uncategorized

Готуючи добірку книжок про подорожі у рамках спецпроекту «Мандри», ми помітили цікаву закономірність: більшість із цьогорічних видань українських авторів описують мандрівки переважно у східному напрямку: Грузія, Китай, Японія, Південно-Східна Азія.

Випадковість? Тяга до екзотики? Здається, що у західному напрямку сьогодні їде надто багато людей. І більшість із них здійснює своєрідні паломництва до різних архітектурних пам’яток, що надто нагадують паломництва, які в старовину здійснювалися з метою релігійною. Тож східний напрямок видається більш придатним для того, щоб його відкривати і говорити про нього, не вдаючись до банальностей.

Богдан Логвиненко. Перехожі. Південно-Східна Азія

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. — 232 с.

Історії перехожих з Азії регулярно з’являлися на сторінці Богдана Логвиненка у Facebook. Але під час послідовного читання цих нотаток у форматі книжки значно краще стають помітними присутність автора і його бачення Азії. Для Логвиненка подорож відбувається не від місця до місця, а від людей до людей.

Йому цікаво слухати, як хто говорить про різні місця, що люди роблять у світі та як про цей світ думають, які у них вподобання, звички, погляди. Слухаючи і дивлячись на інших, Логвиненко мимохідь стає інтерв’юером. При цьому сам він не зовсім лишається мовчазною постаттю, що вислуховує історії. Автор має настанову слухати і спостерігати, але на письмі стає очевидною його оцінка.

Мандрівник описує, як намагається достукатись до людей, які на його думку роблять нелогічні висновки із ситуації, спонукає їх до переосмислення. Він радіє за всіх тих, хто зміг поїхати подорожувати. Йому приємно зустрічати українців в Азії, а ще приємніше, що вони досягають успіху. Його взагалі тішать історії успіху. І так само авторові щиро прикро за всі недолугості України, наприклад, візову політику. За те, що багато з того, що можливо в Азії, в Україні неможливим.

І кілька слів про екзотику, яку традиційно очікуємо від описів Азії. Її тут трохи є: наприклад, таргани, що літають, чи місцева кухня. Але книжка Логвиненка не про це, оскільки очікування екзотики передбачає дещо зневажливий погляд на Схід. Це так само, як їхати в Україну і чекати, що тут всі ходять у вишиванках і шароварах та святкують традиційні весілля. У цьому сенсі «Перехожі» є швидше розвінчанням екзотичного міфу. Це книжка не про відмінності, а про спільні риси. А ще більше про наші недоліки, які часто проступають на тлі інших віддалених місць і культур. Віддалених суто територіально.

Читайте також уривок з книжки «Перехожі»

Майк Йогансен. Подорож філософа під кепом

К.: Темпора, 2016. ? 448 с.

Так, Майк Йогансен теж подорожував і теж писав своєрідні тревелоги (себто репортажі). Його подорожі, можливо, були не такими екзотичними, як в інших книжках цієї добірки, зате писати він про них вмів однозначно найкраще. Чому?

Тому що навіть з вельми нудних подорожей болгарськими чи єврейськими поселеннями України (де взагалі мало на що можна подивитися, що автор і визнає) він міг зробити цікаву оповідь, наповнити її дотепними роздумами й деталями.

Загалом географія репортажів Йогансена така: Дагестан, Казахстан, Дніпро-Бузький лиман, єврейські й болгарські поселення в Україні. І це не подорож заради подорожі. Це поїздка у складі робітничо-письменницької делегації чи відпустка, в якій він любив полювати.

Можна спробувати повторити маршрути Йогансена, полазити у мелітопольських багновищах чи тікати від собак (а ще більше від їхніх власників) на просторах Дагестану. Проте деякі з відвіданих Йогансеном місць вельми нудні для сучасного туриста, тож якщо у вас нема іронічності Йогансена і його здатності цікаво розповідати про мандрівку навколо власної кімнати, то певно краще за такі експерименти і не братися.

Читаючи «Подорож філософа під кепом» можна зустрітися різноманіття України на початку ХХ століття, зокрема й етнічним, побачити купу дошкульних деталей, які автор вміє помічати й обігрувати. І зробити для себе висновки про соціокультурну ситуацію часу. Наприклад, почитати дотепну критику на критиків Йогансена.

До речі, якщо ви подорожуєте наодинці (незалежно від того, пишете ви про це чи ні), візьміть із собою в компаньйони книжку. І трохи олюдніть її, як це зробив Йогансен у «Подорожі у радянську Болгарію» з Чарльзом Кінґзлі, «попом, ботаніком, письменником і покійником». Полемізуйте із автором і дивіться на нові території його очима. Йогансен обіцяє, вийде цікаво.

Читайте також: Подорожі, містифікації і жанрові винаходи Майка Йогансена

Анна Багряна. Македонські оповідки

К.: КМ-Букс, 2016. — 256 с.

Єдина книжка з добірки, яка змінює рух зі «східного напрямку» у протилежний. Перше, що треба зауважити про цей текст – це не тревелог, не описи мандрів, а художнє опрацювання результату подорожей і життя Анни Багряної в Македонії. Що основне в «Македонських оповідках» – це, як здається, стилізація. Авторці подобається вживати місцеві імена, згадувати минуле країни, уявляти, яким воно було, переказувати якісь охудожнені бувальщини.

Здається, її тягне до романтизації місця, вигадування легенд, навіть екзотизації цієї країни та того, аби зробити з Македонією те, що робили романтики із селянським життям: прикрасити і переказати всі місцеві легенди немісцевою мовою. Якщо ви читали книжки, наприклад, Міленка Єрґовича чи інші сучасні твори про Балкани з історично-культурним тлом, ви впізнаєте їхні мотиви в Багряної.

Очевидно, історико-культурний флер зачаровує авторку. При цьому постать нараторки є постаттю українки в Македонії. Вона зберігає свою українську ідентичність і ймовірно риси авторки, але ця ідентичність – ідентичність стороннього спостерігача.

Чи можна цю книжку використати як путівник чи як порадник до подорожі? Навряд. Це більше медитація на тему Македонії. Причому не зовсім сучасної Македонії. Хоча практичну пораду там таки можна знайти: не сідайте в човна до мусульманина з Косова на охридському озері. У нього в серці цілком може бути бажання помсти, а на долівці човна – ніж.

Читайте також: Сучасна балканська література: Пантич, Айдачич, Проданович

Сашко Сівченко. Велика маленька Грузія

Книжка Сівченка про мандри на велосипеді Грузією здобула одну зі спеціальних відзнак на «Коронації слова» у 2015 році, але знайти видавця поки не вдалося, тож автор вирішив запустити книжку електронною.

У тексті багато автора і мало інших людей (зустрічним постатям книжки катастрофічно бракує характерів і рис). Повно мовних штампів, повторів, багато захоплення, настанов у стилі позитивного мислення. Є навіть Майдан (згаданий дуже не до речі, загалом багато авторів хибують тим, що наприкінці своїх книжок різко згадують про Майдан, ніби це надає їм чи їхнім творам особливої ваги). Місцями навіть здається, що це не тревелог чи щоденник, а «залишковий» матеріал від журналістських робіт, над якими Сівченко також працював під час своєї подорожі. Автору бракує роботи над своїм текстом. І професійного редактора.

Що тут позитивного – так це власне Грузія і корисні поради для мандрівників. Сівченко не боїться бути наївним і описує ситуації власних провалів, тим самим подаючи читачам, що варто і чого не варто робити в мандрівці. Є перелік того, які ліки варто брати в аптечку і які деталі для велосипеда купувати.

Описи Грузії короткі, але атмосферні. Книжка могла б стати хорошим путівником (ціни, короткі нотатки про пам’ятки різних місць, трошки історії різних регіонів, трошки про їжу в Грузії, звичаї грузинів, розвінчування деяких стереотипів про країну). Є в тексті згадка про освіту в Грузії, теж цілком у стилі путівників і розмов гідів. Зупинимось на тому, що Сівченко захотів стати вашим гідом по Грузії, не залежно від того, чи ви дійсно плануєте мандрівку в цю країну, чи просто хочете помріяти про подорожі й трохи поуявляти.

Читайте також: Література мандрівників, або як писати про подорожі

Юлія Смаль. Китайський щоденник української мами

К.: КМ-Букс, 2016. — 224 с.

Мами також подорожують – це ми це знаємо на прикладі досвіду Ірени Карпи і її книжки «Baby travel. Подорожі з дітьми або, Як не стати куркою». Юлія Смаль теж вирішила не ставати куркою і намагатись мандрувати зі своїми трьома дітьми.

Книжка «Китайський щоденник української мами» – це не подорожній нотатник, а щоденник людини, яка перебралась на тривалий час жити до Китаю і паралельно, за нагоди, вибирається кудись подивитись країну. Тож мандрів у цій книзі не так багато. А от перебування в чужому середовищі й опису його особливостей тут вдосталь. Підкреслимо: це побутові, а не культурні особливості. Авторка багато порівнює українське й китайське життя, але це порівняння побутових аспектів, а не соціально-культурних феноменів, що, скажімо, є в книжці Логвиненка.

Із цієї книжки можна почерпнути ряд химерних фактів про китайський побут. Наприклад, те, як в Китаї можна купити фрукти на паличці. Або в яких непримхливих умовах живе більшість китайців. Або як багато китайці смітять (і як багато вони прибирають). Назва попереджає, що це щоденник мами, і Юлія Смаль дуже багато часу в житті й у книжці присвячує клопотам із дітьми. Тож з одного боку, тут можна дізнатися про дитячу адаптацію до нового середовища та іншої мови і деякі інші побутові деталі про життя із дітьми в Китаї. А з іншого – подратуватися через те, що всі домашньо-дитячі клопоти традиційно лягають на жіночі плечі, а авторка проводить час за стереотипно жіночими заняттями (діти, дім, крамниці, подружки) і її це цілком влаштовує.

Помітно, що істотну кількість фрагментів цього тексту Смаль постила на Facebook (що загалом робив і Логвиненко), але в її оповіді це недолік. Текст страждає на велику кількість повторів, які й без того сильно в’їдаються в пам’ять, і яких у форматі книжки варто було б уникати. Бо з книжки випливає, що основне, що роблять китайці, які опиняються навколо авторки – фотографують її та її дітей. Безперервно. Від одного описуваного дня до іншого. Це найбільш надокучливий повтор. Але він не єдиний.

Читайте також інші матеріали спецпроекту «Мандри»:

Український компас: естетичний журнал La Boussole

Юджин Осташевський: Чистота мови – це не граматика, а ідеологія

Девід Саттер: Треба не задовольнятися офіційною інформацією і загальноприйнятими істинами

Альтернативні путівники Україною: різнобічне дослідження простору

 Партнер спецпроекту «Мандри» – Gorgany.com

Чільне зображення – фрагмент обкладинки книжки «Велика маленька Грузія» Сашка Сівченка