Дискусія

«Мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою», – читаємо ми у Майка Йогансена і ображено відкладаємо книжку, бо не розуміємо, чим йому так не догодили митці. Проте все значно складніше, ніж видається на перший погляд. «Центр літературної освіти» вкотре допомагає киянам розібратися у прозі цікавих письменників і філософів. Цього разу лекцію «Як писав Майк Йогансен» прочитав літературознавець, видавець, письменник, викладач Києво-Могилянської академії Сергій Іванюк. А Читомо підготувало для вас нотатки – про літературні ігри, інтриги і поради авторам-початківцям.

Йогансен – винахідник нових жанрів

У Йогансена була неймовірна інтуїція: він завжди знав, чого не вистачає літературі на певному етапі розвитку. У 1925 році Йогансен усвідомив, що українській літературі бракує детективу. Так з’явилися «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Сьогодні нам може видатися, ніби цей твір дещо наївний, але тоді він став тараном, який пробив стіну, і одразу світ побачила неймовірна кількість історій про пошуки вбивць і розслідування зухвалих пограбувань. Саме завдяки Йогансену були написані авантурні романи Юрія Смолича, зокрема його трилогія «Прекрасні катастрофи». Таким чином постав новий дискурс в українській літературі.

Потім Йогансена захопила проза. Йому здалося, що в Україні бракує краєзнавчих романів, так світ побачила «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Цей роман друкували окремими частинами, причому всі – під різними іменами. І вже потім, наче мозаїку, автор зібрав їх в окремий твір.

Згодом  Йогансену видалося, ніби нема хорошої літератури для дітей. Він кинувся «на амбразуру» і написав 10 оповідань про тварин, які і сьогодні неймовірно цікаво читати. Наприклад, я найбільше люблю оповідання «Собака Джан» про справжню дружбу між письменником і сільським собакою, з яким вони разом ходили на полювання.

Згідно з модою, тоді всі письменники мали бути мисливцями, адже творчій спільноті не давала спокою слава Івана Тургєнєва. Йогансен вважав полювання черговою грою, а грати йому подобалося. Все літературне і соціальне життя Йогансена – це ігрове служіння і служіння грі.

У житті Йогансен також грав, обравши роль письменника-піжона. Коли всі ходили  у гімнастерках, він вперто носив метелика. Коли всі писали патріотичні вірші, Йогансен тяжів до конструктивізму. Навіть на фотографіях цього красивого чоловіка легко впізнати – за позою і поглядом справжнього актора.

Репресії і колишні друзі

У 1934 році всіх близьких друзів Йогансена заарештували – Михайла Ялового, Миколу Зерова, Миколу Куліша, всю групу «Ланка». Таким чином почалися психологічні зміни у письменницькій спільноті: коли всі все знають, але ніхто не порушує мовчанки.

Наприклад, всі знали, що Григорія Косинку ніхто не відправляв вести терористичну діяльність за кордоном, ніхто не знаходив у нього обріз під час обшуку. Проте це не завадило владі Косинку розстріляти. Ті, що лишилися живими, відчували свою вину, але стосунки із репресованими і їхніми сім’ями не підтримували.

Наприклад, коли родину Куліша вигнали з їхньої домівки, нещасні дві доби просиділи навпроти письменницького будинку, де жили всі їхні друзі. Проте за весь час до них ніхто так і не підійшов.

Клуб дослідників півночі

Але навіть за таких умов треба було жити і щось писати. У цей час Йогансен сходиться з молодим дитячим письменником Миколою Трублаїні. Разом вони придумують «сховатися» у літературі для дітей, оскільки вона видавалася безпечнішою за дорослу белетристику. Проте невдовзі із дитячою прозою також почалися проблеми, і тоді Йогансен і Трублаїні вирішили розпочати громадську діяльність. Своєї першою місією письменники обрали реформацію піонерських закладів в Україні.

Тоді інститут піонерства існував, проте був дуже нерозвиненим, зовсім не таким, як організація американських скаутів. І якщо у книжках піонери були дуже зайнятими (вони ловили шпигунів), то у реальному житті підліткам не було, що робити. Йогансен і Трублаїні вирішили організувати осередок піонерської творчості – так постав Харківський палац піонерів.

Там вони створили «Клуб дослідників півночі» для підлітків. Письменники задумали подорож піонерів за полярне коло, їм навіть вдалося домовитися з наркоматом шляхів сполучення і отримати задля цього окремий вагон. Разом з дітьми вони цей вагон суттєво переобладнали: замість вікон – ілюмінатори, замість номерів купе – рятувальні кола. Йогансен і Трублаїні розробили складну логістику, зібрали харчі і рушили у цьому вагоні з усім гуртком «дослідників півночі» в Архангельськ.

Там діти ходили у тундру, познайомилися з оленярами, але північного сяйва так ніхто і не побачив. Приїхавши назад у Харків, письменники написали оповідь про спільну подорож, проте невдовзі цензура викреслила з неї всі згадки про Йогансена. Це був поганий знак. І справді, невдовзі його заарештували і майже одразу розстріляли.

Читайте також: Інший Авангард Валер’яна Поліщука

Літературна дискусія

Але повернімося на кілька років назад. 1925-го в українській письменницькій спільноті почалася потужна дискусія про природу і функцію літератури. Ця дискусія була вкрай необхідна партії, оскільки у владних ешелонах ніхто не знав, що робити з письменниками.

Було очевидно, як вчинити зі старою університетською інтелігенцією, а от щодо авторів не існувало жодної методологічної підказки. Ця дискусія, на жаль, дала можливість «всіх зайвих» фізично знищити, а решту – добряче налякати.

Як будується оповідання

У 1928 році під завісу дискусії, коли стало очевидно, що справжнім письменникам перемогти у ній не вдасться, Йогансен видав своєрідний підручник з художнього письма під незвичною назвою «Як будується оповідання». У першій частині подано теоретичний матеріал, а у другій автор аналізує окремі «взірцеві» зразки світової прози.

«З дурня прозаїка не буде, хай вже краще прямо вчиться на історика літератури», – саркастично зауважує у першій частині автор, і тут ображений літературознавець мав книжку відкласти. «В наших умовах мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою», – і тут вже кидає читання професійний письменник. Отже, почавши з першої частини, мало хто доходить до другої, оскільки не зауважує іронічний модус цього твору.

Проте іронія – це завжди діалог, завжди репліка у чийсь бік, камінь у чийсь город. Якщо Йогансен іронізує, то з кого? З ким він полемізує у цій незвичній для радянського читача поетиці? Для того, аби докопатися до правда, повернімося у минуле.

Читайте також Про письменників, яких не існувало

Як Енгельс зруйнував драму

У своїй критиці Гегеля Фрідріх Енгельс зазначив, що драма – це не оповідь про індивідуальний конфлікт, а естетичне освоєння суперечностей, які виникають між суспільними групами у процесі історичного розвитку. Діалектики не дуже розумілися на драмі, тому всіляко намагалися звернути у бік історії. Потім прийшов Лєнін, і його взагалі не цікавила поетика.

За спогадами Крупської, «Лєнін дуже любив читати […] Я бачила біля його ліжка одного разу томик Пушкіна», – тому сумнівна обізнаність вождя із літературою не викликає жодних питань. «Партийная организация и партийная литература» – основна «літературознавча» стаття «головного революціонера», де  Лєнін визначає, що партійна література має три функції: агітаційну, пропагандистську й роль організатора народних мас.

Як Йогансен рятував літературу

Для інтелектуала Йогансена це, звичайно, було повною ахінеєю. Аби зруйнувати насаджену Лєніном «інструментальну» функцію літератури,  він порівнює книжки з пивом, зазначаючи, що нині творчість перебуває десь посередині між різними типами побутової насолоди.

Йогансен був першим, хто, хай і у жартівливій формі, наголосив на тому, що література має насамперед розважати. Для того, аби не сперечатися з мертвим вождем напряму, автор поетики вирішив зіграти у блазня.

«Не чіпайте літературу, вона вам нічого не дасть, краще працюйте на заводі, це простіше», – читається між рядків у «Як будується оповідання». Ця книжка Йогансена – марна спроба скинути ідеологічний тягар марксизму-лєнінізму.

У другій частині для тих, хто подолав першу і не образився, Йогансен вже серйозно пояснює, як треба писати. Автор постійно покликається на формалістів, проте не цитує їх прямо, оскільки Шкловського і Тинянова вже почала цькувати влада. Так, наприклад, формалістське «очуднення» перетворилася на «оновлення» – адже навряд цензори помітили б між ними зв’язок.

Хоча книжка написана для початківців-письменників, основною метою Йогансена було відлякати і відвадити від літератури лінюхів і графоманів. Проте для тих, хто готовий наполегливо працювати, це дуже корисний порадник.

Читайте також Як писав Жан-Поль Сартр

Вісім порад від Майка Йогансена молодим письменникам:

• У прозі не можна піддаватися емоціям, це – для поетів.
• Не варто переповідати історію так, як ти її прочитав, побачив чи почув.
• Твір треба ретельно «вибудовувати», розробляти, наче інженерну конструкцію.
• Звичні для читачів процеси варто описувати незвичним чином, аби читач відчув «оновлення». Нікому не цікаво, що персонаж «закурив», але цікавіше, коли він «дістав циліндричний білий предмет, підпалив його і відчув задоволення».
• Оповідання – ті ж шахи. І треба виграти у читача наосліп, але так, аби сам читач лишився задоволеним.
• Часто оповідання варто почати з кінця. Придумайте цікавий фінал твору, а потім поступово «розплутувати» його.
• Поезія – справа темна, навчити поезії не можна.
• Вдалим прийомом у творі може бути «оманливий» сюжет. Наприклад, читач весь твір чекає, що детектив почне розслідування вбивства, але цього так і не відбувається.

 Підсумки

Все життя Йогансен вважав себе не так письменником, як працівником літератури, який «заповнює» текстові лакуни. Тому деякі книжки Йогансена – вдалі, інші – не дуже. Але його дитячі твори, «Подорож ученого доктора Леонардо» і «Як будується оповідання» – must read для кожного інтелектуала.

Як повідомлялось, 27-28 жовтня у Харкові відбувся літературно-мистецький «Йогансен-fest».

Світлини надані видавництвом Смолоскип,

у якому вийшла книжка Майка Йогансена «Вибрані твори»