uncategorized

Читомо продовжує серію публікацій перекладного проекту видавництва «Вавилонська бібліотека» – це переклади літературної критики, рецензій, аналітики та інтерв’ю з письменниками за виданнями The New York Times, The New Yorker, Paris Review, The Independent та інших. Мета проекту: ввести українських читачів у контекст творчості автора та звернути увагу на найкращі зразки американської та європейської літературної критики.

Переклади виконували студенти профільних факультетів під наглядом викладачів та професійні перекладачі на громадських засадах.

Цього разу читаємо статтю Пітера Ґаттріджа про англійського письменника Джона Фаулза.

У 1977 році протягом одного тижня Джон Фаулз одержав загалом півмільйона доларів — аванс за роман «Денієл Мартін» та гонорар за екранізацію бестселера 1969 року «Жінка французького лейтенанта». Два попередні бестселери автора, «Колекціонер» і «Маг», вже були екранізовані в Голлівуді. Впродовж двох десятиліть Фаулз посідав особливе місце в англійській літературі завдяки поєднанню літературної витончености з популярністю в масового читача.

Читомо читає: Мирослав Лаюк, Джон Фаулз, Клайв Баркер

Письменник народився 1926 року в містечку Лі-он-Сі, в графстві Ессекс. Його батько, Роберт, до Першої світової війни працював адвокатом, але згодом був змушений торгувати цигарками в родинній крамниці. Мати Джона, Ґледіс, була вчителька. Роберт Фаулз у котелку і костюмі щодня їздив до Лондона залагоджувати ділові справи й разом з тим захоплювався філософією – зокрема, великими німецькими і американськими прагматиками – та поезією. Він навіть написав повість, у якій описав свій воєнний досвід, а згодом звернувся до сина з проханням опублікувати її. Цей твір так і не побачив світу, проте Джон Фаулз в одному з епізодів «Мага» використав батькові фрагменти опису поля бою.

Джон зневажав батьків, своє виховання в дусі передмістя й «оте неймовірно нудне життя, в якому сплелися ненависть, роздратування і жалість». Так написав у своєму щоденнику 23-річний майбутній письменник, що досі жив у родинному домі й з гострою неприязню ставився до «мізерности» й «карликового існування» батька й матері. Якось він сказав: «Їхня тупість жахала мене».
.

.
Фаулз навчався у двох школах – привілейованій Аллінз-Скул і Бедфордській. Хоча й нарікав на брутальність, яка панувала в останній, проте там він був зразковим учнем і неперевершеним гравцем у крикет. На шкільних канікулах Фаулз приїжджав до батьків у Девон, куди вони були змушені переселитися. (Згодом він описав ті часи в деяких епізодах «Денієла Мартіна»). Там він міг висловити захват від світу природи. Захоплення природознавством йому, ще дитині, прищепили дядько-ентомолог і два кузени, один із яких знався на мурахах.

У 1945 році Джон став студентом Единбурзького університету, а потім мусив відбути півторарічну військову службу лейтенантом у Королівській морській піхоті Великобританії. Цю сторінку зі свого життя він волів би вирвати. Саме там він почав вести щоденник. 1947 року Фаулз поновив навчання – в Новому коледжі Оксфордського університету, спеціалізуючись на німецькій і французькій мовах. Там він мріяв про «безсмертну літературну славу», показавши себе як інтелектуальним снобом, так і франкофілом. Майбутній письменник проводив свої студентські канікули на півдні Франції. Здобувши диплом, він викладав в Університеті Пуатьє.

З примхи долі наприкінці 1951 року він дістав запрошення працювати два роки викладачем в Анаргіріоському коледжі на грецькому острові Спеце. Здобутий там досвід змінив усе його життя

Тоді ж він закохався в Елізабет Крісті – дружину свого колеги-вчителя.

1953 року Елізабет заради Фаулза покинула свого чоловіка та дворічну дочку Анну й повернулася до Лондона. Дитину вона залишала неохоче. А в той час, як вона бідувала в Лондоні, Фаулз працював у Гертфордширському пансіоні для дівчат, де мав інтимний зв’язок з двома ученицями (одна з них стала прототипом персонажу Лілі в романі «Маг»). Водночас він запевняв Елізабет, що хоче бути з нею, але не може взяти на себе відповідальність за її доньку. Джон казав їй: «Покинути Анну – цього мало, треба ще позбутися почуття провини».

Джон і Елізабет одружились у квітні 1954 року. Анна залишилася зі своїм батьком. Ця втрата була ще болючіша через те, що подружжя Фаулзів не могло мати своїх власних дітей. За кілька років мати і донька випадково зустрілися й не впізнали одна одну.

Читайте також: #непозбувнабентега у соцмережах: відгуки про переклад роману Джона Фаулза «Маг»

До 1963 року Фаулз вчителював у Коледжі Святого Годрика, що на півночі Лондона, наприкінці ставши головою відділу. Весь цей час він писав і ще 1953 року запропонував літературному агентові Полу Скотту (майбутньому успішному письменникові) видати роман про Грецію під назвою «Острів і Греція» й дістав відмову. Це не був прототип для написання «Мага». Він також над ним працював. Це мала бути надприродна праця, написана в стилі «Оберту гвинта».

Спочатку роман «Маг» мав назву «Гра в Бога». Як Фаулз сам пізніше писав, впродовж років «до твору вносилися численні зміни» як за настроєм, так і за стилем написання. Всі версії базувалися на одному і тому ж сюжеті, у якому молодий вчитель англійської мови Ніколас Ерфе покидає свою кохану (прототип Елізабет) і самотою мандрує на грецький острів, щоб там вчителювати.
.

.
Там він зустрічає багатого і таємничого Моріса Кончіса, і виявляється втягнутим у небезпечні містичні ігри розуму через неймовірне захоплення героя звабливою дівчиною. (Спочатку письменник мав намір зробити персонаж Кончіса жінкою, проте так і не наважився це втілити). На написання роману вплинули й інші твори – нині маловідома новела «Бівіс» (1882) Річарда Джефферса і, більшою мірою, роман Алена-Фурньє «Великий Мольн» (1913). Сум за втраченим магічним світом роману перекликалися з його власними почуттями від виїзду із Спеце.

Відклавши на потім «Гру в Бога», Фаулз взявся за написання іншого твору – роману «Тессера», в якому йдеться про двох людей, що безтямно любили Грецію, але мусили назавжди покинути її. Тоді в нього з’явилася ідея маленької хитрости (на той час він мав ще дев’ять неопублікованих творів).

В першому варіанті «Колекціонера» розповідається про клерка, який захоплюється колекціонуванням метеликів і викрадає на чотири тижні дівчину-студентку, в яку він закоханий. (Пізніше Фаулз признався, що його улюбленою фантазією було «ув’язнення жінки в підземеллі»). У 1963 році роман, вийшовши у світ, був майже одноголосно схвалений критиками, а два роки по тому за мотивами  «Колекціонера» знято однойменний успішний фільм в головній ролі з Теренсом Стемпом.  Досвід Фаулза, який він отримав, поїхавши до Голлівуду для написання сценарію для фільму, пізніше частково допоміг йому створити підґрунтя для написання «Денієла Мартіна».

Фаулз раптово здобув і славу, і багатство – права на екранізацію фільму за романом «Маг» були продані ще до того, як він закінчив його. У 1964 році він почав зіставляти і переписувати попередні проекти книги.

Віртуозно написана, вона була опублікована у 1965 році і, попри критичні зауваги, зразу ж набула масового успіху, особливо поміж студентів. У передмові до переглянутої версії, опублікованої у 1977 році, він написав: «Тепер я знаю, у якому віці читачів найбільше приваблює «Маг»; знаю також і те, що він повинен назавжди залишитися романом про юність, написаним рукою юнака-переростка».

Фільм, який вийшов у 1968 році з Майклом Кейном і Ентоні Квінном у головних ролях, був сумнозвісно поганим. Не додала оптимізму й оцінка фільму від Вуді Аллена, який, жартуючи, зауважив: «Якби мені довелося прожити своє життя заново, я б робив все те саме, окрім того, що я б більше не дивився «Мага».

Читайте також: Один у полі воїн: Вільям Бойд про Вільяма Ґолдінґа

На той час Фаулз з дружиною жили у Дорсеті, на фермі Андергілл з чудовим виглядом на море, за півтори милі вздовж узбережжя від Лайм-Реджиса. Одного дня, повернувшись з Лондона, подружжя побачило, що зник клапоть їхньої ділянки й кілька дерев – усе зсунулося в море. Елізабет ненавиділа Дорсет, бо взимку вона там почувалася самотньою і впадала в депресію. Водночас Фаулз хотів переїхати до Франції (він чудово володів французькою й вважав себе радше європейським, аніж британським письменником). Однак вони купили у Лайм-Реджисі замок Бантер – просторий будинок зі старовинним фасадом, який мав непевне минуле, і величезний, обнесений стіною сад з багатьма деревами. Подружжя оселилося там у 1968 році.

Пізніше Фаулз казав про Елізабет: «Вона була класичною представницею робочого класу – кмітливою і емансипованою. А я, будучи дитиною з сім’ї середнього класу, був вихований у поганому світлі всіх цих так званих життєвих принципів, але з допомогою Елізабет  зрозумів, що все це не має жодного значення».
.

.
Вона була його музою. Саме Елізабет надихала на створення  багатьох образів незбагненних і таємничих жінок у його прозі. Також вона була безжальним редактором творів чоловіка. Елізабет глузувала зі спроб написання п’єс, змінювала закінчення творів письменника, вносила різкі зміни в текст. Одного разу вона зауважила, що Фаулз має «свій власний жіночий стиль».

На краще чи на гірше, але саме вона наполягла, щоб у найбільш успішному романі письменника – «Жінці французького лейтенанта» (1969) –  було два альтернативні закінчення.

Цей твір народився уві сні – Фаулз був переконаний у важливости ролі підсвідомости письменника для створення художнього твору: «Вам слід віддатися уяві». Часто він записував свої сни. В одному з них він побачив жінку, яка стояла на Коббі (широкий штучний мол у Лайм-Реджисі, який було добре видно з саду Фаулза). Оскільки він не знав, чому вона там стояла, він вирішив написати роман, щоб з’ясувати це.

В романі вона стала антигероїнею Сарою Вудраф – гувернанткою, яка мала тісний зв’язок з французьким морським офіцером і тому її бойкотувало все коло знайомих. «Жінка французького лейтенанта» повторила шлях своїх попередників, через три роки після написання ставши успішним кінопроектом, який втілився у майстерно знятий фільм з Меріл Стріп у головній ролі. Сценарій до шедевру, який згодом номіновано на  п’ять премій «Оскар», написав Гарольд Пінтер.

Манера Фаулза робити кінцівки своїх творів бентежними і заплутаними відлякувала читачів, але захоплювала критиків. Однак йому легше було мати справу з критичною теорією чи втручанням Елізабет, ніж зі своєю нерішучістю

Декілька років тому він бадьоро сказав мені: «Я ніколи не міг закінчити твору. Я завжди маю ідеї для закінчення, думаю, що все під контролем, а тоді – хай йому чорт! – в останню хвилину до голови приходить якась чергова геніальна ідея».

В результаті Фаулз став відомий небажанням «прощатися» зі своїми творами взагалі. Один із видавців письменника зазначив, що той немов скнара, який трясеться над своїм золотом.

У 1970-му Елізабет настільки гостро критикувала Фаулза (насамперед йдеться про трилер «Пристрої», який було недавно завершено), що чоловік більше ніколи не пропонував їй коментувати свої твори у процесі їх написання. За наступні два десятиліття письменник опублікував лише чотири прозові твори: «Вежа із чорного дерева» (1974), «Денієл Мартін» (1977), «Мантиса» (1982) і «Личинка» (1985). Він порівнював написання романів з процесом пивоваріння: «Це означає, що ви у наперед визначений період створюєте ідею твору чи пишете його основну частину. Тоді треба дати спокій твору, і той, як хороше пиво, ставатиме сильнішим, вишуканішим і з плином часу тільки кращатиме.

Читайте також: Як у людей з’явилися ласти і дзьоби: Лорі Мур про Курта Воннеґута

Однойменний твір зі збірки новел «Вежа із чорного дерева» у 1984 році став фільмом у головних ролях з Лоуренсом Олів’є і Ґретою Скаккі. Напівавтобіографічний роман Фаулза «Денієл Мартін», який охоплював 40-річний період з життя сценариста, викликав неоднозначні відгуки, а «Мантису» одностайно схвалили. В цій повісті розповідається про боротьбу головного героя і музи у формі кепкування над «богами» постмодернізму. Звичайно ж, музою була його дружина Елізабет. Він пояснював: «Муза – це не зовсім те слово. Але Елізабет стояла поза всіма моїми персонажами жінок, вона була моєю музою в ролі доповнення, свого роду двійником, копією».

У романі «Денієл Мартін» головний герой має стосунки з двома жінками – молодшою і старшою. Старшою була Елізабет, проте вона не усвідомлювала цього. «Коли Елізабет вперше прочитала твір, вона сказала, що ненавидить цю жінку», – згадував він.
.

.

Роман «Личинка» вважався тріумфальним поверненням до колишнього стилю. Дивне поєднання таємниці 18-го століття, наукової фантастики і історії, яке втілюється у релігійному трактаті, – все це народилося зі звичайного зображення самотніх мандрівників на горизонті. На додачу до всіх вищезгаданих творів, творчий доробок письменника був значно більший. Фаулз переклав для Національного театру з французької такі відомі твори, як «Дон Жуан», «Лоренцаччо», «Лотерея кохання» і «Мартін». Він був автором численних сценаріїв, зокрема для трилера Айри Левіна «Сад доктора Кука». Також він написав тексти для кількох фотоальбомів, найвідоміші з них – «Корабельна аварія» (1975), «Острови» (1978) і «Дерево» (1979).

У 1984-му Фаулз задумав написати роман «У Геллугулі» – про жінку, яка на початку твору потрапляє в безвихідь на чужині саме тоді, коли спалахує Друга світова війна. «Мені ніколи не вдавалося визначати, як моїм жіночим персонажам у творах слід діяти», – казав пізніше письменник. Він то працював над твором, то припиняв, визнаючи, що став «жахливо ледачий». А 1989 року в нього стався інсульт. Фаулз ослаб і не міг швидко говорити. Роман так і не вийшов у світ.

Тим часом його дружина, потерпаючи від частих нападів депресії, втекла до Лондона, де ситуація тільки погіршилася. Тоді, у 1990 році, у Елізабет виявлено рак, а вже за тиждень вона померла. Фаулз важко переносив смерть дружини. Протягом року він нічого не писав. Його стан здоров’я значно погіршився, але з допомогою пасербиці і ще декількох жінок, які надихали його, він врешті зміг знову писати.

На початку дев’яностих Фаулз дістав пропозицію від кінокомпанії «Парамаунт»  написати сценарій «Великого Мольна». Також письменник почав знову працювати над своїм раннім романом «Тессера», сподіваючись підготувати його до публікації за сорок років після початку написання

Однак, оскільки він писав в «джойсівській манері», в творі не проглядалося жодного оповідального розвитку. І ця книга також, на жаль, не була опублікована.

У 1998 році письменник опублікував збірку есеїв під назвою «Червоточина». Впродовж останніх восьми років Фаулз зустрічався з багатьма молодшими за себе жінками, і в тому ж році він одружився з Сарою Сміт, яка була другом сім ї і дочкою майора Пітера Сміта, засновника Секретаріату асоціації жокеїв. Вона дбала про нього, заради нього розірвала зв’язки з деякими його подругами, піклувалася над ним, коли він захворів. Фаулз казав: «Я ніколи б не подумав, що знайду когось, хто буде значити для мене стільки ж, як і моя перша дружина».

На початку 1999 року черговий продюсер зробив спробу зняти фільм на основі роману «Денієл Мартін». Головного героя зголосився зіграти Ентоні Гопкінс, а написати сценарій доручили Розі Тремейн.

Фаулз підупадав на здоров’ї – у 1988 році перебув інсульт і операцію на серці. Переїхавши до Лайм-Реджиса, він став самітником. Не пристосований до реалій сучасного світу, він дбав про свою окремішність. Здається парадоксальним той факт, що його остання робота, яка побачила світ, була найбільш особистою. Це були його «Щоденники», перший том яких вийшов у 2003 році, а другий у 2006. З цього приводу Фаулз сказав: «Я лише сподіваюся, що вони покажуть людям, ким я був насправді. Сам я б не хотів зрозуміти свою власну сутність».

Переклад за публікацією The Independent, «John Fowles, virtuoso author of «The Collector», «The Magus» and «The French Lieutenant’s Woman», by Peter Guttridge, 08 November 2005

Переклав Андрій Савчук за редакції Олега Короля