Література на літо

Продовжуємо читати й ділитися із вами найцікавішими рефлексіями, які виникають у нас після прочитання. Цього тижня читацькі уподобання Читомо були зосереджені на великих романах, але не обійшлося й без наук-попу.

Євгеній Стасіневич

Кеес Ноотебоом. Поминальний день /

перекл. з нідерланд. Я. Довгополий. – К.: Юніверс: 2002. – 270 с. 

Книгу придбав давно, але вона все чекала слушного моменту. Дочекалася. Нідерландець Ноотебоом – один із «останніх великих», багаторічний претендент на Нобеля, поет (це важливо) і прозаїк. Тим прикріше, що справжній масштаб письменника – принаймні у нас – майже обернено пропорційний розголосу довкола нього. А ми заламуємо руки: «не перекладають, нема що читати…».

«Поминальний день» – про дві самотності, про кінодокументаліста Артура Дане й історика Елік Ораньє, поламаних людей, які все ж не готові остаточно капітулювати. ХХ століття і життя в затінку катастроф, як приватних, так і історичних, – проте фокус нідерландця якраз у тому й полягає, що велика історія тут не перекриває собою малу, не підминає її.

У Ноотебоома поламані люди не біжать у минуле, аби в дещо мазохістський спосіб загубитися серед мартирологів втрат, не намагаючись нічого пояснити і прояснити. Навпаки – саме люди межового досвіду можуть крізь призму пережитого спробувати осягнути, що ж насправді трапилося в Європі і світі протягом «століття крові», дати більш адекватну і живу картину антропологічної катастрофи.

Але й не загубити в цих роздумах себе: чим більше герої розмірковують про минуле, тим менш темним видається їхнє персональне майбутнє. Тим більше – ну так, дійсно – місця починає займати в тексті не меланхолія, а любов: непроста, надривна і справжня. Саме це і надає «Поминальному дню» осібного статусу (правда, читаючи Ноотебоома, я часто згадував свого улюбленого Зебальда, ще одного злочинно не-присутнього у нас письменника) – у нідерландця вийшов напрочуд точний роман: в інтонації, атмосфері, фіксуванні максимально непевних і ефемерних станів і розмислів; бог в деталях – і це власне те, що відрізняє хорошу літературу від великої.

Українською також перекладено книжку Ноотебоома «Кружна дорога до Сантьяґо»: суміш подорожньої есеїстики і приватних (тобто знову ж таки – живих) культурологічних нарисів, щось штибу «Варвара у саду» Збіґнєва Герберта. Одним словом, читати обов’язково. Але перш за все – саме «Поминальний день».

Тетяна Петренко

Ася Казанцева. Хто б міг подумати / пер. з рос. Олени Гапак . — Харків: Віват, 2016. — 320 с.

Якщо ви не займаєтесь біологією, медициною і дотичними науками, в Асі Казанцевої та її книжки є перед вами велика перевага: з вас двох біологію вивчала вона і науковою журналістикою займається теж вона, тож бажання посперечатись з якоюсь тезою книжки чи підважити деякі теорії не виникає. А для гуманітарія, який рідко читає негуманітарний нон-фікшн, це означає задоволення від читання і багато цікавих фактів.

У книжці повно актуальної деміфологізації з простим науковим обґрунтуванням. Власне, кожний розділ починається з міфу, який авторка планує розвінчати. Вони стосуються шкідливих звичок, сексу, стресу. І Казанцева розповідає, чому, наприклад, кинути курити насправді важко, чому пунктик в резюме про стресостійкість абсурдний і чому частині людей завжди стає погано від алкоголю, а частині – ні.

«Хто б міг подумати» дає нагоду поглянути на свою поведінку і свої вподобання як на наслідок дії різних внутрішніх процесів, які ти зазвичай не помічаєш чи про які взагалі не здогадуєшся. Мозок (як й інші системи всередині людини) – штука давня і на швидкість усіх соціальних і культурних змін не налаштована. Він здійснює багато дивних речей у невідповідні для вас моменти. Наприклад, думає, що коли ви біжите – ви тікаєте від хижака, налаштованого відкусити вам ногу, тож мозок прагне допомогти й виділяє знеболювальне.

«Стрес, нагадую, від самого початку призначений для того, щоб допомогти нам битися або бігти. Із точки зору мозку, якщо ви кудись біжите, то ви, напевно, тікаєте від тигра. Вам потрібно допомогти, запустивши стресорну реакцію: поліпшити кровопостачання м’язів, підвищити рівень цукру в крові і ще (найголовніше для нашого завдання) підвищити рівень ендорфінів, щоб, якщо тигр усе-таки відкусить вам ногу, ви не померли від больового шоку. А якщо ви насправді просто бігаєте в парку і тигр вас не наздожене, то всі ці незатребувані ендорфіни витрачаються на ейфорію – виходить такий маленький і безпечний героїновий кайф»

І оскільки книжка покликана розвінчувати міфи, добре, що вона написана людиною, яка не намагається паралельно накинути зайвих стереотипів, пов’язаних із особливостями нашої природи. Наприклад, гендерних. Бо, попри всі наші природні потяги і пріоритети, ми – продукт не лише еволюції, а й культури. І вони однаково не дають собою нехтувати.

Читайте також: Ася Казанцева: Українські видавці ще не зорієнтувалися, що наук-поп – це золота жила

Валентина Вздульська

Адам Джонсон. Син Начальника сиріт: роман / перекл. з англ. Г. Яновської. —

Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 592 с.

Спершу трохи фактів. Адам Джонсон, американський письменник, професор і журналіст, усе життя так чи інак досліджував пропаганду й писав про пропаганду. Одне з оповідань на цю тему він присвятив Північній Кореї. Пізніше оповідання переросло в роман «Син начальника сиріт». Цей текст отримав Пулітцера 2013 року.

Коли критиків просять сказати щось про «Сина начальника сиріт», вони часто роблять порівняння з «1984» Орвелла та навіть «Чи сняться андроїдам електровівці?» Філіпа Діка. У тексті багато антиутопії й сатири. Автор змушує читача реготати, дивуватися та найбільше – уболівати за протагоніста й людей довкола нього, навіть якщо вони ще ті «скотиняки» й видаються дивовижними роботами в комедії абсурду.

В українському виданні якісний переклад (хоча без порівняння з оригіналом важко сказати напевно) та хороший папір. От тільки обкладинка відверто розчаровує дизайном.

«ГРОМАДЯНИ, слухайте добрі новини! На кухні, на службі, в цеху – де б не був розташований ваш гучномовець, зробіть гучніше звук! Передусім повідомляємо про цілковитий успіх кампанії «М’ясо з трави». Проте ще чимало землі треба нанести на дахи, тож усім головам домкомів необхідно провести додаткові організаційні збори. Також надійшов час оголосити новий конкурс «Рецепт місяця»! Рецепт-переможець буде написаний на фасаді центральної автостанції, щоб усі могли його переписати»

Ганна Гнедкова

Max Frisch. Mein Name sei Gantenbein. – Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 1975. – 314 с.

Що визначає ідентичність? Де межі власного Я і чи можна їх переступити? Як сприймає мене Інший і хто – мій Чужий? Із цими питаннями та сумнівами стикаєшся у повсякденні частіше, ніж звик думати. Достатньо просто відстежити, які деталі підкреслюєш, які слова обираєш і якого ефекту цим хочеш досягти, коли переповідаєш різним людям ту саму історію, котра трапилася з тобою. Наприклад, відкрити й порівняти кілька своїх збережених у соцмережах діалогів. Завжди боюся, до речі, що хтось отак перевірить мої.

Якщо у Луїджі Піранделло приміряння героями на себе масок і соціальних ролей зображене неприйнятною брехнею, котра все більше віддаляє їх від власного Я, то для його послідовника Макса Фріша карнавал є святом звільнення Я в усьому різноманітті його ідентичностей. «Пізнай себе» для героїв Піранделло – невиконуване життєве кредо, від чого вони і страждають, адже, зірвавши з себе одну маску, виявляють тільки нову. Постмодерна людина Фріша натомість радо обирає позу або приймає роль, навіть якщо її накладає соціум, і при цьому іронічно підсміюється, адже знає, що це – тільки частина її множинної самості, яку вона пізнає через гру.

«Назву себе Гантентбайн» – промовиста назва роману. Його оповідач вважає, що кожна ідентичність – то історія, яку людина переконливо повторює іншим і самій собі. Тож, сидячи в пустій кімнаті, покинутий жінкою, він частково від нудьги, а частково з інших, відомих тільки йому причин винаходить персонажа на ім’я Тео Гантенбайн і вживається в його роль. Але на тому все не закінчується, оскільки вигадує він і інших персонажів, за маскарадом яких читач потроху перестає розрізняти реальність та вигадку. Коли ж свято перевдягання закінчується, оповідач знову сидить один у своїй кімнаті, і залишається незрозумілим як для нього, так і для нас, відбулося все те насправді чи тільки в його голові.

«Один чоловік отримав деякий досвід, і тепер він шукає історію для нього – адже не можна жити з досвідом, що залишається без історії, принаймні так здається, й іноді я уявляв собі, буцімто хтось інший має потрібну для мого досвіду історію…»

(переклад Ганни Гнедкової)

Можна сказати, що це доведений до абсурду карнавал Михайла Бахтіна, в якому діють такі правила гри: дозволено приміряти на себе будь-який костюм – чим яскравіший, тим кращий, – а з ним і відповідну роль, та вийти з цього безжурним і безкарним. Від реципієнта очікується, що він перейме грайливий настрій і не журитиме й не каратиме подумки ненадійного оповідача за невинну вигадку, в яку той його занурив на трьохстах сторінках.

Адже, зрештою, і сам процес читання – це тимчасове ототожнення себе з персонажем, котре закінчується (зазвичай) тоді, щойно ми закриваємо книжку. Закінчується без наслідків, та не без користі для нас, бо набутий таким чином досвід стає однією з форм наших життєвих досвідів.

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку вересня. 

І звісно, у серпні ми теж читали.

Так-так, і 11 – 15 липня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в червні.

Чільне зображення Joao Fazenda / newyorker.com