Дискусія

Представники п’яти ПЕН-клубів Центрально-Східної Європи розмірковують про виклики сучасного світу та впливи глобалізму та націоналізму на культурні процеси. Учасниками дискусії, яка відбулася під час цьогорічного Форуму видавців, стали Тарас Возняк (Україна), Геркус Кунчюс (Литва), Богуміла Бердиховська (Польща), Андрей Хадановіч (Білорусія) та Срджан Срдич (Сербія). 

Тарас Возняк: Наш з вами світ є частковим

Цю тему можна розвивати на різних рівнях. Можна на рівні філософському, можна на рівні політичному. Залежно від культурологічної орієнтації людини: якщо людина – націоналіст, традиціоналіст, то звичайно вона позиціонує себе з однієї сторони цього модерного протистояння. Якщо людина ліберал (не дай боже лібертен) – вона буде з іншої сторони. Для мене особисто оця дихотомія є протистоянням не стільки націоналізму та глобалізму, скільки часткового та загального.

Якщо ми абстрагуємось від теперішніх політичних розкладів та мод і задамо собі питання: «А коли почало відтворюватися поняття загального в нашій європейській культурі?» Коли з’явилося поняття загального? А тоді, коли почали відтворюватися категорії. І що з цього виходить? Коли це було? А це Аристотель, а це Сократ. Це основи європейської цивілізації, закладені дві з половиною тисячі років тому. Кожна людина народжується, чи ти українець, чи ти індус, чи ти аргентинець, ти народжуєшся в своїй частковості, своїй одиничності, своїй унікальності. Але в якийсь момент ти уявляєш себе більш узагальнено. Я – мешканець міста Львова. Я – мужчина. Я – високий блондин. Я – в чорному черевику. Я – українець. Це генералізація. Ти вписуєш себе в якісь інші тренди.

Ця дихотомія закладена в самій парадигмі нашої культури. Часткове – суб’єктивне, а генералізуюче – об’єктивне. А що є підставою різного роду глобалізму як не генералізація чого б то не було – правил ведення бізнесу чи шлюбних регуляцій. Люди вважають, що вони думають раціонально, і чинять раціонально, тому вони мають рацію – їхні думки та чини відповідають їхнім раціональним істинам, а тому вони завжди праві та мають право накидувати ці «об’єктивні» істини решті світу. Але це всього лишень наш європейськоцентризм. Іноді він переходить у європейський, читай по-європейськи раціональний, шовінізм.

Наш з вами світ є частковим, має свої частковості, є суб’єктним і суб’єктивним. І ці суб’єкти чинять опір. Динаміка китайського економічного мислення та ісламського ірраціоналізму може в перспективі похитнути наш європейський раціональний світ. Світ може стати економічним – тобто китайським. Або може стати релігійним – тобто ісламським.

Це була загроза в сторону прихильників європейського раціоналізму. Тому, переходячи від інтелектуальної фази будівництва європейського дому до практичних кроків з побудови Європейського союзу, вони запропонували компроміс, який втілився у загальновідомій формулі – unity in diversity (єдності у розмаїтті). І ми зробимо два кроки вперед лише тоді, коли знайдемо спосіб реально втілити в життя цю формулу. Адже першочерговою роллю культури загальної завжди було збереження оригінальності та унікальності кожної маленької світової культури.

Читайте також: Президент ПЕН-центру світу: Ми маємо підтримувати «малі» культури

Геркус Кунчюс: Проблема націоналізму постала знову через довгий час

Націоналізм та глобалізм для нас, європейців, не така вже й нова справа. Тарас почав говорити про Аристотеля, про античність, й це добре. Я лише можу пригадати деякі епохи, які ми в Європі пережили. Почнемо, наприклад, з Ренесансу: тоді панував глобалізм в Європі – це й архітектура, й латина, гуманістика. Друга епоха – Бароко – це реформація, контрреформація, війни, і релігійні, й інші, які ми в Європі пережили. Далі  ХІХ століття – епоха Романтизму, весна народів і постання націоналізму, з якого  в свою чергу постали наші нові держави, як ми кажемо в політиці, нова архітектура Європи.

Я хотів би ще раз повернутися до історії й згадати про такі речі, які пережили ті, котрі жили за часів тоталітаризму та комунізму. То був також своєрідний глобалізм, який намагався створити радянську людину, однак, дякувати богу, йому це не вдалося. Навіть за таких тоталітарних ресурсів, концтаборів, та всього іншого глобально керувати людиною не вдалося.

З іншої сторони, в радянські, комуністичні часи ми жили разом, в одній упряжці, а що відбувалось водночас в Європі? А була там націоналістична ІРА (Ірландська республіканська армія), баскська терористична організація ЕТА, а в 50-60-х роках існувала дуже відома організація OAS (Organization de l’armee secrete) – це французька організація, яка боролася терористичними методами проти незалежності Алжиру. Таку-от дивну ситуацію маємо.

Що ж дає нам нова епоха? Якщо говорити на прикладі Литви, то до революції в Литві мешкало 3 70 000 людей, а зараз немає й 3 мільйонів. Це означає, що щонайменше 70 тисяч людей виїхали до Європи та проживають зараз там. Тут постає проблема ідентичності. Найперше це зачіпає малі народи. Поляки й українці – то відносно великі нації, а нас, литовців, досить мало. І в цьому полягає проблема глобалізації.

Проблема націоналізму постала знову через довгий час. Я почав думати про конкретні речі, про те, що робити, щоб цього не було? Перший крок ми зробили з моїм колегою з Польщі, письменником Пйотром Кемпінським. Ми разом написали книгу «Розмова литовця з поляком». Ми обидва з одного покоління й можемо на рівних розмовляти про ті речі, які нас цікавлять, про те, якими є литовський і польський націоналізм.

Читайте також: Литовці відкрилися вперше за кілька десятиліть до України

Срджан Срдич: Там, де з’являються стіни, там з’являються найрадикальніші форми націоналізму

Найперше, що потрібно зробити – дати визначення поняттю «націоналізм». Я приїхав з країни, яка 10 років перебувала в стані війни. Це країна, яка воювала зі Словенією, Хорватією, Боснією та Герцеговиною, з албанцями на Косові, але їй все було мало. І ми вирішили, що це не гідні нас противники. І було б бажано повоювати ще з НАТО. Ми всі ці війни програли. І на місці колишньої однієї держави ми маємо сім різних країн. І тому я маю досить ясну відповідь на те, що таке націоналізм. Це маніпуляція певними людськими можливостями.

Хтось згадував раніше ХІХ століття. Зараз в Сербії при владі політична партія, яка виступає за безумовний вступ Сербії до ЄС. Ця партія має безумовну більшість в парламенті, вона може керувати самостійно. Очевидно, що мільйон людей у Сербії голосував за цю євроцентричну партію, за європоцентричну ідилію. Але проблема з історією полягає в тому, що, як сказав Булгаков, рукописи все ж таки не горять.

І уявіть собі, лідера цієї партії ви можете побачити в тому вигляді, який він мав двадцять років тому. І тоді його ідеї набагато більше нагадували ідеї ХІХ століття. Коли він дуже вміло маніпулював раціональними можливостями людини. І робив це для того, щоб пережити повну політичну та історичну поразку. І ця поразка не мала в собі нічого, що навіть нагадує ідеологію.

Я гадаю, що одна з наших найбільших проблем це відсутність чіткої, продуманої ідеології. Наша проблема полягає в тому, що ми не глибокі, надто поверхневі в ідеологічному сенсі. Вона полягає в тому, що ви можете бути тим, хто надихав на військові злочини. Ви можете викликати смерть десяти тисяч людей, смертей, які настали внаслідок вашої політичної діяльності. А потім сховаєтесь за євроцентричною платформою, себто псевдоєвроцентричною платформою.

Тоді, коли Європа власне і не розуміє, чим би могла бути така платформа. І очевидно, що Європа мала б дати нове визначення цієї платформи. Оскільки схоже на те, що на неї напала велика кількість різних маленьких націоналізмів? Схоже на те, що Сербії вдалося нарешті щось експортувати в останні роки.

Якщо ви говорите про речі глобальних вимірів, тут ситуація ще важча. Виглядає на те, що певні свої ідеї Сербія експортувала навіть на інший бік Атлантичного океану. І один з кандидатів в президенти США планує перемогти на виборах от з такою тезою. Він говорить, а я перефразую: «Ми вибудуємо прекрасну, пречудову стіну». Ви маєте звернути увагу на цю фразу – «пречудова стіна». Нічого жахливішого я віддавна не чув. А головне, що оголошена ця теза з такого високого місця. Там, де з’являються стіни, там з’являються найрадикальніші форми націоналізму. І тому деякі наші уявлення про глобалізм та глобалізацію як таку, мають повністю орвелівську природу. Так глобалізму, так глобалізації, так відкритості – але не для всіх. У жодному разі не для всіх.

Читайте також: Постмодерна медитація Срджана Срдича

Андрей Хадановіч: Глобалізм породив прекрасні літературні жанри

Я мушу озвучити песимістичні підозри. Мені здається, що ми використовуємо слова, які для наших суспільств означають зовсім різні речі. Нам здається, що ми це розуміємо, але це ілюзія різних значень. Слово «сепаратизм» вустами когось в Барселоні, когось в Глазго і когось в Донецьку чи Луганську, підозрюю, означатиме різні речі. З української чи білоруської перспективи ми більш менш розуміємо, що відбувається в Барселоні чи Глазго, але не зовсім розуміємо, що то є сепаратизм в такому значенні.

Я хотів би поговорити про білоруську кар’єру слова «націоналізм» за останні 30 років. Підозрюю, що українці пережили щось подібне. Першим глобалістом, з яким я зіштовхнувся в свої 14 років, був мій класний керівник. Переконаний глобаліст, котрий казав, що в світі регулярно зникають мови, і це добре, це служить покращенню міжлюдської комунікації, і невдовзі зостанеться може арабська, може англійська, може китайська, очевидно російська.

Білоруської повністю не буде. А я був з російськомовної родини й вчився в російськомовній школі. З цього моменту я почав односторонній перформанс. До кінця школи я почав розмовляти, не вміючи до кінця цього робити, білоруською мовою зі своїм класним керівником. Виходило в мене більш менш так, як і зараз українською. Він мучився, він володів мовою краще від мене, і не міг вже нічого зробити, не міг вбити в мені якогось прекрасного донкіхотського націоналіста.

Сьогодні націоналізм набуває все більше й більше значень: для німця, для українця, для білоруса, для когось ще. Вчорашні мої колеги вже мають інші межі толерантності, ніж в мене, інші погляди на гомосексуалізм, на постмодернізм. Суспільство ділиться, і терміни змінюються.

Я викладаю літературу ХVІІ століття, і цитую своїм студентам барона де Монтеск’є: «Якщо мені треба було обирати між моїми інтересами та інтересами моєї родини, я вибрав би інтереси моєї родини. Але якби мені довелося обирати між моєю родиною й усім моїм народом, я б обрав інтереси моїх любих французів. Але якби мені довелося обирати між Францією та всім людством, то перепрошую, моя дорога Франція».

Глобалізм породив прекрасні літературні жанри, прекрасну прозу та есеїстку. Будьмо націоналістами тільки в поезії, будьмо глобалістами в прозі та есеїстиці, пам’ятаймо, що слова змінюють сенси, остерігаймося узагальнення та всього, що створює кордони між людьми.

Читайте також: Ігор Логвінов: У Білорусі виходить 93% книжок російською мовою

Богуміла Бердиховська: Глобалізація не вбереже нас від великих воєн

Я підійшла до заданої теми не з культурної, а скоріше з політично-суспільної точки зору. Якби подискутувати на цю тему запропонували років десять тому, то ця дискусія виявилась би досить передбачуваною. Нам здавалося, що всі позиції, пов’язані з глобалізацією – прекрасні, і потрібно розвиватися в такому напрямку. Бо глобалізація тоді, перш за все, символізувала шалений технологічний розвиток. Глобалізація в культурних осередках також означала мир. Це було дуже важливо.

Після такої катастрофи, якою стала Друга світова, то глобалізація, очевидно, означала мир. І це також був шалений економічний розвиток. В 70-80 роки здавалося, що глобалізація – це ідеальний інструмент змін. Говорилося про те, що процеси глобалізації сприяють рівноправ’ю, що всі учасники процесу – культурного, політичного, економічного – є в якомусь сенсі рівноправні. Це також була неймовірна свобода пересування. Пересування людей, ідей, товарів. Це було повністю позитивне явище… доки не стало зрозуміло, що кожна позитивна риса глобалізації має свою темну сторону. Аверс має реверс. Особливо ми можемо спостерігати це в останні роки.

Темна сторона технологічного прогресу – це хакерство, гібридні інформаційні війни. Глобалізація не вбереже нас від великих воєн. Ми бачимо це тут, на власні очі. Багато речей в Україні дають поштовх переосмислити поняття глобалізації. А коли йдеться про величезні речі – це Північна Африка. Те, що там відбувається. Це є війна, якій немає кінця й краю, з усіма тими наслідками, які випливають з будь-якої великої війни.

Тепер щодо економічного розвитку. Все було нормально до того моменту, поки на світ не зійшли глобальні економічні кризи. Одна, друга… І не тільки економічні кризи в безпосередньому значенні, але передусім їхні наслідки, які стали причиною зупинки економічного розвитку. 25% молоді в Іспанії та Португалії страждає від безробіття. Немає роботи, немає перспектив. Історія про те, що якщо будеш старатись і гарно вчитись, то житимеш краще – більше не працює. Наслідком безробіття серед молоді стало порушення суспільної стабільності.

Наступне питання – абсолютно неконтрольований потік біженців та мігрантів. Це не тільки наслідок конфліктів в Північній Африці, але й недолік глобалізації, як такої. Це також результат того, що з одного боку Європа є досить багата, а з іншого – що вона наче слабка. Люди втратили почуття безпеки в рідній країні, втратили почуття суб’єктності. В першу чергу це можна побачити в західній Європі – референдум в Нідерландах. За логікою голландці повинні були проголосувати «за». Особливо враховуючи, що їхній літак був збитий російськими військовими. Велика Британія. Вони займали виняткову позицію в Європейському Союзі, і раптом голосують за вихід. Це все, на мою думку, наслідки втрати почуття безпеки та суб’єктності на різних рівнях.

Чому я не вживаю слово «націоналізм»? Цим словом багато спекулюють. Тут пригадується вислів Джорджа Буша-старшого, який 1 серпня 1991 року в Києві, промовляючи до Верховної Ради ще УРСР, застерігав українських політиків від самовбивчого націоналізму, породженого міжнаціональною ненавистю. І тут йшлося про те, що Буш-старший застерігав українських політиків перед самостійністю.

Читайте також: Леонід Фінберг: Що інтелектуальніша книга, то краще вона продається