uncategorized

Читомо продовжує серію публікацій перекладного проекту видавництва «Вавилонська бібліотека» – це переклади літературної критики, рецензій, аналітики та інтерв’ю з письменниками за виданнями The New York Times, The New Yorker, Paris Review, The Independent та інших. Мета проекту: ввести українських читачів у контекст творчості автора та звернути увагу на найкращі зразки американської та європейської літературної критики.

Переклади виконували студенти профільних факультетів під наглядом викладачів та професійні перекладачі на громадських засадах.

Цього разу читаємо статтю Рута Франкліна про польського письменника Вітольда Ґомбровича.

Влітку 1939 року письменник Вітольд Ґомбрович вирушив у плавання з Польщі на океанському лайнері «Хоробрий», щоб здійснити, на його думку, нетривалу місію посла з питань культури у польській діаспорі в Аргентині. Він не був очевидним кандидатом на цю роботу, оскільки його ім’я славилось ексцентричністю і неоднозначним сприйняттям у впливових літературних колах. Він був автором надзвичайно сюрреалістичної збірки оповідань, фантастичної п’єси «Івона, принцеса Бургундська», яку не ставили протягом десятиліть після її написання, і роману «Фердидурке», який зараз визнаний шедевром світової літератури ХХ ст., хоча в свій час був відкинутий критиками як «марення божевільного».

Читомо читає: Клеон, Ґомбрович та «Усі інші»

Через тиждень після того як  лайнер «Хоробрий» причалив до Буенос-Айреса, Німеччина вторглась до Польщі. Тимчасовому емісарові, який не розмовляв іспанською і мав декілька місцевих контактів, не залишалося іншого вибору, окрім як залишитись там, де він був. Його заслання тривало більше двох десятиліть. Після повернення додому його книги були заборонені нацистами, а згодом, після 1945 року, прибічниками Сталіна. У інших країнах його твори були взагалі невідомі.
.

.
У 1952 році Ґомбрович уже був у повному відчаї. Саме тоді він подав ідею виданню «Kultura» (престижний літературний журнал, заснований у Парижі) написати щоденник для публікації. Він жив у ізоляції та самотності протягом тринадцяти років. Деякий час він працював у банку, в якому директор дозволяв йому писати протягом робочих годин, але це тривало недовго. Переклад «Фердидурке» на іспанську, який спонсорував його заможний товариш, був проіґнорований.

Інший роман, «Транс-Атлантик», здобув певне визнання серед польської діаспори, але цього було замало, щоб підтримати  репутацію Ґомбровича у світі. Написана у змішаному, навмисне застарілому стилі, багата на гру слів та двозначність ця книга практично не підлягала перекладу. (Англійський переклад, який було створено протягом десяти років, з’явився лиш у 1994 році.) Він мусив був повторно винайти себе. «Я повинен створити Ґомбровича-мислителя, Ґомбровича-генія, Ґомбровича-демонолога культури та низку інших потрібних Ґомбровичів», – писав він редакторові журналу Kultura.

Під заголовком «Фрагменти щоденника» журнал публікував провокативні, унікальні та дуже особисті роздуми Ґомбровича з 1953 року до його смерті, у 1969 році. У нотатках, розміром від декількох речень до декількох сторінок, Ґомбрович робив записи розпорядку свого дня, своєї дієти, списку справ, своїх прочитаних книжок, подорожей та примх.

Він оприлюднював прискіпливі листи редакторам різних публікацій; яскраво виступав проти комунізму, екзистенціалізму і навіть демократії; висловлювався щодо витончених зауважень та гумористичних афоризмів.

Найбільше він писав про літературу: детально описав весь свій творчий процес, пояснив власні роботи і протестував проти жалюгідного стану літератури в Польщі, серед діаспори та й, фактично, скрізь. «Люди!» – вигукнув він після читання особливо «тупої» критики  його роботи. – «Переріжте мені горлянку, якщо вам наказують, але не таким тупим, не таким жахливо тупим ножем!»  Безпосередній хіт серед читачів журналу «Kultura», щоденник був зібраний у трьох томах книжковим підрозділом журналу, але він не продавався в Польщі законно до його смерті, і навіть тоді був у доступі тільки у формі, підданій цензурі.

Вперше повний «Щоденник» був виданий англійською мовою Єльським університетом, у перекладі Ліліан Валлі, який вражає своїми розмірами і налічує більше ніж сімсот сторінок. (Переклад Валлі цих трьох томів з’являвся у продажі поступово протягом 1988-1993 рр., однак розходився він повільно.)  Англомовні читачі змогли нарешті ознайомитись з щоденником, яким його уявляв Ґомбрович – як єдиний, зв’язний твір. На перший погляд, Ґомбрович прагнув у своєму щоденнику відродити польську культуру від майже фатальних ударів, яких вона зазнавала протягом ХХ ст.  Але він так само був стурбований порятунком себе.

Читайте також: «Порнографія» Ґомбровича: виростити у гріхопадінні свого Бога

Клас благородного дворянства, у якому народився Ґомбрович, поділяв бачення польськості, яке простежується, принаймні, до Болеслава І Хороброго, тезки океанського лайнера і першого короля об’єднаної Польської держави, у кінці першого тисячоліття. Сім’я володіла великими статками, а його мати навіть займала пост президента Товариства жінок-землевласниць. Але до 1904 року, коли Ґомбрович народився, цей клас був на межі згасання; польська незалежність у 1918 році, окупація нацистами, а згодом і комуністами, знищили його. У щоденнику Ґомбрович називає себе і «повністю польським, і повністю протестуючим проти Польщі».
.

.
Колись шановані звичаї – честь, манери і навіть дуелі – здавались йому безнадійно нещирими. У відповідь він відстоював абсурд: коли його мати говорила, що йде дощ, то він стверджував, що світить сонце. «Ці ранні вправляння в очевидній неправді і відвертій нісенітниці виявилися дуже корисними у пізніші роки, коли я почав писати», – сказав він пізніше.

Через провокацію, вірив Ґомбрович, він міг знайти свій шлях до справжньої форми життя – ірреальної, можливо, але більш схожої на дійсність, ніж привілейоване коло аристократії. «Усередині мене непокірність зростала так, що я не міг ні стримувати її, ні контролювати», – написав він у колекції автобіографічних нарисів, виданих посмертно як «Польські спогади».

Читайте також: Як у людей з’явилися ласти і дзьоби: Лорі Мур про Курта Воннеґута

Він відкрито дражнив своїх вчителів середньої школи; на похороні його охоплював нестримний сміх біля могили. «Якщо я взагалі вивчив що-небудь в школі, то це, більш імовірно, було в перервах між тим, як мене били однокласники», – згадував він. «Окрім цього, я навчався, коли читав книжки, особливо заборонені, тобто практично нічого не роблячи – для вільно блукаючого ледачого розуму це те, що найкраще розвиває мислення». Після безцільних намагань у юридичній школі – пізніше він стверджував, що відправляв свого слугу на лекції як замісника – він здав підсумковий екзамен завдяки випадковості.

Періодичні приступи та слабке здоров’я часто змушували його жити в сільській місцевості. Там, усамітнений і знуджений, він працював над нарисами роману. Кожен, кому він показував його, говорив, що роман жахливий. Але він насолоджувався «дивною, токсичною роботою» при написанні художнього твору.

Ґомбрович ламав голову над символікою своїх мрій, вважаючи, що вони можуть запропонувати спосіб втечі «із польського фарсу».

Його перші оповідання були видані у 1933 році, коли збірка «Щоденник періоду незрілості» була перейменована на «Бакакай», за назвою вулиці, де він жив у Буенос-Айресі. (Назви у Ґомбровича великою мірою випадкові: він колись пояснив, що називав свої книги «з тієї ж самої причини, що й людина називає своїх собак – щоб відрізняти їх від інших»)

Гротескні, еротичні та часто веселі оповідання розкрили екстраординарний стиль, властивий Ґомбровичу.  Чоловік  випадково натрапляє на іншого чоловіка в опері і таємно переслідує його протягом багатьох тижнів – відправляє йому квіти, пише листи його коханці – і не здогадується про муки, які викликає його увага. Відвідувач садиби, чий господар нещодавно помер, стає переконаним, без жодних логічних підстав, що чоловік був убитий членом його сім’ї. Графиня, відома своїми пісними гощеннями, виявляється, споживає людську плоть.

Читайте також: Один у полі воїн: Вільям Бойд про Вільяма Ґолдінґа

«Із самого початку нісенітниця і абсурд були серед моїх вподобань, і я був надзвичайно задоволений, коли моє перо породжувало якусь сцену, яка була справді божевільною, віддаленою від (здорових) очікувань сірої маси, і все ж твердо укорінилася у власній, окремій логіці», – писав він у «Польських спогадах». Такі ж моторошні, як оповідання По, такі ж абсурдні, як романи Кафки, твори Ґомбровича заслужили захоплення Бруно Шульца – захоплення, яке на початку не було взаємне. Але критики сприйняли назву буквально, засуджуючи юність автора. Їхня несхвальна думка спонукала Ґомбровича до ще більшого свавілля.

Переклала Іванна Журавчак

Переклад створено за виданням The New Yorker, «Imp of the Perverse», by Ruth Franklin, July 30, 2012