Інтерв’ю

У рамках «Книжкового Арсеналу» до Києва завітав один із провідних російських письменників останньої чверті століття – Віктор Єрофєєв. Серед його найвідоміших книжок «Російська красуня», «Енциклопедія російської душі» і «Хороший Сталін». На «Арсеналі» відбулась презентація українського видання його нової книжки «Тіло», що вийшла у видавництві «ArtHuss». Ми поговорили з автором про цю книжку, цензуру, скандали, культурні прірви, роль літератури й те, звідки беруться письменники.
.

– На скільки вже мов перекладена ваша нова книжка «Тіло»?

– «Тіло» якимось загадковим чином прокладає собі шлях через назву. І ті країни, де тіло тією чи іншою мірою повторює російську назву «Тело», вони перші. Тому поки вона вийшла у слов’янських країнах: у Польщі, Словенії, Сербії і, здається, ще в Болгарії. І от п’ята мова – це українська. І «Тіло» не випадково так прокладає собі шлях, тому що саме в цих мовах «тіло» звучить водночас спокусливо і дещо лячно, тобто, це ніби і заборонена тема, і солодка. І загалом тут слов’яни здебільшого перебувають в одній культурній ситуації.

– А чи стикалися ви з цензурою? Адже тема для багатьох доволі делікатна, насправді. Принаймні, багато-хто її такою сприймає. Чи мали ви справу з якимось цензуруванням саме цієї книги? І яка ситуація загалом?

– Якщо говорити про Росію, то ця книжка вийшла у целофані, ніби презерватив, зі знаком «18+», і, відповідно, коли потенційний читач не може її відкрити й зазирнути, це, звісно, обмежує можливості продажу. Це така суспільна не цензура, а, я би сказав, суспільний контроль за книгою. Але, крім того, варто зауважити, що на матірні слова, до речі, як і в українському виданні, поставлені зірочки. Це, можна сказати, теж якась цензура. Я б сказав, що це нове явище, тому що ще сім років тому в Росії на мої книжки такі зірочки не ставили.
.

.Ми стаємо майже пуританською країною, дуже сильно зросла заборонна роль церкви, і от навіть книги відчули цей вплив.
.

.
– До речі, у нас теж деякі книжки виходять у целофані. Так, наприклад, було з останньої книжкою Палагнюка, яка у нас вийшла. Але, з іншого боку, ставлять зірочки. Дещо парадоксальна ситуація виходить. А чи бувало таке, що ваші книжки спочатку видавали, а потім вилучали з продажу, у зв’язку з якимись реакціями?

– Ну от така найпечальніша серед моїх книг доля спіткала «Енциклопедію російської душі». Але не з якихось міркувань еротичного плану, а радше ментального, тому що кілька років тому її сприйняли як книгу, яка різко критикує якісь національні риси характеру. І почали вимагати не лише вилучити книгу з бібліотек і крамниць, а також висунути автору якісь кримінальні звинувачення. І їх висунули. Але я від них відбився. Головних звинувачень було два. Перше походило від ультраправого політичного угрупування «Движение против нелегальной иммиграции» («Рух проти нелегальної імміграції»), а друге – від мого рідного університету, який я закінчив якусь кількість років тому. Професори згрупувались: 19 людей на чолі з деканом надіслали мені листа з вимогою вилучити книгу. Але згодом лист розпався, бо з’ясувалося, що хтось не сам підписав, а його змусили, хтось просто розчарувався у такій формі протесту… Коротко кажучи, воно просто повисіло-повисіло і завалилося, але такі спроби все одно були. Ну а до того була просто дика лайка щодо «Російської красуні», можна навіть сказати, загальнонаціональна, коли вона вийшла на початку 90-х. Але вона не лише стихла, а перейшла у щось геть інше, і книга стала якоюсь такою класикою постмодерну. Вона навіть вийшла у цій серії «Азбука-класика», яка поставила мене десь поруч із Достоєвським і Єсеніним. Така от незвична доля.

Ну а от так, щоб взяли й просто заборонили, то можна згадати 2002 рік, коли Путін вже був при владі, приходить молодіжний рух «Идущие вместе» («Ті, що йдуть разом») і оголошує, що в Росії є, значить, «три термінатори, які знищують російську культуру» – це Пелевін, Сорокін і я. І вони тоді в спеціальних кіосках «Обмін книгами» влаштували акцію: якщо ви принесете мої книги чи Сорокіна, на заміну отримаєте Буніна, Достоєвського чи «А зори здесь тихие» («А зорі тут тихі»). І от ще чомусь було так дивно: треба було принести двох Пелевіних, щоб отримати Достоєвського, а нас з Сорокіним один на один міняли. Але хоч це зараз і трохи смішно сприймається, тоді було не дуже: книги псували, ставили на них відмітку «Повернення автору», приносили їх до під’їзду чи навіть до квартири. Часом просто знущалися: Сорокіну принесли навіть тюремні ґрати, а в мене під час виступу у книгарні кидались моїми ж книжками. І от цей рух «Идущие вместе» здійснював повернення книг от таким методом. Так що загалом так, батьківщина, можна сказати, відзначилась.

– Наскільки Ви слідкуєте за українським книжковим ринком, літературою і тим, що тут взагалі відбувається?

– Чесно кажучи, майже не слідкую. От я якось уявляю собі Андруховича, уявляю Анатолія Крима, який російською пише. Ну, от, власне, все, якщо говорити про тих, кого я уявляю і читаю. Тому мені тут все здається доволі туманним, саме через це незнання. Хоча якісь інші письменники мені траплялися, і ми зустрічалися, і вони всі справляли хороше враження, але от щоб книги… Адже письменника цінуєш не за розмовами, а за книжками. Тому я не можу сказати, що мені щось таке траплялось.

Читайте також: 10 зіркових гостей Книжкового Арсеналу-2017

– В контексті скандалів, які відбувалися довкола ваших книжок: наскільки такі скандали могли б бути корисні для літератури? Наприклад, української. Чи допомогло б це письменницькій впізнаванності за межами країни? Адже певну роль ці скандали все ж відіграють.

– Ну, варто сказати, що ті скандали мали місце, коли «Російська красуня» вже вийшла на Заході. Нічого це не додало. На відміну від, скажімо, величезного скандалу з «Доктором Живаго». Або відсутністю скандалу, але довгої заборони «Майстра і Маргарити». У мене «Російська красуня» була дописана у 1982 році, надрукована в 1990-му. Тобто, вона вісім років пролежала. Але, власне, не можна сказати, що її хтось забороняв, просто я її нікому не показував, тому що розумів, що абсолютно непролазна річ. Вона вийшла одразу у Франції й в Росії. І от тут сталося якесь диво – вона завоювала ринок просто вкрай стрімко: 14 найкращих видавництв світу надрукували її буквально протягом одного-двох років. Я не доклав для цього жодних зусиль, просто віддав у видавництво, а вона так запрацювала сама. Хоча, насправді, спочатку видавництво від неї відмовилось, але потім випадково прийшов інший редактор…
.

Загалом «Російська красуня» – це демонстрація величезної кількості випадковостей і удач у житті одного письменника. Тобто, дехто говорить, що письменник повинен сприяти успіху книг. І тоді думаєш: «Як сприяти?». Адже це вкрай складно.

.
У кожної книги є свій норов і, відповідно, своя доля. І абсолютно незрозуміло, чи буде вона щасливицею, чи не буде… Критерії бестселера абсолютно не працюють. Я маю на увазі художню літературу. Адже якщо хтось напише книгу на якусь викривальну тему, яка цікава всім, буде бестселер. А художня література от така. Тому роль скандалу в моїй письменницькій роботі була найбільше пов’язана з відставанням російського читача від світового (переважно західного, але і японського, мабуть, теж…). Причиною цього стала заборона у СРСР філософії, психоаналізу, та й взагалі багатьох важливих предметів 20 сторіччя. Люди були непідготовлені, тому «Російська красуня» буквально вдарила по мізках, зрештою, як і «Енциклопедія російської душі». Така, я б сказав, загалом архаїчна, схильність наших читачів сприймати літературу як продовження життя, вона загрожує скандалами.

Це не так, як, скажімо, француз, який сприймає творчість як сон, який насниться, а потім спробуй-но процензуруй сон. А у нас вважається, що книга вчить, книга розвиває і так далі. Частково книга, звісно, сприяє і тому, й іншому, але сон може сприяти так само. Але головне завдання літератури все ж не повчанні й не в моралізаторстві, головне завдання літератури – це, все ж таки, боротьба з ентропією. Як, в принципі, і всієї культури. Просто у літератури це особливо помітно. А як боротися з ентропією? У цьому і ховається загадка письменства.

Читайте також: Російська книжкова пропаганда: бандерівці-нацисти і стрєлкови-герої

От, наприклад, «Хороший Сталін» був перекладений на 45 мов, тому уявіть собі 45 різних національних прочитань. От в Ірані її читали як такий собі виклик всій системі іранської автократії. В Україні (книжка вийшла кілька років тому у Львові) вона також була викликом такій от авторитарній системі. А де-небудь в Голландії вона якось геть інакше читалася. І так далі. Загалом можна заздалегідь сказати, що, якщо ми будемо розглядати літературу як якусь єдину складову, не залежну від різних національних ментальностей, яка впливає однаково на всіх, то ми просто введемо всіх в оману. Література – дуже загадковий предмет, який по-різному діє і на країни, і на людей: одні готові сприйняти це, умовно кажучи, як щеплення, а когось може просто доконати. Згадайте «Страждання молодого Вертера», коли по всій Німеччині була ціла серія самогубств. Ну, і так далі.

– А ось те відставання, яке є у культури Росії, України, інших пострадянських країн від європейської. Його взагалі реально ліквідувати, наздогнати, чи бодай трішки дорівнятися, щоб середній рівень ментальності хоч скількись був відповідним?

– Так, я думаю, реально. Але для цього потрібне бажання і навіть політична воля. Щоб люди, які керують країною, знайшли можливості. Передусім, телевізійні, а також інші просвітницькі, можливо, ширші за телевізійні, щоб це закріпити. Але люди здебільшого не розуміють проблему, яку ми зараз обговорюємо, вони її просто не бачать. А коли ти не бачиш проблему, то і не вирішиш її ніколи, це зрозуміло. Це абетка. Ну от тому нічого і не змінюється. Але, судячи з того, що все ж таки, люди повільно дозрівають, як я бачу в Росії, до книжок моїх (тобто, я маю на увазі більш позитивне ставлення, до негативного дозріли давно), то це свідчить про те, що процес сам-собою теж якось іде, але він уповільнений і не ясно, куди ще вирулить.

– А чи є якісь способи? Може, запроваджувати в школах філософію, в якійсь більш доступній формі? Які на Вашу думку, могли б бути кроки?

– Ну, що стосується такої незрілої юнацької свідомості, тут дуже небезпечно давати якісь поради. Тому що те, на чому ти наполягаєш, навпаки викликає відштовхування. Загалом контркультура юнацької свідомості очевидна. Тому, якщо в школі викладати філософію як філософію, то можна назавжди відлякати дітей від філософії. Інша справа, що у європейських країнах це є. От моя донька й у Москві ходить до французької школи, яка працює при посольстві. І я бачу, що там це заохочується та активується. Але там цілком інший взаємозв’язок з вчителями, там вони неймовірно залучені в процес, вони ніби самі світяться цим світлом. Наші ж вчителі значно більш вразливі, примхливі й певною мірою капризні, хоча живуть погано і з маленькою зарплатнею. І взагалі над школами якась біда витає. Що в Росії, що в Україні. Розумієте, тому мені здається, що треба бути дуже хорошим методистом, щоб зрозуміти, як це завести.

От французам це вдалося. Тому я вважаю, що французька й англійська освіти найкращі у світі. Вони формують особистостей. А особистість вже не потрапить у пастку якої-небудь дурості. Я маю на увазі, якщо вона прочитає книгу, і там буде щось з її точки зору не так, вона не буде з цього приводу кричати диким голосом. А от як це зробити, як побудувати так школу… Це такі тонкі матерії, про які я просто не можу сказати, як їх втілити. Ні, це потрібно зробити, але як – не знаю.

Читайте також: Говорить ПЕН-клуб: культура між спокусою націоналізму та викликом глобалізму

– Така контркультурність юнацької свідомості може і допомогти, адже зараз у шкільній програмі з літератури три чверті – це або про страждання народу, або ж доволі непідйомні для дітей твори світової літератури. Але діти від цього відштовхуються, і невідомо, куди їм податися натомість. Чи є книги, за які вони могли б вхопитися? Може, не концепції й не кроки, а саме книги, які можуть розбудити цікавість до чогось глибокого? Чи можна взагалі якось посприяти тому, щоб люди більше читали?

– Загалом так, процес просвітництва, хочеш того чи ні, є єдиним процесом, який перероджує людину і міняє ментальність. Як до цього підійти, залежить від індивідуальності, тому що комусь достатньо дати цікаву книгу, і він буде читати. А хтось інший прочитає цю ж книгу та одразу забуде, тому що існують інші форми розваг і пізнання. Ці форми змінюються, і зараз вони багатогранні й плюралістичні. Тому, знову-таки, і тут складно сказати. Але в будь-якому випадку цілком зрозуміло, що сім’я, як досі кажуть в Росії, «культурна», якщо люди культурні, то, звісно, вони якимось чином намагатимуться передати це дитині, не виросте з неї бандит такий дикий. Хоча буває, що і в культурних родинах виростають бандити, це теж зрозуміло. Тому підвищення загального рівня життя також важливий, щоб люди не бідували.

Якийсь момент переходу від життя як виживання до якогось цілісного стану – ось це сприяло би просвітництву, хоча це і не означає, що всі одразу почнуть читати. От, припустимо, німці й голландці читають добре, а от там бельгійці зовсім поруч, але читають погано. І от спробуй поясни, чому. Чому поляки добре читають, а італійці – значно менше? Чому словаки прекрасно читають (навіть переклали всі мої книги), а от чехи – гірше (з моїх вони тільки «Російську красуню» переклали, от зараз ще хочуть за «Енциклопедію російської душі» взятися). І спробуй зрозумій, це складно дуже…

– До речі, ще про «Енциклопедію російської душі». Ви казали, що всі події довкола неї почалися кілька років тому…

– Так, всі ці небезпечні й неприємні скандали почались, як не дивно, в епоху правління Медведєва, який зараз на загальному фоні здається достатньо ліберальним.

– …при тому, що книга вийшла у 99-му.

– Точно. До речі, вона вийшла ще раз минулого року. Як третій том зібрання творів.

– Чому от у цьому проміжку нічого не відбувалося, а потім такий стрімкий стрибок?

– Я думаю, просто тому, що вже в цей час стали виникати як альтернатива якісь націоналістичні тенденції, православні, ізоляціоністські, яких просто не було на початку правління Путіна, або вони були ще маленькі. А тут підросли. І одразу як підросли, одразу шукають ворога. І от я був для них таким очевидним ворогом, та і лишаюсь донині.

– Як у якійсь культурі народжуються важливі, великі письменники? Це більше результат якоїсь спільної культурної тенденції, чи це суто індивідуально? Що більш імовірно?

– Поява письменника – це загалом така, божественна справа. Це залежить від Господа. Це реально так, тому що от я, наприклад, народився на порожньому місці: мій батько – дипломат, моя мама, якщо говорити про літературу, то максимум займалася перекладами, і ніхто не міг подумати, що буде в мене якась отака творчість. Тому мене доволі довгий час, принаймні мама, вже точно висміювали за якісь мої потуги щось таке створити, написати. Їм здавалось, це безглуздо, тому що в якійсь родині музиканта, де і дідусь грав на скрипці, і батько грав на скрипці, то обов’язково хлопчик теж буде грати на скрипці, і всі одразу скажуть, що він геніальний. А я от був просто якимось бур’яном таким, і мама довго не могла зрозуміти, чому мене Трифонов підтримує, Аксьонов… Вони ж справжні, а я от якийсь такий от… І тому була така ідея, що «ні, ну він скандальний, тому прорвався у літературу». Але я мамі тоді кажу: «Зажди, ну як, скандальний – це тут, в Росії, а чому, скажімо, в Голландії я став бестселером, де вже точно ніякого скандалу, і моя книжка продається краще за інші? В Угорщині вона бестселером номер один. Мам, нумо подумаймо логічно. Це Росія – країна чарівної казки, де якась книга може всіх налякати. А там же – ні». І чому ж вона потрібна? Незрозуміло зовсім. Тобто, тут не працює якась логіка.

Читайте також: Ігор Логвінов: У Білорусі виходить 93% книжок російською мовою

Нещодавно у своїй колонці на «Снобі» під назвою «Творець і шістдесятники» я писав про те, що взагалі після смерті Сталіна Бог послав у Росію чотирьох поетів, вирішивши відродити якісь загальні людські стосунки в країні. Це були Євтушенко, Вознссенський, Ахмадуліна і Рождественський ранній. От він раз – і прислав. І ці люди переорали таке велетенське поле, яке зараз міг би переорати хіба телевізор (щоправда, він зараз оре в якомусь іншому напрямку). І все це – просвітництво: подивіться, які були зали, які стадіони, як розкуповували ці книги, яке було безумство. Можна сказати: «До чого тут Бог, може, це суспільство вимагало?». Та нічого воно не вимагало, от що цікаво. Тобто, перше, прийшло, це те, що поети розбудили це суспільство, а не суспільство просило поетів: «Розбудіть нас!». І тут загадка, тому що могли з’явитись якісь зовсім інші тенденції, а з’явились саме ці. Тому сподіватися на суспільство, яке народить зі своїх надр художника, складно.

Бувають, звісно, періоди (та сама «відлига») суто технічно більш корисні для творчості. Коли, скажімо, виникають фільми, які не могли б виникнути раніше, бо їх би просто ніхто не профінансував. З іншого боку, ніхто не поспішав фінансувати раннього Вознесенського й Ахмадуліну, вони просто взяли, виросли – і перемогли.

Я от у «Фрайуніверситеті» у Берліні читав якраз у 2015-му році цикл лекцій, цілий семестр, на тему «Що таке бути письменником». Йшлося там, зокрема і про те, що письменство – це нелюдяно саме по собі. І намагався сформулювати якісь елементи, з яких складається письменник. І я сформулював, що значно легше народитися письменником, аніж стати ним. Тобто, ти народжуєшся як людина, у якої надмірна уява, пристрасть до життя і багато інших моментів, які врешті-решт збираються, згущуються, туди потрапляє слово (яке теж не одразу приходить) – і ти раптом стаєш письменником. Але ти стаєш народженим письменником. А коли ти думаєш: «А давай я це зроблю, те зроблю, зберу це все разом…» … і нічого не виходить. Так що цей процес дійсно загадковий. Але це і цікаво в літературі, це і притягує. Уявіть, якби вона була така абсолютно відкрита, і кожен міг би туди зазирнути, як здається деяким людям з інтернету, то цього всього б не було, і література стала б такою, доволі скороминущою, річчю.

– Чи пам’ятаєте Ви, як воно бути письменником-початківцем?

– Ну от розумієте, «письменник-початківець» – це він для кого початківець? Знов-таки, у системі «якщо ви народились письменником», то ви взагалі ніколи не були початківцем. Просто ви ніби ще не склались, це інша справа. А у системі такого зовнішнього аналізу, то можна сказати, що існує свого роду п’ять індивідуальних стилів або стадій, які творча людина проходить. Перша – це така стадія «немовляти», коли ти сам не розумієш, письменник ти чи ні. Друга – це стадія «учня», найбільш противна, коли ти починаєш кидатись і намагатися відштовхнутися від чогось. І на цій стадії «гинуть» чимало тих, хто в майбутньому міг би стати письменниками. Вони заплутуються і з жахом думають, що написано вже стільки всього, і навіщо повторювати… Через це треба якось проскочити. Потім виникає протестний, «анти-» культурний момент «молодого» стилю, такий собі «стиль-удар». Це третій. Потім четвертий – це такий «зрілий» стиль, поєднання різних елементів, поліфонія. Є ще такий «старечий» стиль – багатослівний, дидактичний часом, і так далі, і так далі.

Читайте також: Леонід Фінберг: Що інтелектуальніша книга, то краще вона продається

Якщо є здібності та є увага до себе як до людини творчої, треба зрозуміти, як себе подати. Але цілком зрозуміло, що коли у вас виникають такі конкретні питання, що ви не немовля, і у вас не буде відповідного стилю. Але от цей стиль «учня»… Треба зробити так, щоб він працював на тебе, а не проти. От, наприклад, Гоголь, коли написав свою ранню поему «Ганц Кюхельґартен», він же потім ходив скуповував її в паніці. Я її свого часу аналізував і порівнював з «Мертвими душами», тому що він чимало там використав з «Ганца», особливо в питаннях взаємодії мертвого і живого. І одразу стає зрозуміло, що все оце мертве, що може нести з собою оце учнівство, треба долати якомога швидше.

.

Я б радив письменнику-початківцю перестрибнути через болото учнівства. Тобто, скоріше йти до «молодого» стилю, при цьому не ставати на коліна перед культурою.
.

Це не означає цинізм, це не означає байдужість, а означає говорити з культурою, вступати з нею в діалог на рівних. Молитовне ж ставлення до культури врешті-решт приводить людину до свого роду споживацтва культури, як релігійного ритуалу. Письменнику це не допомагає. Я от пригадую, як ця тема хвилювала мене десь у 70-ті роки. Я порівнював Бродського та Євгенія Рейна. При цьому Бродського тоді знав мало, а от Рейна – добре. І от Рейн при всьому своєму великому таланті ніби згортався у поета такого, місцевого, розливу. Ну, от він тему про Ленінград порушував, ще якісь, але всі вони також згорталися, ніби трубочки. А Бродський прийшов і, цілковито наплювавши на всю культуру і навіть на те, що робилось до нього, він прийшов з такою потужною екзистенційною позицією і все завоював. Так от друга моя думка була така: не треба вдовольнятися якоюсь такою маленькою штукою, треба йти широко. А якщо це не виходить, то і загалом нічого не вийде. Треба бути ширшим, не боятися масштабу. Треба самому бути масштабним.

– Чи є, на Вашу думку, якийсь набір текстів, які людині культурній в наш час необхідно прочитати? Тобто, не «знати про…», скажімо, знати сюжет «Гамлета» чи «Одіссеї», а от саме прочитати безпосередньо.

– Звісно. Я навіть свого часу у книзі «У лабіринті проклятих питань» намагався спрямувати читача по цих слідах. Адже і сам якісь книги приймав повністю, а від якихось просто йшов геть. І от я навіть не в російському, а скоріше в такому французькому стилі написав книгу про тих письменників і філософів, які були мені дорогі. Але зізнаюся, що не про всіх написав, не був послідовним до кінця. Проте написав про Маркіза де Сада, який переважно і сформував мене. От, здавалось би, у Радянському Союзі, мені 21-22 роки, і я пишу про Маркіза де Сада. Щоправда, тато в мене тоді був віце-президентом ЮНЕСКО, не у кожного тато – віце-президент ЮНЕСКО. Але, тим не менш, у самій Франції на той момент тільки нещодавно дозволили де Сада (це кінець 60-х років), і я пишу. Стаття називалася «Маркіз де Сад, садизм і 20 сторіччя».

Я відкрив для себе Достоєвського, і він став для мене величезною галявиною, дуже необхідною при тому. У кожного це щось своє. Наприклад, я зараз значно більш позитивно налаштований до Толстого. Мене Толстой якийсь час дуже дратував своєю стилістичною невиразністю, повільністю тощо. А тепер я бачу, що у нього за цим стоять якісь серйозні письменницькі переживання. Ну от… Мені здається, що особливо для молодого письменника вкрай потрібен Пушкін. Тому що Пушкін говорить про те, що справа не в темі, що будь-яка тема може стати великою, масштабною. І маленька може стати великою, і велика – маленькою. І в цьому сенсі він дуже-дуже допомагає, тому що дехто думає, що треба писати на якусь серйозну тему, і тоді станеш великим письменником. Все це нісенітниці, треба до тематики ставитись доволі стримано.

Потім хто… Французи на мене дуже сильно вплинули, звісно. Особливо два – Флобер і Селін. «Пані Боварі» – це взагалі, можна сказати, підручник, як писати книжки, просто підручник. А Селін – це дивовижне явище такого, можна сказати, письменника, який сказився – прийняв і фашизм, й інше всіляке, але водночас був геніальним з точки зору розуміння, що таке поетика, і як це все тримається купи. Він казав дуже важливі речі. Наприклад, що стиль у книзі має бути схожий на двері, які зачиняються зі скрипом, який прямо чутно, адже якщо вони плавно закриються, пролетять, то лишаться непоміченими, а якщо зі скрипом – воно буде заїдати десь у свідомості. А тому лишиться в пам’яті. І коли бачиш, що вдалося створити щось таке – «зі скрипом» – розумієш, що все вдалося.

Читайте також: Свєтлана Алексієвич: Людське серце влаштоване складніше за телевізор

Я думаю, що письменник не повинен належати одній батьківщині, він має належати, як мінімум, двом, письменник має бути полікультурним. Тобто, сенс полягає у тому, що, якщо ти письменник однієї країни, то у тебе завжди буде присутній етнографічний елемент, який зрештою приведе до традиціоналізму. Від однієї країни не можна отримати якийсь універсальний досвід. Тому краще мати дві культури. У моєму випадку це Франція і Росія, хоча пізніше я, звісно, намагався додати ще й інші культури. В такому випадку твій шлях пролягає через свого роду коридор дзеркал, які відбивають одне одного і створюють такий непередбачуваний ефект. Коли ж маєш лише одну культуру, то це, звісно, звучить дуже шляхетно, на кшталт «людина, яка йде рятувати батьківщину» (тому що батьківщину завжди треба від чогось рятувати), і врешті-решт з’являється дуже багато пафосу і порожнечі водночас.

– І останнє, маленьке питання щодо двокультурності. Чи можливо набути другу культурну ідентичність дистанційно, чи необхідно саме жити в якомусь культурному середовищі?

– Ні, цілком можна дистанційно. От Бродський, наприклад. У своїх пошуках він відкрив для себе польську культуру, хоч ніколи й не був у Польщі, а потім і англійську. Тобто, він знайшов для себе англійську, польську і російську поезії, і раптом у нього з’явилось все (крім того, що талант був неймовірний), у нього вийшло. Дивіться, Євтушенко цього не знайшов – і ніби він увесь час накульгує. І ніби це і не скрип дверей, а щось таке, що не працює. І Пушкін в цьому сенсі теж: яка велика французька культура за ним стояла, плюс ще молода російська. Та й багато інших. Достоєвський, який працював із німецькою (з Шіллером, наприклад). І так далі. Тобто, всі великі письменники мають бути двокультурними.

Письмнник це все ж таки раб слова і «поэта далеко заводит речь» («поета вдалечінь заводить мова»). І цей принцип теж варто засвоїти. Можливо, зі сторони він не надто зрозумілий. Але коли ти письменник, ти розумієш, що, якщо ти будеш давати слову свободу (не політичну, а щоб слово у поетиці було вільним), тоді в тебе все вийде. А якщо не будеш, давати, це буде болісна белетристика. Хоча загалом я ціную белетристів. Але зрозуміло, що Селін мені подобається значніше, бо саме поетика більше важить для письменника, а не його політичні погляди.

Фото: Chernozem, «Вести», «Факты», bit.ua