uncategorized

Вітольд Ґомбрович. Порнографія / переклад з польської Олександра Гриценка. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 168 с.

Я не вірю в нееротичну філософію

Вітольд Ґомбрович

 Є такі випадки, коли читання автора не хочеться обмежувати однією книгою. Саме тоді виникає потреба продовження діалогу, знайомства, пізнавання його письма, думок, побуту. Читання між рядків, пошуки спогадів, листувань, щоденників – все це дозволяє нам увійти в інтимний простір конкретної людини. Читання «Порнографії» Вітольда Ґомбровича викликає саме такі бажання.

Обкладинка

Дія у «Порнографії» відбувається за часів війни у Польщі. У передмові автор зазначає, що атмосфера цього тла найбільше підходить для сюжету. Проте це не воєнний роман, тут баталії відбуваються на іншому рівні, оскільки Ґомбрович дистанціює історію, дивиться на неї здалеку як на суб’єктивний бекґраунд. Тож на фоні війни зустрічаються двоє інтелектуалів – наратор та Фридерик. На їхньому шляху опиняються юні хлопець та дівчина – Кароль та Геня – які, попри свою дружбу, не мають романтичних чи інтимних стосунків. Проте старшим чоловікам видається, що ці двоє створені одне для одного, і їхнє возз’єднання відновить гармонію.

Підліткові пустощі видаються панам тонкою еротичною грою напівтонів та натяків. Молодість тут сприймається як жорстока еротичність, і тому гармонійне поєднання Кароля та Гені можливе лише у гріху – у зраді або у вбивстві.

Порнографічність «Порнографії» полягає у керуванні та спогляданні.  Замилування незрілістю, яке ми досі вичитували у Набокова, раптом у польського автора вимальовується із більшою гостротою, інтенсивнішим збудливим стражданням. Для цих двох чоловіків спостерігання переростає у керівну дію. Вони прагнуть бачити відверті картини там, де їх, можливо, й немає, вони відчитують гострий еротизм і ще більше його загострюють:

«Та коли людина збуджена, то милується власною збудженістю, розпалює її в собі».

Головний оповідач та Фридерик не можуть реалізовувати легковажні еротичні бажання через власний досвід, аналогічно вони не можуть брати на себе відповідальність за вбивство, яке доручають юним Каролю та Гені. Але посилаючи їх на злочин, старші пани також беруть у ньому участь. У «Щоденнику» Ґомбрович це пояснює тим, що «Людина хоче бути Богом. Людина хоче бути молодою».

«…ми, старші, повернули собі сенс своєї старості, яка так надійно нас захищала…».

www.colta.ru

Ось ця підкреслена тілесність продовжує опозиційну основу «мелодійність-немелодійність», стаючи водночас антонімом до метафізики і її втіленням. Ствердження зрілості незрілістю, народження нового божества у гріху – такий прийомом близький до «Історії ока» Жоржа Батая. Бруднота та гріхопадіння тут – це намагання витворити нового Бога, це піднесення до найвищого рівня святості. І, власне, автор вводить не лише еротичну напругу у роман, а й низку безглуздих вбивств, які ще яскравіше підкреслюють тло, яким слугує війна.

Ґомбрович, звісно, схопив читача за носа і водить його колами. Тут немає тілесної порнографії у традиційному значенні цього слова. Але таке нанизування думок, натяків та тлумачень, таке метафізичне сплетіння та жорстока відвертість напівтонів витворюють тонку, млосну і тягучу, як спекотний день, історію.

Вітольд Ґомбрович у Венсі, фотографія Богдана Пачовскі. culture.pl

На щастя, цей польський автор не новий в українському книговиданні, оскільки свого часу видавництво «Основи» видало роман «Фердидурке», а також «Щоденник» у трьох томах. Специфікою останнього є те, що він створювався на еміграції й охоплює 1953-1969 роки. Із 1939 року автор опиняється в Аргентині, де живе 25 років, і лише 1964 року повертається до Європи, а саме, у французький Венс, де й доживає останні дні. Така віддаленість від Польщі спонукає Ґомбровича до вельми цікавих роздумів про польську літературу.

Його зачіпає проблема національної літератури, яку його сучасники вирішують грубим вклинюванням у західну традицію. Мовляв, і Лотреамон посилається на Міцкевича, і Достоєвський із Ніцше були за походженням поляками, та й не варто забувати про дві нобелівські премії. Проте всі ці висловлювання і докази є суто симптоматичними:

«…з дитячою наївністю розмахуєте перед носом знудженого закордону цими полонезами лише для того, щоб зміцніти надто ослаблене почуття власної вартості й додати собі значимості. Ви – наче той бідняк, який хвалиться тим, що його баба мала фільварок і бувала в Парижі».

Постійне рівняння на західну Європу відчутно гнітить Ґомбровича, який намагається не так підважити її авторитет, як відсторонитися. Звідси – й гостра цитація Чеслава Мілоша:

«Сам Мілош колись сказав, що наче різниця між західним і східним інтелектуалом полягає в тому, що перший не отримав добре по с…».

Східноєвропейська культура – збруталізована, отже, й якісно інша за рахунок близькості до життя. У такому ж ключі йдеться й про аргентинську літературу, яка стреміє наздогнати європейську. Але перевага першої – у відсутності пут традицій та класицизму. Отже, аргентинська література вільна, необтяжена спадковістю. І це може спричинити переростання європейців. Проте аргентинцям (та й не лише їм) варто перенести звертання від першої особи множини на вищі щаблі. Адже означення себе як «ми» абстрактизує мистецтво, нівелює його автентичність.

У «Щоденнику» Ґомбрович багато міркує на тему культури, наводить фрагменти своїх листувань із критиками, літераторами; він зачіпає питання філософії, релігії, політики. Його монолог є удавано щирим і водночас щирим своєю удаваністю.

Великі пасажі присвячено музиці, а саме, смакуванню її природи, її відчуттєвості та сприймання. Адже мелодика й вибудовує «Порнографію». Бо саме зваблива і захоплива хвиля приходить на зміну «гумору, що ізолює» і оголює головний закон, за яким світ поділено на два голоси: мелодійність-немелодійність, повнота-неповнота, зрілість-молодість.

• якщо вважаєте, що світ повен натяків;
• полоністам;
• інтуїтивістам;
• якщо «Історія ока» Батая – не лише треш і порно;
• у напівсонному стані.

• шукачам порно;
• тим, хто шукає роман лише про війну;
• шанувальникам любовних романів.

Книжку видано завдяки платформі Фундації Короля Юрія

у рамках проекту «Вавилонська бібліотека», 

Автор світлин із розгортками – Уляна Кошелюк