Тексти

З неба впало три яблука: повість / Наріне Абґарян; пер. з рос. Вікторія Прокопович, худож. Тетяна Філатова. — Київ : РІДНА МОВА, 2018. — 312 с.

Напрочуд поетична розповідь про мешканців маленького гірського села, які прожили таке довге, таке непросте життя, щедре і на радість, і на горе… У кожного з цих трохи дивакуватих селян по-справжньому велика душа. Вони зберегли волю до життя, надію на краще майбутнє і щире ставлення одне до одного.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Рідна мова».

У п’ятницю, зразу після полудня, коли сонце перевалило через високий зеніт і статечно покоти лося до західного краю долини, Сєвоянц Анатолія лягла помирати. Перш ніж відійти на той світ, вона ретельно полила город і насипала курям корму про запас — коли ще сусіди знайдуть її бездиханне тіло, не ходити ж птиці негодованою. Тоді відкинула кришки дощових бочок, що стояли під ринвами — на випадок раптової грози, аби потоками води, що ллються зверху, не підмивало фундаменту хати.

Потім вона понишпорила по кухонних полицях, зібрала всі недоїдені припаси — миски з маслом, сиром і медом, окраєць хліба й половину від вареної курки — і занесла в прохолодний льох. Витягла з шифоньєра одяг «на смерть»: глуху вовняну сукню з білим мереживним комірцем, довгий фартух із вишитими гладдю кишенями, туфлі на плоскій підошві, плетені гули (все життя мерзли ноги), ретельно випрану й випрасувану спідню білизну, а ще прабабу сині чотки зі срібним хрестиком — Я саман здогадається вкласти їх їй у руку.

Залишила одяг на найвиднішому місці у вітальні — на важкому, застеленому полотняною серветкою дубовому столі (якщо підняти край цієї серветки, можна розгледіти два глибоких, виразних сліди від ударів сокири), поставила на стосик «смертного» одягу конверт із грішми — на похоронні витрати, витягла з комода стару цератову скатертину й пішла в спальню.

Там вона розібрала постіль, розрізала церату навпіл, постелила на простирадло одну половину, лягла, накрилася другою половиною, накинула зверху ковдру, склала на грудях руки, завовтузилася потилицею, зручно вмощуючись на подушці, глибоко зітхнула й заплющила очі.

Потім одразу ж підвелася з ліжка, розчинила навстіж обидві стулки віконниці, підперла їх вазонами з геранню — щоб не зачинилися, і знову лягла. Тепер можна не турбуватися, що душа, покинувши її тлінне тіло, неприкаяно блукатиме по кімнаті. Звільнившись, вона одразу випурхне у відчинене вікно — на зустріч небесам. Такі скрупульозні й ретельні приготування мали під собою доволі значущу й сумну підставу — от уже другий день Сєвоянц Анатолія сходила кров’ю. Виявивши на спідньому незрозумілі бурі плями, вона спочатку обімліла, потім уважно роздивилася їх і, переконавшись, що це таки справді кров, гірко розплакалася. Але, засоромившись свого страху, стримала себе й поспіхом утерла сльози краєм хустинки. Навіщо плакати, якщо неминучого не відвернути.

У кожного своя смерть, комусь вона зупиняє серце, у когось, глузуючи, забирає розум, а їй, виходить, при значила піти від утрати крові. У тому, що недуга не виліковна й швидкоплинна, Анатолія не мала сумніву. Адже не дарма вона вразила найнепотрібнішу й найбезглуздішу час тину її тіла — матку. Не мов натякала, що це кара, послана їй за те, що вона не змогла виконати свого головного призначення — народити дітей. Заборонивши собі плакати й ремствувати, Анатолія тим самим змирилася з неминучим і напрочуд швидко заспокоїлася.

Понишпорила в білизняній скрині, витягла старе простирадло, розрізала його на шматки й зробила щось на кшталт прокладок. Але надвечір виділення стали такими рясними, що здавалося — десь усередині в ній лопнула велика й не вичерпна вена. Довелося пустити в хід ті малі запаси вати, що зберігалися вдома. Через те, що вата ось-ось мала закінчитися, Анатолія розпорола край ковдри, витягла кілька жмутів овечої вовни, ретельно її промила і розстелила сушитися на підвіконні.

Звичайно, можна було сходити до Шлапканц Ясаман, що жила по сусідству, і попросити вати в неї, але Анатолія не стала цього робити — ще не стримається, розплачеться й розкаже подрузі про свою смертельну хворобу.

Ясаман одразу переполохається, кинеться до Сатєнік, щоб та відправила в долину телеграму-блискавку по карету швидкої допомоги… Роз’їжджати по лікарях, щоб вони мучили її болісними й непотрібними процедурами, Анатолія не збиралася. Вирішила померти, зберігаючи гідність і умиротворення, у тиші та спокої, у стінах хати, де вона прожила своє нелегке й таке марне життя.

Лягла вона пізно, довго розглядала сімейний альбом, обличчя рідних, які канули в Лету, під слабким світлом гасової лампи мали особливо сумний і задумливий вигляд. Незабаром побачимося, шепотіла Анатолія, гладячи кожну картку своїми загрубілими від важкої сільської роботи пальцями, незабаром побачимося.