Література на літо

Продовжуємо читати й ділитися із вами найцікавішими рефлексіями, які виникають у нас після прочитання. Цього тижня редакція Читомо прочитала повість для підлітків британської авторки Енн Файн, дитячу книжку німецького письменника Ульріха Худа, роман сербського прозаїка Звонко Карановича і прозу від автора російськомовної поезії України Олександра Моцара.

 Ольга Ренн

Енн Файн. Борошняні немовлята / переклад з англійської Т. Савчинської. –

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 176 с.

Слідуючи своєму книжковому хобі, намагаюсь відстежувати усі новинки підліткової літератури. Видалося, що для декрету книжечка про якихось борошняних немовлят – саме те, що треба. Врешті, і обкладинка авторства Анастасії Стефурак так і просилася «купи мене, я надзвичайно мила». А уже дочитавши, переконалась у дуже вдалому образі книги, який одночасно досить сильно контрастує із текстом, адже йдеться про складного і дещо брутального підлітка Саймона Мартіна, якому до снаги будь-які бешкети, а разом з тим, цілком передає атмосферу твору Енн Файн.

Розбишакам із класу для «важких» підлітків, так вже склалося, довелося виконувати прецікавий науковий проект – три тижні доглядати борошняних немовлят, а насправді не спускати з очей шестифунтові мішечки з борошном, щоб вони не забруднились, не втратили вагу, не намокли і були в цілковитому порядку, і ретельно записувати свої враження до спеціальних щоденників.

Звісно, у мене одразу ж виникло питання, чому у наших школах не придумують чогось подібного. Адже у такий простий спосіб школяр справді задумується про те, наскільки непростим є батьківство. І то експеримент з борошняними немовлятами – це ж дуже спрощений варіант! А головний герой твору, Саймон, не лише відкрив в собі цілком нові глибини почуттів і відчуттів, але і спробував розібратися у власній сімейній історії, усвідомив, наскільки терплячою, самовідданою і люблячою є його мама. Усвідомив те, що більшість людей розуміє після народження власних дітей.

«Що більше він розмірковував, то дивовижнішим йому здавалося те, що люди народжують дітей. Безперечно, це небезпечно. Важкий тягар на плечі батьків. Це зв’язує їм руки й ноги. Накладає певний відбиток. Усі довкола починають як не шпигувати за тобою, то вчити тебе жити. Порівняно з батьківством, робота вчителя – просто забавка»

Я дуже оцінила, те, що у книжці не сталося «чарівного перетворення», коли в один момент усі розбишаки перевиховались і стали готовими до батьківства. Авторка показала не лише позитивні зрушення в душах підлітків, але і роздратування, нервові зриви і навіть викидання борошняного дитинчати у потічок. Жодних нотацій. Але доволі багато поживи для роздумів.

Читайте також: Читати підліткам: вартісні переклади й вітчизняна проза

Христина Содомора

Ульріх Худ. Біля ковчега о восьмій /

переклад з німецької В. Чайковського. Київ: Час Майстрів, 2013. — 64 с.

Коли дорослі люди одне одному рекомендують прочитати дитячу книжку — це вже цікаво. І я ніколи не оминаю таких порад. «Біля ковчега о восьмій» мені порадив один дорослий знайомий. Історія про Ноїв ковчег оригінальна не тим, що вона про всесвітній потоп чи про пінгвінів, а тим, що вона про Бога і видана непрофільним, тобто нерелігійним видавництвом. І після прочитання я зрозуміла, чому. Це нетиповий канонічний сюжет на відому біблійну тему. Але така «неканонічність» можливо й дозволила авторові припуститися неточності: 10 заповідей ще не були відомі до потопу. Але менше з тим.

«Нехай кожен сам вирішує для себе, варто мене любити чи ні. Любов чогось варта лише тоді, коли вона йде із серця»

Подієва насиченість мінімальна. Але тут, у дитячій книжці, чимало діалогів, які спонукають до роздумів. І що важливо та нетипово для такого штибу книг, в їх основі лежить сумнів як перший поштовх до пошуку істини. А це вже, погодьтеся, відповідальність автора перед малим читачем. Дитина самотужки може й не впоратися із такими теологічними дискусіями, хоча насправді тут лише їхня легка версія.

Попри все, виглядає, що автор взагалі не ставив собі за ціль когось повчати, а тим більше навертати, за що можна йому подякувати. Він радше розвеселив і трошки прикрасив тему всесвітнього потопу трьома пінгвінами. Власне ті пінгвіни дуже смішні: часами наївні, часами хитрі чи винахідливі, але дружні та щирі. Крайнощі їхнього характеру – як їхнє чорно-біле забарвлення: вони веселі або сумні, тихі або шумні, чесні або прибріхують. Як люди, чесне слово.

Як люди, чесне словолюди.

Ната Коваль

Звонко Каранович. Три каритини перемоги /

переклад із сербської З. Гук. – К.: КОМОРА, 2016 – 224 с.

Якщо друга частина трилогії «Щоденник дезертира» – «Чотири стіни і місто» – розповідає про Татулу, то в третій, заключній, ідеться про Джордже Узелаца, котрого всі називають Джоле. За відсутності перекладу першої частини трилогії українською можемо припустити, що у книзі «Більше ніж нуль» йшлося про Корто. А разом уся трилогія розповідає про трьох друзів із проклятого сербського міста Ніша, яким 1999 рік приніс надзвичайно багато змін.

На одинадцятий день бомбардування Сербії силами НАТО головний герой іде до війська і стає командиром відділення артилерії. Його та решту добровольців відсилають у БОЛОТО, з якого Узелаца відправлять до Косова, де йдуть найбільш жорстокі бої.

У романі не йдеться про патріотизм і готовність віддати життя за рідну землю: резервісти розорюють села, коли повертаються після перемир’я; у багатьох чоловіків не витримують нерви і вони навіть вдаються до самокалічення, аби відкараскатись від служби; ті ж, що залишились, – п’ють, гендлюють або ж помирають через необережність під час вилазок. Частина самого Джоле теж померла там, під Албанією, разом із його другом Татулою. Ніби випереджаючи події майбутнього, колись ці троє друзів склали один одному посмертні промови, і саме Джоле мав виголосити її Татулі:

«…Владан Мітич Татула не вірив у групові види спорту, шкільну систему, державу, а виключно в особистість, силу розуму й таланту. Ставив під сумнів усе, що було масовим і комерційним, кожен вид діяльності, що вимагає більше ніж троє людей. <…> Для багатьох, як і для мене, він відкрив Кастанеду, Філіпа К. Діка, «Тибетську книгу мертвих», Старий Заповіт, ЛСД»

Читайте також: Звонко Каранович: Після війни почав більше вдаватися до іронії й абсурду

Олег Коцарев

Александр Моцар. Родченко (Кошки-мышки) – К.: Каяла, 2016. – 224 с.

Раніше Олександр Моцар був відомий як яскравий і доволі епатажний представник російськомовної поезії України. А тепер він іще й прозаїк. До уваги всіх охочих – його роман (чи повість) «Родченко».

Здавалося б, звичайному житті офісних працівників раптом відбуваються химерні зміни. Й починаються вони з того, що в офісі з’явився новий співробітник Женя Яйцев (так, у Моцара всі прізвища забавні, як у віршах, так і в прозі). А далі закручуються дивакуваті пригоди з містичним присмаком, з блуканнями, вибухами та пожежами.

Не розкриватиму, звісно, подробиць. Скажу лише, що не всі таємниці й загадки будуть прозоро та однозначно розв’язані. Взагалі загадковість і неоднозначність виразно притаманна прозі Моцара, і то всупереч її, на перший погляд, поверхневому веселому, життєствердному й постраблезіанському абсурду. Що ж, не надто поширене поєднання, як для сучасних письменників. А отже – ще один привід почитати «Родченка»…

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку липня. 

І звісно, у червні ми теж читали.

Так-так, і 23 – 28 травня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в квітні.

Чільна світлина ideas.ted.com