Майстер-клас

Писання й мандри захоплюють завжди чимось новим, а інколи замінюють чи доповнюють одне одного. Бесіда-лайфхак “Як писати про мандри?” Богдана Логвиненка та письменника Богдана Ославського під час ГогольFest якраз про вплив літератури і подорожей на світогляд, творчість і життя загалом. «Читомо» занотувало найцікавіше про досвід, довіру та письменницьку концепцію мандрівки.

Про довіру в подорожах

Богдан Ославський

У нас багато дурних стереотипів про чеченців. Я зрозумів, що чеченці – це ті самі бандерівці з точки зору російської пропаганди. Газовий балончик, що був у мене тоді в кишені – абсурдна річ фізичного спротиву, що я ним можу зробити? Ти мусиш довіряти людям, думати головою, з ким говориш.

Друга історія про те, як ми виїздили з Узбекистану. Це було на кордоні з Киргистаном, вже був вечір і ми сіли до молодого киргиза, який не знав ні англійської, ні російської. Ближче до кордону він почав натякати на гроші і я заплатив йому за дорогу. Він далі продовжував говорити “дєньгі” (він знав лише це слово). Я йому пояснюю, що ми уже заплатили як за автобус. Він зупинив машину і почав щось кричати. Я віддав йому усі узбецькі гроші, що у мене були, у нас не залишилось навіть на хліб. А він далі кричав про гроші. Ми залишилися там на кордоні, а він закрив двері машини й поїхав. Я контролюю себе у таких ситуаціях, але нерви були напружені. Відтоді у мене суб’єктивний погляд, але вважаю, що в Киргистані люди агресивніші, ніж в сусідніх країнах.

А коли ми їхали в Грузію в Батумі, то дорога нагадувала американські гірки. Доводилося на пальцях пояснювали водієві, що він зашвидко їде. Врешті він зупинився біля якогось генделика, купив пиво собі, мені і Світлані, вважаючи, що так нас запокоїв, це було нерозумно, але ми сіли й поїхали з ним далі.

Богдан Логвиненко

Була історія, коли я тікав від машини. Я до кінця не розумів настілки це стрьомна ситуація. Це було у Франції, я сів до алжирців, вони не говорили англійською, а тільки арабською. Ми ніяк не розумілися, вони курили траву і їхали 260 кіломентрів на годину. Коли вони зупинилися я вийшов і просто пішов.

Можна зробити висновок, що не можна сідати в машину до людей, з якими не маєш спільної мови, але це насправді не так. В мене було таке, що я їхав турком, албанцем, італійцем, з якими не мав жодного спільного слова. Але весь час ми щось говорили, це були емоційні розмови. Албанець, наприклад, показував увесь вечір на касеті весілля свого брата.

Читайте також: Великі відкриття Індії, малі відкриття Колумба-молодшого

Про те, що можна здобути в дорозі

Богдан Логвиненко

Фінляндію, Прибалтику і Польщу ми проїхали без грошей. У нас через два тижні подорожі відбувся флешбек з попередньої подорожі навколо Чорного моря. У Греції хтось скопіював дані моєї кредитної картки і хотів ними скористатися, тому мені картку анулювали. У цей час ми сидимо у Норвегії за Північним полюсом, у нас 20 євро на двох і 20 днів подорожі попереду. Я написав про це в блозі і мені почали всі друзі пропонувати надіслати гроші, але ми вирішили відмовитися від допомоги і сприйняти це як виклик. 20 євро нам вистачило. У нас навіть залишилось 5 євро. Під час подорожі навколо Балтійського моря у нас був намет, але ми зупинялись в ньому усього раз. Усю поїздку ми були страшенно щасливі, що не мали грошей. Чим це пояснити? Якщо в тебе менше можливостей, то їх значно більше відкриваєшся потім. Це великий досвід.

Читайте також: Чужа нестримна свобода і табурети до океану

Як писати про подорожі

Богдан Ославський

Спочатку це були просто подорожі. Потім назбирувалося трохи матеріалу, а вже в останню подорож, коли їхав  Центральною Азією, то поставився справді як до завдання написати книжку. У мене було кілька оповідань, розумів композицію книги. Поїхав уже з цією ідеєю. Я вважаю себе письменником, а не мандрівником. Мені здається, що ідеально, коли письменник може написати навіть про свою подорож з дому до магазина за пляшкою пива. Добрий автор потребує не матеріалу, а вміння писати. Я думав про нашу подорож до Азії, що це може бути, як воно має виглядати, занотовував певний матеріал, а потім приїхав і написав.

Книга «Льонтом» про подорожі, але у мене немає рецептів, як про них писати, я знаю як писати взагалі. Якщо говорити, як писати про подорожі, то перш за все треба бути уважним. Можна говорити окремо про письмо і про подорожі і про те, чому я взагалі туди поїхав. Для мене це абсолютно різні напрямки. Чому я поїхав? Тому що їздити для мене – це абсолютне відчуття свободи. Я живу з приреченим відчуттям, що мушу заробляти гроші. Бути в подорожі – це позбутися рутини, якої насправді важко уникнути.  Подорожувати – це культурний спосіб побути бомжем. Це така сублімація вільного життя. З іншого боку – писання дає мені реалізацію і можливість займатися тим, що мені подобається

Я захопився короткою прозою. Потім у мене з’явився текст, який я ще не дописав. Сподіваюсь, що я його колись завершу. Ще до дороги я спланував свою книгу. Мандри у книзі починаються і закінчуються в Україні. Я маю улюблений текст – він про дорогу в електричці 30 хвилин, маю причини любити цей текст, але він вписується  у мою концепцію – далеко їхати необов’язково, щоб написати хороший текст про дорогу.

Богдан Логвиненко

Я взагалі не письменник. Книжкка про подорожі – це проект, над яким працюю давно і нікуди не поспішаю. Я здебільшого зараз живу в Південно-Східній Азії і там навчився нікуди не поспішати.

Мені недостатньо Facebook-історій, я роблю з них довші. Через них показую країну чи субкультуру. Я би хотів стати автором своєї книжки. Мені подобається творчість Анджея Стасюка. У мене з ним колись була цікава історія. Я стояв у Польщі, стопив, зупинився якийсь чоловік. Він розповів, що зупинився лише через те, що я йому був схожий на Тараса Прохаська. Далі ми спілкувалися з ним про Прохаська, Андруховича і він такий: «Мене звати Анджей Стасюк». Я його не впізнав, хоча читав до того його книги. Виявилось, що у нас є купа спільних історій і любов до Албанії. Це була магічна історія.

Від Києва до Ісландії, від калюжі до моря: дитячі книжечки-мандри