Новини

15 вересня у рамках програми 18-го Міжнародного «Форуму видавців у Львові» пройшла зустріч з Наталею Білоцерківець. У форматі воркшоп письменниця поділилася досвідом, творчими планами та думками про те, чому варто вчити математику, які тенденції літератури «двітисячі» і яке вона має обличчя.

– Хоч я все життя пропрацювала журналістом, але закінчила університет Шевченка за спеціальністю українська мова та література. Нам дуже пощастило, адже не у багатьох країнах світу взагалі існує поняття «філолог». На жаль, мало хто пов’язує свою професію з філологією, але людині, яка здобула таку освіту легше у житті, передусім у житті духовному. Хоча цим я не хочу якось дискредитувати людей, що вивчали хімію чи математику. Навпаки, можливо, люди цих професій і приносять новий погляд на літературу. Соломія Павличко, наприклад, вважала, що математика є основою знань.

Я є членом комісії конкурсу для молодих літераторів, що проводить видавництво «Смолоскип», тож хочу відмітити, що молоді письменники починають одразу з прози. Це цікаве явище… Чомусь люди мого покоління починали з поезії, а до прози переходили набагато пізніше. Можливо, це свідчить про те, що поет став більше ніж поетом, хоч я вважаю поезію явищем камерним. У наш же час поети можуть збирати стадіони, а це не добре. Це означає, що від поета чекають якогось політичного вірша, чекають, щоб поет кудись вів чи закликав, або, останнім часом, розважав. Але політична поезія рідко буває доброю.

Тож молоді люди розуміють, що час писати прозу. І чомусь починають одразу з великих форм. Часом це не так і зле, як було на початку, напевно тому, що набагато краща філологічна підготовка. Але у наш час часто послуговувались терміном «стихійний талант» – талант, що давався від природи, інтуїтивне писання. Це вже потім нашаровувалися знання, самоосвіта. Зараз я бачу загальний кращий рівень, але при цьому брак яскравих особистостей. Людям ніби заважає те, що їх навчили, як правильно писати. Ми ж розуміли письменника як свіжий талан, роботу над собою і відчуття культурного, національного контексту.

Як я розумію те, що зараз відбувається у сфері українського перекладу? Із 60-тих літературне поле творили саме перекладачі. Тоді почався прихід (очевидно, який перервався у 20-х) світової класики, світової культури. Переклади 60-ників тоді дорівнювали їхнім творам. Зараз певний брак молодих перекладачів. Активно перекладають з німецької та польської, але чомусь «затух» переклад з англійської – немає навіть перекладів Нобелівських лауреатів. Мене дивує, чому молоді люди не беруться за переклад. Це надзвичайно хороша школа, особливо якщо самі пишете.

Останні два роки постійно обіцяю журналістам, що на наступний форум обов’язково привезу свій новий роман, але ще й досі працюю над ним. У мене зараз, як я кажу, «роман з романом». Думаю, це буде мій перший і останній роман. Все, що хотілося б сказати у прозі, буде сказано тут.

– Розкажіть, будь ласка, докладніше про свій роман.

– Це для мене абсолютно новий досвід. Як у поетеси у мене був певний рівень. Мені не подобаються зайві амбіції, коли автор хоче робити все геніально. Але таке бажання абсолютно закономірне, і у мене воно теж є, тож зараз долаю, борю амбіції, бо кожен автор має свої межі. Роман напевно все ж таки є класичним, чи швидше неокласичним. Це історія життя, від народження і до смерті, людини мого покоління. Головний герой, чоловік, зображений схематично, жіночі образи більш яскраві.

Я взагалі не люблю прозу, яку пишуть поети. Вони часто зловживають різними поетизмами, для мене ж проза – це зорові картини, вона ближча до кіно. От коли пишу – бачу, бачу своїх героїв: що вони говорять, як поводяться. От часто у поетів саме це і не виходить.

– Яке обличчя, як на Вас, мають письменники-двотисячники?

– Зараз чомусь немає відчуття покоління. Є індивідуальності і невеличкі групи, які часто з’являються і зникають. У наш час всі одне одного знали, хоч були з різних мистецтв.

Зараз найяскравіший Сергій Жадан – не тільки у поезії, але й у прозі. Вважаю, найпотужніший автор. Останній його роман «Ворошиловград» дуже хороший. Інші письменники мають дуже високий рівень, можуть розвиватися тематично, але у Жадана відчуття перспективи.
Гарні автори Василь Лозинський, Любко Белей, Ірина Шувалова – усе це добре письмо, але не вибух. От від Жадана, ще від «Ефіопії», було таке враження.
Гарно пише Софія Андрухович. Останній її роман «Сьомга» мені сподобався набагато більше, ніж останній роман її батька. Вона веде свою лінію самостійно, поза його впливом. Дуже яскрава Ірена Карпа.
Загалом 20-чні бродять, формуються, побачимо як їх назвуть.

– Чому ж так вийшло?

– Бо нема української критики. У 60-80-ті критика формувала образ літератури. Були літературні журнали, у яких велися дискусії, друкувалися анонімні статті, часто ми друкували рецензії один на одного.

– Чи зачепила молоде покоління тенденція «безкордонної поезії»?

– Поезія не може бути занадто космополітичною. Водночас, коли поезія занадто прив’язана до культури, мови – це добре, але вона далі не піде.

– Вам не здається, що інколи, як читаєш поетів, які ТАМ, таких як Махно, Марія Шунь, враження, що читаєш переклад на українську, а не самостійний твір?

– Є поети, яким хочеться сказати: «Пишіть менше», – так довго продовжується одна манера. Щось відбувається з людьми, які живуть за кордоном, у колі англо-американської поезії. Вони хоч-не-хоч підлаштовуються. Взагалі письменник у діаспорі – це болюча тема, для прозаїка це навіть важче, ніж для поета. От читаю вірші Діброви, і відчувається, що він ніби втратив зв’язок. Письменники за кордоном уже не знають, що тут є, часто пишуть однобоко.

-Як Ваші вірші живуть без Вас?

-Мене часто запитують, чи вірш «Ми помремо не в Парижі…» є Вашим найгеніальнішим? Я маю близько 20 віршів, які дуже люблю. Не думаю, що «Ми помремо…» найкращий із них. Взагалі пам’ятаю, як почула його перший раз у виконанні Ярини Якуб’як, і не думала, що він може звучати у такому декадентському ключі, але далі він мені подобався щораз більше і більше. Коли «Мертвий півень» святкував свій невеличкий ювілей, то проводилося інтернет-опитування на найпопулярнішу їхню пісню, потім мені повідомили, що такою виявилася якраз «Ми помремо не в Парижі». Пам’ятаю, була здивована. Крім того, коли писала вірш «Саксофоніст», чомусь думала, що саме його колись покладуть на музику, але ще й досі цього не сталося. Ну і ще приємною несподіванкою стало, коли на літфестивалі у Чернівцях мені дали ауді з техноверсією «Дівчини з кав’ярні» у виконанні Ольги Акулової. Тож твори знаходять свого читача і слухача самі по собі…