Новини

Нещодавно у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшло нове видання «Ромео і Джульєтти». Під час його презентації у Києві про мрію, що стала реальністю та роботу над книгою розповіли директор видавництва Іван Малкович, письменник та перекладач свіжого видання Юрій Андрухович й ілюстратор Владислав Єрко. Цьогоріч, нагадаємо, світ вшановує пам’ять Шекспіра: 400 років з дня його смерті. 

Юрій Андрухович:

«Про переклад цієї книжки я мріяв, починаючи із 2007 року – тобто, це майже десятирічна мрія, яка сповнилася. Наприкінці 2007 року я почав перекладати «Ромео і Джульєтту» і не вірив, що мені вдасться перестрибнути через якесь жахливо складне місце. Цей текст геніальний ще й тому, що він здається прозорим, простим та зрозумілим до найменшої дрібнички, але такі тексти ускладнюють життя перекладача найбільше.

Читайте також: Письменники-перекладачі про подвійне життя тексту

Особисто моя робота як перекладача ускладнюється ще й тим, що в нас на слуху є міні-фрагменти шекспірівських текстів, виконані попередниками. У випадку з цими двома п’єсами над нами дуже тяжіє російський переклад Пастернака, хоч є ще й конгеніальний переклад Лозинського, але Пастернак як поет настільки сугестивний, що саме його переклади заволодівають нами. Для перекладача, що працює іншою мовою, але у тій країні та культурі, де російськомовна версія домінує, це створює моменти певного напруження. Коли знайомі дізнаються, що я або працюю над перекладом, або вже завершив його, то у випадку з «Гамлетом» у 90 випадках з 93 я чув питання: «Ну, і як ти переклав «To be or not to be?» З «Ромео та Джульєттою» це було питання про «нет повести печальнее на свете», причому я зауважив, що багато хто вважає це першим рядком п’єси, хоча насправді це два останніх.

Дуже важливо дивитися на текст своїм, сучасним поглядом, а не поглядом сучасника Бориса Пастернака, бо Шекспір насправді надає унікальні маневри для співтворчості з ним. Виявляється, що його оригінальний текст набагато сучасніший, ніж той же переклад Пастернака. В цьому його феноменологія: Шекспір ніби знаходиться поза часом та епохами, але при цьому його неможливо уявити собі без тогочасної англійської мови. Тут починається боротьба з викликом, бо цієї мови я насправді не розумію – так, це досить сенсаційне зізнання перекладача. Але на щастя існують рятівні версії шекспірівських видань з тлумаченнями та поясненнями кожного рядка в океані сучасної англійської мови.

Для мене Микола Лукаш – це перекладач, що стоїть поза будь-якими рівнями, він такий один в традиції українського перекладу. Я досі не можу забути, як певні його перекладацькі роботи ставали для мене просто віхами в опануванні поезії. Він переклав нам «Дон Кіхота», «Декамерон» – тобто, такі базові речі, без яких неможливо уявити жодну мову. Його перекладацький погляд був спрямований на порятунок мови – від розмиття, від забуття та зникнення. Безумовно, я шаную й інших класиків українського перекладу – наприклад, Григорія Кочура, Миколу Бажана, але Лукаш – це Лукаш, і я не бачу йому рівних».

 Читайте також: Статистика перекладацьких буднів

Іван Малкович:

«Здебільшого нам не приходить в голову, що треба часто перекладати Вергілія чи Гомера. Їх раз переклали, ми раді, що це зроблено майстерно, і ми час від часу повертаємося до цих творів, черпаючи з них, коли потрібно натхнення, якесь нове дихання. А от Шекспір належить до тих поетів, яких потрібно перекладати для кожного покоління. Чому? Тому що в нього величезний діапазон: від дрібних жартиків напіверотичного характеру до вишуканої та прекрасної високої патетики. Ні в кого більше цього немає. Можна перекладати ці жартики на сучасний лад, щоб вони відлунювали у наших часах – і добрі перекладачі з цього користаються».

Читайте також: Як провести осінній день із Шекспіром або Алісою з країни Див?

Владислав Єрко:

«Книжку я ніби закінчив, а совість мене чомусь все ще продовжує мучити. Хочу сказати, що вона якось дуже довго зріла, і я дуже мучився, що в мене нічого не виходить: всі музи кудись відлетіли, абсолютна порожнеча в голові, Андрухович горює, Малкович сумує, це все вже якось до непристойності далеко зайшло… і раптом вона з абсолютно незрозумілих причин швиденько «пішла» – і добігла кінця.

Як режисер обирає акторів для фільмів, так і в мені повно стереотипів, з яких я обираю, коли хочу, щоб Гамлет був приблизно ось таким… Взагалі мені важко пояснити це словами, бо я не займаюся поясненнями навіть сам для себе, чому я саме так зробив. Через це будь-яка книжка та ілюстрація – це набір випадковостей, тим паче, що наступного дня я вже знаю, що робити треба було зовсім інакше».

Читайте також: Тест на якість: 5 свіжих перекладів

Іван Малкович:

«Єрко не бачив себе ілюстратором «Ромео і Джульєтти». Він вважав, що він намалював «Снігову Королеву», а Кай та Герда це майже як Ромео та Джульєтта, тільки зі щасливим фіналом. За натхненням він поїхав до Італії – приїхав окрилений, привіз купу фотографій, і тоді нарешті почав малювати».

Владислав Єрко:

«Взагалі, можна було і не їздити в ту Італію, в мене вже були готові абсолютно всі стереотипи, і стільки всього за все життя було напхано в голову: і від попередніх ілюстраторів, і від екранізацій, що їхати дивитись на цей балкон не мало ніякого сенсу. Але для очищення совісті я поїхав. З одного боку, мені хотілося зробити щось дуже потужне й дороге, схоже на фільм «Тит Андронік» за участю Гот’є, майже на рівні фешн-проекту. З іншого боку, книжка не планувалася аж такою великою – вже був «Гамлет» і триматися серії було конче необхідно. А ще зіграло роль те, що я не дуже любив ці середземноморські квазііталійські п’єси – мені завжди більше подобалися нордичні речі: наприклад, мій мозок досі не здатний пройти крізь «Сон літньої ночі». Але згодом я розмалювався – і вийшло те, що вийшло.

Для мене дуже важлива почерговість. Зробити дві дитячі книжки підряд дуже важко – рівень цукру в крові просто неймовірний, все настільки солодко, що в кінці тобі хочеться чогось жорстокого, чорно-білого, навіть не «Гамлета» чи «Ромео і Джульєтти», а «Тита Андроніка» чи «Ричарда ІІІ», де кров ллється через край. А після «Ромео і Джульєтти» я буду знову ілюструвати дитячу книжку, бо наситився кров’ю.

Питання, на яке я ніколи не міг знайти відповідь: чому так багато сірих, пустопорожніх художників мають шалені замовлення на якісь «козирні» книжки? Чому їх роблять не справді талановиті художники? Зараз ми маємо двох чудових львів’ян, Романишіва та Лесіва, що заснували творчу майстерню «Аґрафка». Вони отримали двічі підряд головний приз Болонської трієнале. Поляки отримали один раз – і вони носять свого героя на руках, а у нас про них мало хто чує. Вони їздять за кордон і мають замовлення від поляків, німців, французів, але тут до них нема аж такого інтересу».

Світлина Гордія Малковича

Ілюстрації надано видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»