Інтерв’ю

Про державну наукову установу «Книжкова палата України імені Івана Федорова» в медіа згадують найчастіше в контексті статистики друку, адже саме її працівники на основі отриманих обов’язкових примірників збирають дані про кількість випущених в Україні видань. Про інші її функції, до прикладу, книгознавчі дослідження, організацію роботи Державного архіву друку, де зберігається друкована продукція, що виходила в Україні, починаючи з 1917 року, широкому загалу відомо не так багато.

Отож, чим живе установа нині – якими є її штат і середня заробітна плата, які інноваційні проекти втілює й планує втілити, з ким співпрацює, чому її проблеми не висвітлюють ЗМІ? Про це Читомо намагалося з’ясувати в директора Книжкової палати Миколи Сенченка та його заступниці з наукової роботи Галини Гуцол.

– Яким нині є штат Книжкової палати? Яка середня заробітна плата працівників? Чи залучаєте молодь до роботи?

М. С.: За штатним розкладом у нас налічується 205 працівників. По факту, після того, як нам скоротили фінансування працює 125. Середня заробітна плата наукових співробітників складає 2 700 грн. У всіх наукових відділах є допоміжний персонал, які мають ще меншу зарплатню.

Г. Г.: У нас працює багато пенсіонерів. Минулого року ми звільнили 40 працівників пенсійного віку, попросивши їх написати заяву за власним бажанням, щоб не вилучали посади зі штатного розкладу. 34 (якраз половина) наших наукових співробітників тогоріч працювали на півставки, з початку цього року ситуація така ж.

Молодь у нас не затримується через невелику зарплатню. Вони починають з найнижчих посад, а фахівець ІІІ категорії отримує 1700 грн. Часто у нас працюють студенти, але як тільки вони завершують навчання, то знаходять нову роботу. Так, наприклад, на сайті у нас працювали двоє студентів, які й створили його у нинішньому вигляді, але вони звільнилися, і тепер проблема з тим, хто вестиме ресурс.

– Чи намагалися залучати медіа до висвітлення проблем Книжкової палати?

М. С.: Минулого року ми написали близько 12 листів до різних інституцій – Верховної Ради, Кабінету Міністрів, міністру фінансів, Президенту України стосовно того, що ми не маємо достатнього фінансування. У жовтні минулого року нам виділили 2 млн 200 тис. грн додатково. Цьогоріч нам знову зменшили фінансування, виділивши 4 млн 800 тис. грн з потрібних 7 млн. Нині ми пишемо листи знову.

Десь два роки тому ми запросили телебачення. Воно показало, наскільки в книгосховищі низька температура, однак реакції не було – відтоді нічого не змінилося.

Я зустрічався  з  заступником  голови  бюджетного комітету.  В  березні  розглядатимуть  зміни  до  бюджету і питання  про виділення нам додаткової суми грошей буде  включено  до порядку денного. Сподіваємось на позитивне рішення.

Найближчим часом перший заступник голови  Держкомтелерадіо  Богдан Червак разом із заступником міністра культури приїдуть  у  Книжкову палату ознайомитися з фондами, так що є надія на подальший розвиток.

Читайте також: Комісія з розвитку книговидання. Рік потому

– Які основні проблеми фонду?

М. С.: Фонд Книжкової палати є унікальним, адже тут найповніше зібрана українська книжкова продукція, починаючи з 1917 року до сьогодення. Наприклад, у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, яка теж збирає обов’язковий примірник, у 1964 році була пожежа й згоріли якраз 250 тис. примірників української книги. Частину видань вдалося відновити, але близько 170 тис. книжок там немає. Тобто вони є тільки в Книжковій палаті. Також у Бібліотеці Вернадського були знищені газети 30-х років внаслідок затоплення. Так само спецфонд (17 236 книг, що були заборонені за часів радянської влади) зберігся у нас у тому вигляді, в якому його забороняли.

Стелажі в Державному архіві друку

Книгосховище Книжкової палати заповнене майже на 100 % (щороку надходить близько 120–130 тис. одиниць зберігання), тож потрібно будувати нове приміщення. Два роки тому ми замовили план цього приміщення, заплативши 1 млн 200 тис. грн, однак будівництво не розпочате донині, бо не виділяють кошти (потрібно 100 млн грн). Ми збиралися створити Музей книги, відділ, який би вів книгознавчі дослідження, реставраційний центр, також тут мало бути нове сховище, розраховане на 15 млн примірників. А проект новобудови, до речі, з часом застаріє.

Два роки тому Кабінет Міністрів виділив кошти, за рахунок яких ми модернізували системи пожежогасіння й кондиціонування повітря в книгосховищі. Але для запуску системи кондиціонування  нам потрібно десь 700–800 тис. грн на рік на оплату електроенергії.

Читайте також інтерв’ю з Вахтангом Кіпіані про Музей-архів преси

– Чи пробували ви брати участь у якихось міжнародних програмах підтримки, подаватися на гранти?

М. С.: Нещодавно збиралася колегія Держкомтелерадіо, яка вирішила залучити міжнародні організації до оцифрування документів. Нині є така програма, покликана підтримувати проекти з оцифрування і на яку виділили близько 1,5 млрд євро. Ми сподіваємося стати учасником цієї програми.

Раніше ми також отримували підтримку з-за кордону. Приміром, обладнати власну комп’ютерну мережу (нині у нас понад 100 комп’ютерів) ми змогли переважно завдяки Фонду Сороса. Інша важлива для України програма – УДК (універсальна десяткова класифікація). За підтримки знову ж таки фонду Сороса ми змогли зробити україномовний аналог цієї класифікації.

– У якому стані перебуває наукова діяльність Палати?

М. С.: Через нестачу фінансування ми не розвиваємо деякі наукові розробки. Зокрема, створення бібліографічних баз даних ретроспективних видань. Дещо, звісно, зробили, як-от, базу даних фонду забороненої літератури. Але ми б хотіли зробити електронний каталог усіх книг, які у нас зберігаються, а також журнальних і газетних видань. Однак на це немає коштів. Крім того, ми планували оцифрувати частину видань.

Газети, які зберігаються в Державному архіві друку

Ще один проект, який ми мали намір здійснити, – збереження газетних фондів. Для цього потрібна техніка, при чому не тільки для оцифрування, але й для розброшуровання, оскільки газети переплетені. Затим їх треба заново зшивати.

Г. Г.: Проект оцифрування історичних фондів Державного архіву друку ліг в основу програми «Бібліотека – ХХІ» (державна програма оцифрування бібліотечних, архівних, музейних фондів, затверджена у 2009 році), однак її так і не профінансували.

Читайте також: «Електоронні архіви України»: оцифрування як бізнес з Тетяною Бєляєвою

– Ви напевно знаєте про намір створити в Україні Інститут книги. Якою бачите перспективу співпраці з цією інституцією?

М. С.: Я негативно ставлюся до створення Інституту книги в Україні. У нас не проводять книгознавчі дослідження, а такими розвідками можуть займатися ті установи, які мають книги. Це Книжкова палата, Бібліотека імені Вернадського, Національна парламентська бібліотека України тощо. Там є відповідні фахівці, лише дайте грошей. А стосовно дослідження ринку – їх має організовувати не Інститут книги, а Інститут соціології. Їх можемо робити й ми, створивши відповідний підрозділ, адже до Книжкової палати надходять близько 85 % видань, які випускають в Україні.

Ще одне повноваження Інституту книги – стежити за програмою «Українська книга». Але яка різниця, хто це робитиме – Інститут книги чи Держкомтелерадіо, адже до експертної ради цієї програми входять представники різних організацій.

Читайте про те, що думають експерти про законопроект щодо Інституту книги

На мій погляд, в організації програми «Українська книга» варто взоруватися на досвід Заходу. Так у Великій Британії формують перелік ста важливих книг, які повинен прочитати кожен англієць, і друкують ці видання. Україна також повинна мати такий перелік, і входити до нього мають не тільки сучасні книги, але й з різних епох, які б формували світоглядну позицію кожного українця. Потрібно, щоб ці книги друкувалися у достатній кількості й розповсюджувалися по бібліотеках.

У тій же Польщі, де Інститут книги створили на базі такої установи, як українська Книжкова палата, збиралися багато чого робити, а виявилося, що нічого не можна. Загалом, в Україні є певна кількість людей, які дивляться на Захід й думають, що там все добре, а в нас усе погано. Ідея створити Інститут книги недоцільна, надто в умовах, коли ми не можемо зберегти документальну пам’ять України, не фінансуємо бібліотеки.

Книжкові інституції в країнах з успішним видавничим бізнесом

– Яким чином і з ким тоді ви співпрацюєте?

М. С.: Ми є членами Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів і плідно співпрацюємо з цією організацією. Ми також співпрацюємо з усіма видавцями, бо ми є офіційними представниками ISBN (міжнародний стандартний номер книги) та ISMN (міжнародний стандартний номер нотного видання) в Україні. Ми також би хотіли, щоб в Україні було представництво ISSN для періодичних видань, але наш уряд не дуже до цього схильний. Ми неодноразово подавали відповідну пропозицію, але не вийшло. Це при тому, що для відкриття цієї агенції потрібно сплатити внесок у розмірі всього 600 євро.

Загалом, є дві великі проблеми в державі, які не можуть вирішити протягом багатьох років. Це приєднання до Флорентійської угоди та Найробського протоколу. Приєднання до цих документів дає можливість бібліотекам отримувати літературу наукової та культурної тематики без митних зборів.

 Державний архів друку

– Видавці (зокрема КСД, «Віват») скаржаться на те, що статистика друку, яку готує Книжкова палата, не відображає повної картини книговидання в Україні. Претензії, зокрема, до критеріїв, бо не випадає відстежити деякі види видань, приміром, підручники. Чому так виходить?

М. С.: Щоб отримати повну статистику, видавці можуть звертатися із запитом у наш відділ статистики, який надасть інформацію про все, що видається в Україні.

Г. Г.: Закон «Про державну статистику» говорить, що повну інформацію про видавничу діяльність може отримати тільки саме видавництво. Ми можемо надати тільки узагальнені відомості про те, що вони видали стільки-то назв книжок таким-то загальним накладом.

М. С.: Видавці самі не хочуть, щоб ми надавали інформацію про них, аргументуючи тим, що це комерційна таємниця. Крім цього, деякі видавці приховують наклади книжок, щоб менше платити податків.

Читайте також про офіційні підрахунки книговидання в Україні за 2014 рік

– Чи ведете ви облік електронних і аудіокниг?

Г. Г.: Аудіокниги – ні. Електронні видання отримуємо, але набагато менше, ніж їх випускають.

– Які є важелі впливу на несумлінних видавців, які, зокрема, не надсилають обов’язковий примірник?

М. С.: Вони є, просто ми ними не користуємося. Можна подавати до суду, накладати штрафи, але недосконалою є сама система подання, бо робити це може Держкомтелерадіо, а не ми. А якщо Держкомтелерадіо почне займатися цим, то більше нічого не робитиме. Саме тому ми намагаємося всіляко просити видавців, буваємо на виставках, стежимо за тим, які нові книги з’явилися, аналізуємо звіти видавництв, щоб побачити, яких книг ми не отримали. І ця система працює. Водночас видавці можуть просто запізнюватися із надсиланням примірників. Так у 2015 році ми отримали понад 4 тис. примірників видань, які були надруковані в попередні роки. Зрозуміло, що статистика через це буде спотворена, але у фонд книги надійдуть.

 Державний архів друку

Г. Г.: Ми б могли робити будь-який аналіз, що стосується видавничої справи, якби нам дали відповідне фінансування. А щодо контролю за надходженням обов’язкового примірника, то ми також моніторимо сайти видавництв та інтернет-магазини. Виявивши, що якоїсь книги немає, пишемо листи видавцям, киянам телефонуємо. Буває так, що ми самі забираємо примірники , хоча згідно з законом видавці мають доставляти книги до Книжкової палати. Так, наприклад, відбувається із журналом «Бурда», який ми їдемо і забираємо.

 Читайте також про українські бестселери 2015 року за версією видавців

Серед причин того, чого ми не отримуємо всі обов’язкові примірники, також те, що нині є дуже багато отримувачів обов’язкового примірника. Навіть нашого часопису «Вісник Книжкової палати» ми розсилаємо 16 примірників, при тому, що наклад складає 256 штук.

Позаминулого року ми разом із Олександром Афоніним пропонували зменшити кількість отримувачів обов’язкового примірника до трьох – Книжкова палта, Парламентська бібліотека і Бібліотека імені Вернадського. Однак зробити цього не вдалося, бо тоді б бібліотеки, яким надсилають такі примірники, взагалі залишаться без жодного комплектування.

Читайте також про основні зміни на законодавчому рівні, дотичні до видавничої галузі, за 2015 та 2014 роки.

Ми також пропонували відродити систему платного обов’язкового примірника, щоб бібліотеки могли закупити те, що їм потрібно для комплектування своїх фондів. Адже нині серед обов’язкових примірників високовартісної літератури особливо не побачиш, натомість нам передають багато рекламних видань, сканвордів тощо. Ми зберігаємо, бо це все рівно видавнича продукція України. Так само Бібліотека Вернадського та Парламентська бібліотека зобов’язані зберігати повний обов’язковий примірник згідно із законодавством. А інші бібліотеки, що роблять із цим мотлохом – вони його списують. А це ж гроші видавців. Це нелогічно й нераціонально.

– Які ще проекти Палати не були втілені?

Г. Г.: Я розробила 11 проектів, які могли б стати державними програмами. Серед них концепція ресурсу «Пам’ять України», створена у 2012 році. Це мультимедійний проект, що мав розповідати про здобутки всіх областей України. Ми задумували цей веб-портал, взоруючись на проект «Пам’ять Америки» (American Memory), який веде Бібліотека Конгресу США.

Читайте також: «Diasporiana»: українські книжки й періодика в еміграції

Цього року я розробила проект «Книги України. Електронний онлайн-каталог». Він призначений для відродження системи книгорозповсюдження в Україні, яка дуже добре працювала за радянських часів. Тоді були окремі складські приміщення, де зосереджувалися всі тиражі видань, які потім розвозили по книгарнях. Цей онлайн-каталог мав би стати інформаційною складовою згаданої книгорозповсюджувальної системи, це єдина точка доступу до всіх відомостей про те, що видано в Україні.

Картковий каталог Книжкової палати

Річ у тім, що ми використовуємо дуже застаріле програмне забезпечення для каталогізації, яке не дозволяє обмінюватися бібліографічними записами в електронному вигляді з бібліотеками. Останні, водночас, переважно використовують російське ПЗ ІРБІС або Марк- SQL. Їх закуповували з огляду на більш прийнятну ціну, порівняно з іншими продуктами, як-от ізраїльський Aleph. Особливість Aleph у тому, що не треба кожній бібліотеці закуповувати всю систему. А може, наприклад, Книжкова палата закупити ядро цієї системи, а потім за користувацькими ліцензіями під’єднувати книгозбірні. При чому ми у своїй пропозиції не вказували, що керувати цією мережею має саме Палата – це повинна бути якась окрема структура, наприклад, при Міністерстві культури чи Бібліотеці Вернадського.

Якби було єдине програмне середовище, Книжкова палата надавала б бібліотекам повні бібліографічні записи, що їх ми і так готуємо і з яких книгозбірні могли б робити короткі бібліографічні описи для своїх читачів. Від цього був би також економічний ефект для держави за рахунок скорочення бібліографів при окремих бібліотеках.

Про книжкові відкриття-2015 від знаних книголюбів читайте за посиланням.

Світлини Аміни Ахмед