Література на літо

Читомо продовжує ділитися враженнями від прочитаного. Цього тижня мали нагоду відчути себе неквапним читачем ХІХ століття, дізналися як Осип Зінкевич почав видавати підпільний журнал «Перекличка», подорожували у 20-ті роки та із письменниками 20-х років й прислухалися до поради Олександра Бойченка: вдумливо і поступово пропускати літературу крізь себе або не читати взагалі. Ми обрали перший варіант, а ви?

Тетяна Петренко

Елінор Каттон. Світила / переклад з англ. Володимира Панченка. —

К.: Рідна мова, 2016. — 800 с.

800-сторінові «Світила» Елінор Каттон, що здобули Букерівську премію у 2013 році, – це чудова нагода відчути себе неквапним читачем ХІХ століття. І не тільки тому, що роман оповідає про події цього періоду. 800 сторінок не повозиш з собою у транспорті й не прочитаєш так просто за один вечір (себто філологічна практика говорить, що, може, й прочитаєш, але кому таке збочення треба?).

Мені здається, що у великому романі є щось антиконсюмеристське і антисучасне. Тобі доведеться якийсь час повертатись до нього, як сьогодні повертаються до чергової серії серіалу. І протягом читання такого роману не вийде похвалитись, що ти поглинув за місяць 10 книжок.

До того ж від «Світил» так і віє ХІХ століттям. Великим англійським романом, Діккенсом, Жуль Верном і трохи Конрадом. Це детектив, у центрі якого вбивство, передозування опіумом, зникнення найбагатшого мешканця міста, контрабанда, передвиборча кампанія.

І всі персонажі роману (а їх, як і належить 800-сторінковій книзі, немало) якимось чином причетні до цих подій, тож видається, що для з’ясування того, що, власне, трапилось, їм треба зібрати всі свої історії докупи (а нам вислухати ці історії). Тут є золоті копальні, колоніальна проблематика, китайці з опіумом, повія, з якою пов’язані ледь чи не всі персонажі книжки і багато чого ще. І не без справжнього негідника зі шрамом на обличчі.

«Розумій це так, – мовив він, шкодуючи, що доводиться говорити англійською й надто приблизно визначати слова. – Довкола. А потім назад, до початку»

Не буду намагатись інтерпретувати прочитане, бо мені лишається ще 400 сторінок цього читання. І зустріч з авторкою, яка приїжджає на фестиваль Конрада у Кракові.

Алла Костовська

Осип Зінкевич. Щоденник. 1948-1949, 1967-1968, 1971-1976. – К.: Смолоскип, 2016. – 504 с.

«Ну що, продовжувати щоденник? Кому це буде цікаво, що я знову в тюрмі? Був у німецькій, а тепер попав у французьку. Фантастично», – отакий трохи іронічний запис в своєму щоденнику робить позиченими у сусіда по камері олівцями Осип Зінкевич 13 квітня 1949 року, ще не знаючи, що це вже друге тюремне ув’язнення протриває всього 7 днів, а далі буде сповнене пригод і досягнень життя. Звісно, тоді йому, ще такому юному, не могло й на думку спасти, що ці рядки читатимуть через понад півстоліття українці, котрі народилися й виросли в незалежній державі. І читатимуть із цікавістю, щирим подивуванням і захопленням. Принаймні саме такі емоції не покидали мене під час мандрівки сторінками щоденника людини, котра запалила «Смолоскип».

Коли Осип Зінкевич через зраду товариша опинився в тюрмі, він не тільки не впав духом, а й почав вести активну діяльність, відвідував гуртки англійської та французької, багато читав, поширював серед ув’язнених українські діаспорні видання, які йому надсилали друзі, навіть зміг організувати вихід підпільного журналу «Перекличка».

Та й згодом, після звільнення, він ніколи не опускав рук і постійно чимось займався. Склалося враження, що у пана Осипа був дар гуртувати людей навколо себе. Навіть у французькому шахтарському містечку він зумів організувати й очолити непартійну молодіжну організацію українців. Що вже казати про пізніші роки, коли і знайомств, і можливостей було значно більше.

«В обідню перерву ми сіли, і я побачив, що мої товариші по праці кожен мав пляшку вина. Мене це дуже здивувало, і я запитав їх, чи дозволено виходити на роботу з пляшкою вина. Вони розсміялися. Один, який тут уже довше працює, каже, що це французька традиція, кожен шахтар виходить на роботу з пляшкою вина. Це допомагає. І вони мене пригостили своїм вином. Так я навчився пити французьке вино»

А чого варті всі ті шпигунські пристрасті, що розгортаються навколо вивезення і передачі в надійні руки українського самвидаву! До яких хитрощів тільки не вдавалися: і використовували українських спортсменів-олімпійців, котрі таємно переправляли самвидав за кордон; і вмонтовували його у бюсти Шевченка, Франка, Лесі Українки, які спеціально навчені зв’язкові вивозили з України як сувеніри; і паролі вигадували, й таємні послання надсилали (шифром могли бути навіть марки на конвертах: якщо на марці Шевченко, то справи просуваються добре, і самвидав отримано, а якщо Ленін – за зв’язковим стежать і він буде повертатися ні з чим), і від спецслужб переховувалися…

Словом, цей щоденник привідкриває завісу життя української діаспори в Німеччині, Франції, Америці і дозволяє усвідомити, наскільки ці люди піклувались про добробут України, наскільки сильно хотіли бачити її незалежною і як багато для цього зробили.

Читайте також: Французьке вино в шахті і секрети українського підпілля в «Щоденнику» Осипа Зінкевича

Катерина Котвіцька

Шляхи під сонцем. Репортаж 20-х років /

упорядниця Ярина Цимбал. — К.: Темпора, 2016. — 860 с.

Я дуже люблю географію та репортажі, а коли після антологій детективу і любовного роману 20-х років «Темпора» видає книжку репортажів цього ж періоду, упорядковану літературознавицею Яриною Цимбал, то щастю немає меж. Збірка репортажів – одна з небагатьох привезених з Форуму видавців новинок. За неї я взялася ще в потязі. І між Львовом та Києвом за 5 годин в Інтерсіті встигла помандрувати старим Дніпром з Гео Шкурупієм та Дмитром Бузьком.

Далі сповільнене і виважене читання вечорами. Бо майже 900 сторінок не візьмеш із собою до наплічника, аби прочитати кілька сторінок у громадському транспорті. Та саме таке виважене і неквапне читання цих репортажів відкриває нові горизонти подій, людей, країн, місць.

Я хочу поїхати у Швецію, Данію, Норвегію, тому особливо захопливим став для мене «Рейд у Скандинавію» Валер’яна Поліщука. Дещо узагальнені, але аналітичні нариси, видаються інтелектуальною насолодою для людини, яка любить спостерігати за світом і тим, що відбувається у ньому.

«Музеї буржуазного світу всі подібні один до одного. Навіть деякі радянські музеї заражуються мертвячою солідарністюй порохом людської тлінності, але великі європейські історичні музеї – це щось незмінно-трафаретне, як трафаретна історія кожної людини»

Ці п’ять репортажів, які не передруковувалися після 1932 року, відкривають інакші країни, фактаж на грані художнього тексту і журналістики не лише приносить насолоду від читання, а й дає імпульс до того, аби й собі навчитися так структуровано й виважено писати про власні подорожі.

Попереду ще одна подорож – «Чобіт Європи» Сави Голованівського. Упевнена, що не менш захоплива за чотири попередні. Тому «Шляхи під сонцем» хоч і мають майже 900 сторінок тексту, та вбивають одразу кількох зайців. Книжка для мене стала підручником з creative writing, георграфії та журналістики.

Ганна Гнедкова

Олександр Бойченко. Мої серед чужих. Читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2012. – 320 с.

Ця книжка потрапила мені до рук пізно за багатьма параметрами. От за орієнтовним віком читачів, наприклад, мені, здавалося б, цю книжку треба було не брати, але я сказала собі, що як вічна студентка ще належу до останньої категорії. Також довгий час я була певна, що короткі нариси про українських та зарубіжних авторів складає з гумором і нехристоматійно хіба що Бриних. Тепер жалкую, що в 2012-му ця збірка чомусь пройшла повз мене.

Олександр Бойченко підкупив мене одразу, вказавши себе на звороті обкладинки як єдиного автора, редактора та коректора і при цьому застерігши, що «авторські правописні та пунктуаційні погляди не збігаються з редакторськими, редакторські – з коректорськими, а коректорські – з авторськими». Таке саме чітке розуміння того, що він робить і навіщо, він демонструє і в виборі взятих до огляду авторів, причому якщо Гарольд Блум колись підніс власний канон до «Західного канону», то Бойченко ані «загальноприйнятий» канон не наслідує, ані свій смак загалу не нав’язує, так і називаючи добірку: «Мої серед чужих».

Голос Бойченка не губиться серед значного хору тих, кого він наново запрошує до розмови. І, змальовуючи більш або менш відомих зарубіжних авторів, розкривається сам у влучних ремарках та майже афористичних висновках, до яких прочитане його підштовхує. Художня література і письменницька біографія тут постають не відірваними від життя химерами, а своєрідною «школою виховання» як упорядника, так і його читацької аудиторії. Головна порада від Бойченка, вгадувана зі сторінок книжки, іде насправді всупереч зі шкільними й університетськими програмами: вдумливо і поступово пропускати літературу крізь себе – або не читати взагалі.

«Якби ми вчились так, як треба, то, можливо, не плутали б абсурд із маразмом. А так – плутаємо. Тому називаємо абсурдом стан справ у нашій політиці, економіці, науці й освіті, збройних силах і медицині. Що образливо для самого поняття «абсурд», напружене релігійне та естетичне освоєння якого триває вже не одну тисячу років»

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку вересня. 

І звісно, у серпні ми теж читали.

Так-так, і 11 – 15 липня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в червні.

 Чільна ілюстрація Jo?o Fazenda / nytimes.com