Читомо > Література на літо > Читомо читає: Вахтанґ Кебуладзе, Джеймс Бовен, Малала Юсуфзай

Література на літо

Читомо читає: Вахтанґ Кебуладзе, Джеймс Бовен, Малала Юсуфзай

20.01.2017 0 Автор:

Зимові свята й січневі гори роботи, за які заведено братися чимактивніше для вдалого року, не означають, що Читомо стало менше читати. Цього разу – подорож есеями Вахтанґа Кебуладзе, вуличний кіт Боб і Джеймс Бовен та історія боротьби за право на освіту Малали Юсуфзай. 

Ірина Ніколайчук

ira

Вахтанґ Кебуладзе. Чарунки долі. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 160 с.

Без перебільшення, у кожного є (або – рано чи пізно настають) періоди в житті, які безальтернативно стають приводами для поповнення персональної бібліотеки. Для когось це новорічні свята, дні народження чи річниці, а для когось – іще й Форум видавців, Книжковий Арсенал чи інші великі книжкові події, звідки, якщо вже туди потрапляєш, просто неможливо повернутися з порожніми руками. Бувають, отже, приводи для отримання певних книжок – а іноді потрібні приводи (чи то пак поштовхи) для їх прочитання.

Збірка есеїв українського філософа Вахтанґа Кебуладзе «Чарунки долі» поповнила мою особисту «бібліотеку-з-приводу» після Книжкового арсеналу наприкінці квітня, і так уже склалося, що для того щоб я взялася за її читання, також знадобився привід. Ним стало вручення премії фестивалю есеїстики ШЕРЕХ-2016, лауреатом якої став… навіть якщо не знали – здогадатися точно буде нескладно.

Об’єднавчим фактором для 21 есею, що увійшов до збірки, стає чи не найбільш цитована метафора зі вступу: «Оповідки – чарунки долі. Оповідач – стрибун, що стрибає від чарунки до чарунки… Так у поліфонії оповідок про світ нашого життя створюється мережа нашої сили». Вона – можливо, і не випадково – стає і напрямком руху читання вже від цих перших сторінок. Тільки, на відміну від оповідача, що впевнено «застрибує» до кожного тексту-чарунки (хоча і нібито довільно обирає напрямок кожного наступного стрибка), для читача рух текстом виявляється радше намаганням реконструювати обриси чарунок – і водночас відшукати точки дотику і порозуміння з сенсами, які вони ретранслюють.

«Подорож» есеями Кебуладзе – це переплетення радості від впізнавання ідей, імен і форм вираження і водночас дешифрування незнаного, реінтерпретування давно забутого – чи навіть переосмислення того, щодо чого, здавалося, читач вже мав усталену думку. І дивним чином саме перший елемент – впізнавання, відчуття долученості, дотичності, причетності, що тією чи іншою мірою (інтенсивність цього відчуття не така вже й важлива тут) виникає під час читання кожного наступного тексту – виявляється ключем до встановлення простору довіри між читацьким сприйняттям і способом кодування сенсів, обраних для есею і для збірки загалом.

Проникаючи в текст нібито знайомою стежкою, читач почувається в ньому впевнено і спокійно – і так само впевнено і спокійно взаємодіє з ним, «переписуючи» і перекодовуючи завдяки ньому власне сприйняття і тих тем, які розкриваються в есеях, і власної свідомості як механізму сприйняття цих тем. Напевно, саме таким і має бути філософський текст – з перших кроків знайомства окреслюючи спільність із читачем, запрошувати його до співтворчості, а водночас – і до самоосмислення.

«Ми створюємо власну історію. Зрештою, історія – це низка символів, які означають щось інше, до чого ми прагнули, але так і не досягли. Воля, рівність, справедливість, братерство, кохання, довіра, право – все це занадто людське, щоб бути людським. Справжнє звільнення – це звільнення від символів. Ми маємо повернутися до подеколи тихого, подеколи бурхливого плину щоденного досвіду і віднайти в ньому справжні засади людськості»

Читайте також: 5 видань для роздумів про свободу

Андрій Мартиненко

martynenko

Джеймс Бовен. Вуличний кіт на ім’я Боб

/ переклад з англійської Володимира Панченка. — К.: РІДНА МОВА, 2016. — 208 с.

Цю книжку мені пощастило отримати під час її презентації на останньому «Форумі видавців», яка проходила у котокафе. До речі, це було одне з найбільш вдалих поєднань матеріалу і локації на цьому «Форумі»: і книжка про кота, і навколо бігають коти, іноді зупиняючись, щоб теж послухати. Кілька місяців вона чекала свого часу, аби зрештою стати першою книжкою, прочитаною мною у новому році.

Реальна історія вуличного музиканта, колишнього наркомана і просто практично пропащого хлопця, життя якого раптово змінюється, коли він зустрічає кота, якого бере жити до себе і який стає для нього найкращим другом. Після цього його починають впізнавати на вулиці (хоча до того не те щоб не впізнавали, але не помічали навіть), він впорядковує своє життя, знаходить нову роботу, вчиться бути відповідальним не лише за себе (хоча до того і за себе не особливо був). Ця історія здається доволі простою, але лише тому, що автор не є професійним письменником і не ставив собі за мету вразити читачів якимись словоблудними вивертами. Йому важливо було розказати про події, які вплинули саме на його життя, без прикрас. І це неабияк вдалося.

Кіт. Він просто зірка цієї історії, та й взагалі зірка. І за харизматичністю спокійно дав би фору енній кількості літературних персонажів, я переконаний. Але мені описувати його – справа невдячна, треба читати і дивитися фото. А оскільки Джеймс із Бобом стали доволі відомі, то і фото для візуалізації вистачає (навіть відео є).

А ще на фоні основної лінії можна поспостерігати за частиною життя сучасного Лондона з позиції, яку не так часто можна зустріти у якихось художніх книжках, фільмах чи серіалах.

Загалом же це одна з тих книг-історій, які поселяють в душу трохи тепла і віри у дива, яких нам так не вистачає у житті. Яскрава пляма – як рудий Боб посеред сірих лондонських вулиць.

«Коти, як відомо, дуже прискіпливі до людей. Якщо господар котові не до вподоби, він піде геть та знайде собі іншого. Це їхня звичка – просто йти й жити з кимось іншим. Люди побачили мене з котом, і їхня думка про мене стала привітніша, а я сам – людяніший. Певним чином до мене повернулася моя особистість. Досі я був «ніким», а тепер знову почав ставати людиною»

Катерина Котвіцька

kotvitska

Малала Юсуфзай, Крістіна Лем. Я – Малала. історія незламної боротьби за право на освіту / переклад з англійської Ілони Віннічук. – К.: Наш Формат, 2016. – 288 с. 

Під час новорічних канікул нарешті взялася за читання книжки, яку купила ще восени на Форумі видавців. Історія наймолодшої лауреатки Нобелівської премії миру, пакистанської дівчиники-підлітка вражає не лише основним акцентом книжки – боротьбою за право на освіту, а й іншими концептами, які випливають на тлі історії Малали – права жінок, життя під звуки пострілів, патріархальність, релігійний фанатизм та його наслідки.

Попри важливість теми і трагічність історії, сентиментальності у книжці нуль. Героїня заряджає відважністю і бажанням змінити світ, але аж ніяк не прагне вибити скупу сльозу читатча.

Освіта проти фанатичною неосвіченості і релігійності, сила мрії проти сили страху. Як далеко кожен з нас готовий піти за своєю мрією і яку ціну заплатити за неї?

«Мені хотілося охопити всіх людей, які жили в бідності, дітей, які були змушені працювати, і тих, хто страждав від тероризмучи був позбавлений можливості здобувати освіту. Глибоко в серці мені хотілося достукатися до кожної дитини, якій би мої слова вселили мужність і надихнули виступити за свої права»

Що читала редакція Читомо у грудні, а що у листопаді. 

І звісно, у жовтні ми теж читали.

Так-так, у липні без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в червні.

Чільне зображення magoz.is

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe