Тексти

Читомо продовжує серію публікацій перекладного проекту видавництва «Вавилонська бібліотека» – це переклади літературної критики, рецензій, аналітики та інтерв’ю з письменниками за виданнями The New York Times, The New Yorker, Paris Review, The Independent та інших. Мета проекту: ввести українських читачів в контекст творчості автора та звернути увагу на найкращі зразки американської та європейської літературної критики.

Переклади виконували студенти профільних факультутів під наглядом викладачів та професійні перекладачі на громадських засадах.

Цього разу читаємо статтю Вільяма Бойда про англійського письменника Вільяма Ґолдінґа.

Наприкінці 60-х років, близько 15 років по тому, як у світ вийшов «Володар мух»,  Вільям Ґолдінґ зізнався товаришу, що насправді він зневажає цей роман, адже виглядало так, що саме цій, незначній, як на Ґолдінга, книзі, він завдячує своєю репутацією. Ґолдінґ розцінював роман, як «жарт», хоча саме він зробив письменника класиком свого часу. Тоді Ґолдінґ тяжко пиячив (протягом усього свого життя він боровся із власним алкоголізмом), тому можна зрозуміти гіркоту в його словах.

Читайте також: Не відпусти нас, Кадзуо Ішіґуро, 113-тий нобелівський лауреате

Проте ці слова підіймають цікаву проблему багатьох митців: як це завдячувати всією своєю репутацією, як письменника, лише одній книжці? В пам’яті випливають такі імена, як Джером Селінджер, Ральф Еллісон, Джозеф Геллер – лише декілька американських письменників 20-го століття, а скільки таких в кожній літературі навіть не злічити. Тим не менше, сьогодні ім’я Вільяма Ґолдінґа нерозривно пов’язано із його першим незвичайним романом.

Будучи водночас благословенням і прокляттям, книга була опублікована в 1954 році. На той час Ґолдінґ і не думав про зворотню сторону медалі. Сорокадвохрічний учитель провінційної школи, який відчайдушно прагнув опублікувати власний роман (це була, до речі, вже четверта книга, яку він написав), навіть не мріяв про визнання та славу. Більше того, багато видавців відмовлялись публікувати «Володаря мух», поки кмітливий молодший редактор видавництва Faber & Faber, Чарльз Монтейт, не побачив її потенціалу і звернувся до Ґолдінґа, щоб той зробив деякі зміни. До 1980 року продажі в самих лише Сполучених Штатах досягли семи мільйонів примірників.
.

.
У порівнянні з іншими письменниками, Ґолдінґ пізно почав письменницьку кар’єру (як, до прикладу, Ентоні Берджес чи Мюріель Спарк). Письменницьке життя Ґолдінґа показує, що  не обов’язково бути молодим, щоб зробити собі ім’я. Досягнувши свого першого творчого успіху, Ґолдінґ назавжди залишився на досягнутій вершині. Слідом за «Володарем мух» світ швидко побачили романи «Нащадки» (1955) та «Злодюжка Мартін» (1956), які отримали виключно позитивні відгуки. З’явився новий та виразний голос в сучасній британській літературі.

Сприйняття критиками не завжди було таким же сприятливим для наступних романів – наприклад, «Вільне падіння» в 1959 році зазнало практично повного провалу. Проте Ґолдінґ, як письменник, був практично пожиттєво забезпечений завдяки міцним, як граніт, безперервним продажам «Володаря мух».

Ґолдінґ народився в графстві Корнуел в 1911 році. Він був лише на вісім років молодший за Івліна Во і, по суті, належить до покоління англійських романістів (включно з Ґремом Ґріном, Ентоні Пауеллом і Олдосом Гакслі), яке досягло своєї зрілості за часів Другої світової війни. Проте ми ніколи не приписуємо Ґолдінґа до їх числа, бо пік його успіху, як письменника, припав на післявоєнний період, а його творчість видається сучаснішою та більш актуальною для післявоєнної епохи.
.

.
Через рік після початку війни Ґолдінґ вступив до рядів військово-морського флоту (на той час він був одружений та мав дитину). В день висадки союзних військ в Європі 6 червня 1944 року та під час битви Вальхерен кілька місяців по тому він був командиром ракетно-десантного судна, що доставляло тисячі невеликих, але смертоносних ракет, якими судно було завантажено під зав’язку.
.

.
Бувши навідником торпедного апарату на мосту свого корабля, Ґолдінґ чітко бачив жахливу та безжалісну стіну вогню і спустошення, що залишали по собі міріади його ракет на морському узбережжі.

Він повернувся з війни неушкодженим і з небажанням приступив до монотонних буднів шкільного вчителя у Вілтширі. Служба Вільяма у військово-морському флоту сильно похитнула його життя (як особисте, так і творче), і багато з ключових тем його творчості перегукуються із цим тривожним досвідом.

Незмінна одержимість в романах Ґолдінґа – це зіткнення  «духовного та дивовижного» з «наукою та раціональністю», і саме ця незмінна надчутливість до містичних та нематеріальних аспектів світу і людської природи  є тим, що виокремлює Ґолдінґа з широкого потоку соцреалізму, який глибоко пронизує англійські романи 20-го століття.

Читайте також: Як Нобель заповів: секрети головної літпремії світу

Вільям Ґолдінґ був свого роду білою вороною, як і Девід Лоуренс чи Лоуренс Дюррел, або ж Джон Фаулз. Я думаю, саме ця своєрідність пояснює, чому протягом усього його життя, після першого успіху, сприйняття його робіт було таким двозначним: його або любили, або ж практично ненавиділи.

Коли доходило до критики його робіт, Ґолдінґ був надзвичайно вразливий. Він не витримував навіть найменших зауважень та час від часу покидав країну, коли виходили друком його книжки. Такий «портрет» Вільяма Ґолдінґа вражає, адже він змальовує людину драматичних контрастів, близьких до абсурду. Він бився з неабиякою відвагою під час висадки в Нормандії, і водночас в житті був боязким арахнофобом. Він був майстерним виконавцем класичної музики та відмінним гравцем у шахи і, в той же час, інфантильним алкоголіком.
.

.
Він ненавидів і зневажав манірні конвенції британської класової системи (особлива зневага була спрямована на групу Блумсбері), та, тим не менше, вже будучи лауреатом Нобелівської премії та членом елітної групи, членам якої королева дарує звання «Сподвижника літератури», він продовжував невтомно вмовляти та переконувати своїх високопоставлених друзів, щоб ті посприяли присвоєнню йому лицарського звання, якого він з часом таки успішно добився. На додачу до усіх цих титулів та звань, Ґолдінґ був почесним членом двох найбільш світських лондонських клубів джентльменів. Знову і знову в уяві постає людина, яка страждає від всебічних мук: то вони слабо виражені і, деякою мірою, навіть смішні; то проявляються виснажливою та невротично-руйнівною напастю.

Читайте також: Чотирнадцять нобеліанток: що ми про них знаємо

Художні твори Ґолдінґа завжди були надзвичайно своєрідними та неоднозначними, аж до самого завершення його енергійного творчого шляху, кінцем якому став роман «Вогонь із пекла», що був опублікований у 1989 році, всього лише за чотири роки до смерті письменника у віці 81 року. Ця книга яскраво символізує ворогуючі сили в уяві письменника, який «більше цікавиться ідеями, а не людьми; який дивиться на людство з перспективи Космосу, а не в світлі звичних соціальних умовностей».

Ентоні Берджес описав його талант, як «глибокий та тонкий», а власні демони Ґолдінґа часто спонукали його до аналізу розмірів та меж власних досягнень. Після публікації «Нащадків» та невпинного зростання визнання, Ґолдінґ зазначав, що бачив себе, як письменника, який «піднімається вгору до… всезагального захоплення, тоді як його твори ніхто не читає». Це стало жахливим пророцтвом. За винятком «Володаря мух», в наш час мало хто читає дивні, вражаючі та складні романи Ґолдінґа, а його посмертна репутація занедбана та потроху згасає.

 Переклала Катерина Петрашева

Зображення: InfoResist, lavanguardia.com

Переклад за публікацією The New York Times. Sunday Book Review, «Man as an Island», by William Boyd, July 16, 2010