Новини

12-14 червня у Києві вперше пройшов фестиваль «Дні перекладу». Серед низки подій його триденної програми відбулася публічна бесіда між письменниками, що займаються перекладами «Подвійне життя тексту». Читомо побувало на цій події і законспектувало для вас найцікавіші думки.

Діана Клочко

Переклад в Україні розвивався в моменти особливого тиску на мову – ним займалися, щоб інтелектуально вижити і збагатити українську мову, втягуючи в неї щось нове через переклад. Це моя інтерпретація того, чому письменники займаються ще й перекладом.

У фейсбуку є такий момент як втрата легітимізації, а часом навіть і авторства. У нас був такий досвід – я створила сторінку перекладів пана Ігоря (Померанцева) і подивилася, як сприймаються переклади, і як – оригінали. Це було зовсім інше сприйняття: переклад сприймався як моя продукція, а оригінал – як його, тобто автор зникав.

Маріанна Кіяновська

Коли я читала вісім-десять перекладів одного і того ж сонету Шекспіра, то один текст сприймався як текст Шекспіра, просто переграний трошки інакше, а інший – як взагалі зовсім інший. Я зайнялася перекладом без жодних зовнішніх причин, а тільки тому, що переклад поезії постійно тримає мене у тонусі.

Є такий момент, який не завжди усвідомлює перекладач. Коли ми редагуємо текст – він фактично піддається трансформації, але поет чомусь відчуває, що це все одно ще той самий текст. Блок говорив, що вірш має від п’яти до п’ятнадцяти опорних слів, решту тексту нанизано на ці слова. Коли я перекладаю, я намацую інстинктивно ці ключові слова, які не можна міняти.

Дуже багато що змінилося у сприйнятті перекладу з появою соцмереж. Зокрема ми нарешті знову зрозуміли, наскільки важливі усні форми побутування літератури. Радянський союз привчав нас до того, що література – це тільки видана книжка. Насправді ж літературний процес – це розмова про літературу, а вона може бути дуже різною. Переклади віршів, що публікуються у соцмережах, сприймаються як усна інформація, як частина розмови, емпатичний жест, який отримує моментальний відгук – наприклад, Борис Херсонський перекладає Яна Твардовського, і цей ефект на його сторінці у соцмережі видно дуже виразно.

Юрій Андрухович

У мене дуже особлива мотивація того, чому я став перекладати. Це відбулося приблизно наприкінці 70-х – початку 80-х років, коли я був тим, що називається «молодий поет». Я писав свої власні вірші і не бачив жодного шансу їх опублікувати, розуміючи, скільки існує перепон, на яких найбезневинніший текст все одно буде заблоковано через «релігійні мотиви», «занепадницькі настрої», «декадентство» і тому подібні речі. Натомість я бачив, що є журнал «Всесвіт», де у перекладах публікуються речі, автором яких мені б хотілося бути. Я вирішив, що своїх власних речей я публікувати не зможу – до кінця життя я їх писатиму і декламуватиму близьким людям, – натомість переклади я буду публікувати; буду присутній у літературі – але не буду у ній проституюватися, підлаштовуватись під систему і писати про радянські паровози.

Коли я створював новий переклад «Гамлета» Шекспіра для Молодого театру Станіслава Мойсеєва, переді мною лежало декілька розгорнутих текстів. Перший – це оригінальний текст, у який входило тлумачення всіх архаїзмів, нормандизмів та інших незрозумілих місць і зазначалося, які моменти і досі є туманними та не витлумаченими до кінця. Другий – це попередній переклад Гребінки, бо мені йшлося про те, щоб не повторювати його; навіть якщо я бачив варіант, що Гребінка правильно і точно все переклав, я все одно мусив шукати ще щось інакше. Далі переді мною був російський переклад Лозинського і ще один російський переклад Пастернака, а також – польський переклад Баранчака (це досить парадоксальний переклад, автор якого дозволяв собі коментарі переносити у сам текст Шекспіра).  Таким чином, мій переклад є у якійсь мірі компіляцією.

Перекладацький літтур: чого повчитися у поляків

.

Дзвінка Матіяш

Я навчалася в школі з поглибленим вивченням англійської мови, і в мене був дуже гарний педагог – коли в підручнику траплялися вірші, вона часто давала завдання їх перекласти. Цього крім мене більше ніхто не робив, ставлячись до цього як до повного абсурду. Потім десь у 13 років тато записав мене у бібліотеку іноземної літератури, куди можна було ходити тільки повнолітнім – він про все домовився, і я ходила на його абонемент.

.

.

Остап Сливинський

У мене була дитяча травма, пов’язана з читанням. Років у п’ять батько вирішив навчити мене читати польською, звідки така ідея виникла – я й досі не розумію. Я тоді не вмів читати взагалі, а він купив мені польський буквар, і коли збиралися вдома гості, я мусив брати цей буквар, вилазити на табурет і читати. Я зривав шалені оплески, і ніхто не знав, що українською читати я не вмію.

Через це я з дитинства жив між двома мовами: одна для мене була мовою спілкування, а інша – мовою для читання. Не знаю, як я при цьому не здурів. Перекладати я почав досить рано – гадаю, це врятувало мене від прикрого епігонства, невдалих спроб писання.

,

Наталя Бельченко

У мене є цікавий власний досвід – я перекладала власні вірші, написані російською мовою, і зрозуміла, що можна робити дуже неточний переклад навіть власних творів. Тому я вирішила, що інших авторів треба точно перекладати, а з собою можна робити що завгодно.

Потім я стала писати українською, і це питання взагалі відпало.

.

Читайте також: Статистика перекладацьких буднів

.

Ігор Померанцев

Свого часу на допиті у КДБ мені сказали, що я навмисне вступив на факультет романо-германських мов щоб стати шпигуном. Насправді ж моє лінгвістичне шпигунство почалося у дитинстві, коли ми переїхали з Забайкалля до Чернівців і там я виявив, що мої мама і тато вільно говорять українською – вона була з Харкова, а він – з Одеси.

У літературу за радянських часів можна було потрапити «з чорного входу» – через переклад, потрапивши до «секції перекладачів» союзу письменників. Але коли я перебрався до Англії, то побачив, що нічого спільного між соціальним статусом англійського та радянського перекладача немає. В Англії це дуже низький статус, це люди, що заробляють копійки, і вони дійсно закохані у літературу. Мені пощастило потрапити на радіо BBC, і там я зрозумів, що можна перекладати те, що мені подобається, ще й за зарплату, – і це було чудо.

/

Адам Поморський

У Польщі віддавна існували письменники, що займаються перекладами. Починалося це десь у ХІХ столітті, потім розвинулося під час першої хвилі польського модернізму на початку ХХ століття. Це були основи польського художнього перекладу, коли раптом у всього покоління – зокрема у поетів – з’явилася потреба створювати цілі програми перекладу. Це було своєрідне підключення до сучасної європейської цивілізації – вони перекладали не з мов, асоційованих з розділом Польщі (німецька, російська), а з французької, італійської, іспанської, англійської тощо. Пізніше у повоєнні часи, коли Польщу було фактично зруйновано, розквітло одразу два культурні інститути: книжкові видавництва та художній переклад. В цих сферах працювала інтелігенція, яка з політичних причин не мала іншої роботи.

За часів «залізної завіси» цензура української літератури у Польщі була неймовірно сильною – набагато сильнішою за російську. Лише з падінням комунізму сталося диво, що є персоніфікованим у цій залі – раптом в один рік вийшло дві книжки: польський переклад роману Андруховича та антологія сучасної української поезії та прози. Польська молодь раптово кинулася читати сучасних українців через постмодернізм, і він привів до Польщі справжню українську літературу.