Новини

Слушна ідея створення Інституту книги не просто назріла, а навіть перезріла: у «білякнижкових» колах її обговорювали щонайменше з кінця 90-х. Більше того, навіть кілька пілотних документів уже готувалися. Але від слів до діла перейшов народний депутат і голова комітету з питань духовності і культури Микола Княжицький, що не тільки зареєстрував законопроект № 3084 «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління в книговидавничій сфері» буквально на наступний день після Форуму видавців, а й домігся його прийняття в першому читанні й за основу (233 голосів). 

Про те, що законопроект про Інститут книги готується, Княжицький публічно заявив на дискусії «Чи потрібна державі розумна нація? Відповідність політики влади стану книговидання і читання в країні» під час Форуму видавців, як і пообіцяв радитися із експертами галузі. Проте для більшості представників видавничого сегменту законопроект впав як сніг на голову, адже порад у них не питали, а якщо й питали, то  не надто прислухалися.

Але навіть не при надто прискіпливому читанні документ викликає низку зауважень і нерозуміння у фахівців. Немає положень про систему книгорозповсюдження, жодної згадки про сприяння в організації книжкових виставок, дослідження ринку й упорядкування статистичної інформації, якими в Україні ніхто не займається, – також для майбутнього Інституту книги не в пріорітеті.

Натомість у переліку є кілька функцій, які дублюють одна одну, як-от: «розробка заходів з популяризації вітчизняної книговидавничої продукції»; «реалізація національно-культурних державних цільових програм, пов’язаних з популяризацією української видавничої продукції в Україні та за кордоном», «створення і реалізація програм популяризації української літератури в Україні та за кордоном».

Складається враження, що автори документу не розрізняють поняття «літературний твір», «книга» і «видавнича продукція», «українська література» і «літературна спадщина», окремо чомусь подаються терміни «видавнича справа» й «книжкова справа» (на Читомо є окремий розділ, присвячений законопроектам і поняттям у видавничій справі – Ред.). Тому стає вкрай дивно, чому з усіх видів видавничої продукції особливе місце відводиться «українській літературі» і навіть не художній літературі в цілому.

Окрім того, як слушно зауважують у пояснювальній записці, окремі положення вже прописані у законах «Про культуру», «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», «Про видавничу справу», «Про бібліотеки і бібліотечну справу» тощо.

Наразі у професійної спільноти залишилося менше двох тижнів на обговорення та пропозиції законопроекту. Читомо починає критичне обговорення законопроекту.

Директор Інституту книжки у Польщі

Ґжеґож Ґауден про діяльність установи

Олександр Афонін,

президент Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів

Законопроект ще дуже сирий, і видавнича спільнота з ним була не ознайомлена. Раніше звернувся до голови комітету Миколи Княжицького, запропонував разом опрацювати закон. Проект закону розіслали членам Асоціації, зібрали зауваження, вийшло понад 2 сторінки правок. Окрім того, напередодні від’їзду до Франкфурта зустрічались із Княжицьким, а також автором законопроекту, видавців представляли  Сергій Політучий (ВІВАТ,  ГК «Фактор»), Олексій Дубас («Генеза»), Олександр Красовицький («Фоліо»), також був Олексій Кононенко (Держкомтелерадіо).

Ми обговорили зауваження, і я передав великий список пропозицій. Нині варто розуміти, що цей закон не можна просто взяти і переписати. Туди можна внести обмежену кількість правок. Дуже сподіваюся, що за ці 2 тижні ми дійдемо до консенсусу з авторами законопроекту.

Викликає зауваги те, що в документі не йдеться про вивчення ринку, виходить, що профільна установа не збиратиме й не оброблятиме дані про читацький попит. Кожні три роки вивченням цього в Україні займається хіба що Парламентська бібліотека, але ж ми знаємо, що читацький попит може змінюватися й кілька разів на рік. Тобто це не буде орган, що стежитиме за заповненням жанрів, і відповідно формуватиме пропозиції щодо видання тих чи інших книг.

Дивним мені видається положення про директора Інституту, який, згідно з законом, повинен мати вищу освіту в галузі культури і мистецтва, економіки, права або соціології. Чому так? Адже це можуть бути випускники видавничої справи, філології чи будь-якої іншої спеціальності, які мали досвід працювати у видавництві.

Ще дивніший є пункт про членів наглядової ради, які обираються із «популярних авторів літературних творів, літературних критиків, інших культурних діячів». А чому не з видавців, перекладачів, книгорозповсюджувачів тощо. До речі, про останніх у законопроекті взагалі не йдеться.

Микола Тимошик,

доктор філологічних наук, професор, книгознавець

В цілому схвально відношуся до цього законопроекту. З позитивів:

• комплексне бачення проблем національного книговидання, які останнім часом загострилися;
• прагнення навести лад у суперечливому і недосконалому законодавчому полі, що стосується галузі; спроба запозичити кращий зарубіжний досвід;
• намагання створити прозорі правила гри щодо державної програми «Українська книга»;
• виведення до краю урізаного департаменту книговидання з тіні ефемерного Держкомтелерадіо й запізніле віддавання цим боргів українській книзі.

З недоліків назву два, на мою думку, найголовніші:

•  з огляду на вкрай широкі функції новостворюваного державного органу (в тім числі і розподілу коштів) є загроза створення ще одного совкового міністерства, що постане з руїн того ж Держкомтелерадіо, в якому його величність чиновник (а не Фахівець) легко може знівелювати в цілому гарну ідею.
• без наукової, дослідницької складової, як головної в діяльності цього органу (а цього зовсім немає в законопроекті) назва його – Інститут – не витримує ніякої критики.

Оля Жук,

кураторка Книжкового Арсеналу

Текст законопроекту фіксує лише дуже загальні положення про заснування Інституту Книги, очевидно, що він потребуватиме деталізації, статутних доповнень. Як видно з тексту, фактично Інститут Книги виконуватиме ті функції, які частково були у департаменту видавничої справи у Держкомтелерадіо.

Гадаю, предметом експертного обговорення мають стати конкретні механізми управління і фінансування новоствореного інституту, аби він не став копією старої неефективної структури, з тими ж проблемами. Крім того, що таке “центральний орган державного управління”, якому підпорядкований Інститут Книги, у законопроекті не уточнено. Але його автор вже безапеляційно заявив, що це буде Мінкульт.

Експертна спільнота має висловити свою думку щодо того, який “центральний орган”, окрім бажання опікуватися новим інститутом, є більш мотивованим до реальної реформи, має компетентний ресурс і є більш відкритим до громадянського суспільства. Мінкульт наразі таким не видається. Можливо, таким могло би бути Міністерство економіки, якщо розглядати книжкову сферу не суто як “духовну парафію”, але й як перспективний сектор креативної економіки?

Гадаю, відкритим до співпраці у міжнародному напрямку діяльності майбутного Інституту Книги є й МЗС. Це все варто обговорити, запросивши до розмови представників різних міністерств. Маю також сумніви у тому, що Інститут Книги має відразу зібрати у собі абсолютно всі функції, що стосуються книжкової сфери в Україні.

Гадаю, це наша “хвороба часу” – відчуття, що його зовсім нема, а тому бажання зробити і отримати все і відразу. Чому для початку не визначити декілька пріоритетних напрямків і не зробити добре хоч одну якусь програму із заявлених?

Світова практика показує, що, як правило, книжкові інститути починаються з популяризації вітчизняної книги закордоном, з участі у важливих міжнародних форумах, з створення програми підтримки перекладів, а все інше додається поступово, з інституційним розвитком.

Сергій Жадан,

письменник

Я обома руками за. Давно час. Про необхідність створення такої структури говорять усі, хто хоча би раз стикався з презентуванням української книги за кордоном чи з зовнішньою культурною політикою нашої країни загалом. Тепер головне – грамотна й адекватна реалізація цього проекту.

Олена Салата,

експертка громадянської платформи РПР

Надія Зелінська,

учена у галузі видавничої справи та соціальних комунікацій, професор

У сусідній Польщі Інститут книги працює з 2004 року і, значною мірою завдяки його ініціативам виник справжній загальнопольський рух підтримки книжки з відповідними позитивними наслідками для видавничої галузі та, особливо, бібліотечної справи. Успішний досвід цієї інституції, переконана, вивчався, і, думаю, саме він був стимулятором законопроекту щодо створення українського аналога.

В принципі, не бачила б нічого поганого, якби польська модель Інституту була втілена в Україні з максимальною повнотою (завжди краще запозичувати те, що справді ефективно працює, аніж наполегливо вигадувати власні велосипеди з квадратними колесами!). «Колеса» Інституту книги у запропонованому законопроекті, на щастя, не квадратні, але, на мою думку, ще не зовсім круглі. Перше враження – Інститут, за його статусом і функціями, має замінити собою давно померлий Держкомвидав або, принаймні, стати відокремленою, відповідальною за книжкову справу, частиною нинішнього Держкомтелерадіо.

Між тим, логічніше було б розглядати його як культурно-просвітницьку установу, своєрідний культуртрегерський проект. Тяжіння майбутнього Інституту до керівництва, а не координації, до фінансування, а не до пошуку і виявлення, врешті, навіть до перехоплення функцій, не притаманних такій установі (див.: «Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у видавничій сфері, може доручати Українському інституту книги виконувати окремі завдання, визначені законодавством, в тому числі делегувати свої повноваження»!!) – усе це, нібито закономірно, але насправді, як обмовка за Фройдом, проглядається у запропонованій локації Інституту – м. Київ, тобто столиця. А чому не Львів як найдавніший центр книгодрукування? Чому не Харків, де починала свою діяльність Книжкова палата України? Для порівняння: Інститут польської книги розташований не у Варшаві – у Кракові…

А ще непогано було б відредагувати законопроект, бо вирази на кшталт «….до предмету відання якого відносяться…» не прикрашають документ, спрямований на підтримку української мови, літератури та книжки.

Читайте також: Видавнича галузь-2014: дрібна законотворчість

Анетта Антоненко,

директор Видавництва Анетти Антоненко

Я не хочу детально «розбирати» всі пункти закону. Там треба переписувати практично ВСЕ, а не рихтувати шпарини. І це – питання професійного середовища і громадського обговорення.
Ми (а це і УАВК, і Олександра Коваль, і видавці, і культурні менеджери…) так багато про це останнім часом говорили, що для мене особисто поява особи пана Княжицького нагадує сталий вираз – «як Пилип з конопель»…

Виявляється, нашого багаторічного практичного досвіду нікому в цій державі не треба. Можна отак «відчути запах державних коштів» і на коліні взяти і склепати «я слепила из того, что было». Дивує і обурює сама постановка питання, бо як видавець із двадцятирічним стажем я відчуваю, що «без меня меня женили».
Адже подання закону було дуже вдало «вибрано» –  вересень. Початок видавничого сезону, до якого видавці готуються весь рік і коли ми всі найбільш завантажені (вересень/жовтень). Зверніть увагу: не в січні-березні, коли достатньо часу на обговорення…

Закон явно прописаний під особу, яка вже приміряє собі крісло держслужбовця – директора Українського інституту книги. Зрештою значно краще українською звучить «книжки»…

Галина Дольник,

директорка Української книгарні в Одесі

Якщо точно писати про здивування, то закон написаний в кращих традиціях совєтского союзу. Коли повторюється раз в раз вітчизняне книговидання, замість «українського книговидання».

Мене здивувало, що багато слів про директора та наглядову раду, але зовсім відсутні слова про книгопоширення (мережі магазинів, поширення книги в сільській місцевості і т. д.). Я на цей закон дивлюся з погляду книгорозповсюджувача, але в законі навіть такого слова немає. Я часто їжджу по селах, районних містечках Одещини і знаю ситуацію з українською книгою там. Я розумію, що з Київа далеко до Саврані Одеської області, але про цих людей також треба думати. В Інституті книги повинні працювати молоді фахівці. Але є варіант, що чиновники з Держкомвидаву плавно перейдуть в Інститут книги.

Олександра Коваль,

президент ГО «Форум видавців»

Очевидно, що один закон не може забезпечити функціонування справді дієвої інституції, тож сам законопроект суттєвих зауважень не викликає. Його готували, взоруючись на досвід Польщі. Коли створювали польський Інститут книги, то тамтешній книговидавничий ринок, звісно, був розвинутіший, але в чомусь була і схожість ситуації.

Варто зважати на все українське законодавство, яке регулює галузь, й доки воно буде в такому вигляді, як є зараз, доти подібна інституція не зможе бути повністю вільною і функціонувати повноцінно. Приміром, Інститут книги не зможе самостійно розпоряджатися грошима як виконавець, а діятиме в рамках рішень, прийнятих Міністерством фінансів.

Якщо в Україні такий орган запрацює, то в ідеалі його варто буде постійно вдосконалювати, допрацьовувати. Є багато інших цікавих досвідів – тої ж Литви, скандинавських країн, які можна було би запозичати.

Протягом двох наступних днів триватиме обговорення, і всім причетним до книговидання варто долучитися. Нам потрібно об’єднати свої зусилля, щоби український Інститут книги запрацював належним чином.

Тетяна Пилипець,

провідна бібліотекарка у Централізованій бібліотечній системі для дітей м. Львова