Інтерв’ю

Дмитро Лазуткін — один із тих письменників, від яких не завжди знаєш, чого очікувати. Його голос хоча б раз у житті чув кожен українець, який дивився бокс чи Олімпійські ігри у Пекіні, Ванкувері чи Лондоні, адже Дмитро працює коментатором спортивних змагань на телебаченні. Зараз письменник подорожує українськими містами і презентує нову збірку віршів «Червона книга».

Всеукраїнський тур, ініціатором якого є Міжнародна літературна корпорація Meridian Czernowitz, розпочався у Ніжині на Чернігівщині. Там, перед презентацією, мені і вдалося поспілкуватися з Дмитром про творчість, подорожі маленькими містами та Донбасом, мову та власне «Червону книгу».

Про нову книжку

Це найсумніша моя книжка. Пов’язаний цей настрій передусім із тим, що відбувається в країні. Раніше я зазвичай віддавав перевагу тому, щоб писати на інтимні теми, розшифровувати анатомію стосунків. Натомість у цій збірці багато текстів, які з’явилися внаслідок поїздок в зону АТО. Я побував на Сході як арт-волонтер; як учасник кількох проектів проїхав від півночі до півдня України вздовж всієї лінії перетину — Луганською та Донецькою областю. Внаслідок цього з’явилося багато сумних віршів, навіяних розмовами з людьми, які є справжніми героями.

На ближчій відстані ці події викликають глибші емоції

Ми всі так чи інакше пов’язані з війною на Сході, до прикладу, багато моїх знайомих мобілізовані. Але на ближчій відстані ці події викликають глибші емоції. Літературні тексти, які з’являються внаслідок їхнього переживання, просякнуті брудом і кров’ю.

Але сказане стосується лише першої частини книжки. Другу частину складають більш ранні тексти, у яких були певні передбачення того, що відбудеться.

У третій частині вміщена інтимна лірика, вона більш легка, іронічна та, в певному розумінні, більш життєствердна. Я це називаю відчуттям втраченого раю, яке виникло з усвідомлення того, що є незворотні зміни, як суспільні, так і особистісні, які з’явилися внаслідок певних психологічних та соціокультурних травм.

Про Донбас

Ми їздили як волонтери з друзями-митцями в зону АТО. Виступали перед солдатами, перед місцевим населенням. Більшість ані військових, ані місцевих не знали, що існує сучасна українська культура, проте реагували позитивно. Для когось з них це була розвага. Хтось дивився на нас, як на диваків, інші, навпаки, співчували і співпереживали тому, що звучало.

Наша програма складалась не лише з літературної частини, була також і музична. Її представляв Василь Лютий, автор відомої пісні «Меч Арея», він виконував її у супроводі гітари. Я читав вірші, Артем Полежака зачитував свої веселі тексти, створені в легкодоступному для слухачів стилі.

Місцеві реагували добре. Була присутня переважно молодь, люди старшого та пенсійного віку або взагалі не приходили, або реагували дивно. Для декого з молоді прихід на відверто український літературний захід був непересічним вчинком. Група молодих людей навіть організувала фестиваль «Українська весна» в Сєвєродонецьку, Краматорську і Слов’янську (читайте враження учасників «Української весни» — Сашка Положинського, Сергія Жадана, Олени Герасимюк, Любові Якимчук, Оксани Коробчук – Читомо.).

Читати російською не просили, і ми не читали. Люди раділи, що мають можливість послухати живих авторів. Ми привозили багато якісних ілюстрованих книжок в місцеві бібліотеки, школи. Мабуть, за інших обставин стільки примірників книжок видавництв, наприклад, «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Фоліо», іншої сучасної української літератури до тамтешніх бібліотек не потрапили б. А ми виступали і в Лисичанську, і в Старобільську, кілька разів у Сватовому. Думаю, що за інших обставин  і я б в ці міста не потрапив.

Читайте також: Meridian Czernowitz №6: баланс якості й насиченості дотримано

Про маленькі містечка

Містечка мають комплекс провінції, відчуття того, що «в нас щось не виходить». Але там, де все ж намагаються щось організовувати, вже створені певні культурні осередки. Наприклад, у Рівному, невеликому обласному центрі, працює успішна організація  «Література.RV». На виступи письменників вони збирають повні зали, відвідувачі знають про авторів, приходячи на подію, купують книжки, і загалом публіка сприймає позитивно. І це не стосується лише поодиноких акцій ? відвідувачі приходять постійно, відчутно, що їм цікавий світ сучасної української літератури.

Варто згадати також Острог, є цікава спільнота молодих людей в Умані. Проте якщо говорити про маленькі міста, то літературний вечір для них ? небуденна подія. З іншого боку, мені як автору теж непросто приїжджати і бути першовідкривачем — не знати, що саме очікувати. Але це завжди цікаво.

Про мову

Раніше я свідомо ніколи не друкував, не видавав і не читав публічно російськомовні тексти в Україні. Вони існували, в Москві навіть виходила одна книжка, були російські публікації. І, до речі, не в українській російськомовній пресі. Мені подобається, коли відбуваються зміни: буває, що зависаєш на певному темпоритмі, наприклад, емоційному, і потрапляєш у дивний одномірний світ. А насправді світ набуває форми, якої ми йому надаємо.

Не треба з людей, які приймають жахливі антилюдські рішення, перекладати відповідальність на мову

Російська мова не може бути «мовою ненависті». Будь-яка мова може бути і мовою любові, і мовою ніжності. Причина того, наприклад, що в Україні війна, не в російській мові. Не треба з людей, які приймають жахливі антилюдські рішення, перекладати відповідальність на мову. Так само безрезультатно їх можна перекласти на живопис чи музику. Мені здається, це «позерство». Головне, як людина відчуває, як сприймає світ. Наприклад, український поет Борис Херсонський пише російською, хоча зараз вже почав писати і українською. Проте він незмінно лояльно, навіть з приязню, ставиться до російської.

Святослав Померанцев: Meridian Czernowitz – сьогоднішнє і, сподіваюся, майбутнє Чернівців

Про творчість

Про жінок і про любов виходить писати передусім емоційніше. Але можна малювати аквареллю, а можна займатися графікою. Так і тут. Для мене важливо змінюватися, не зависати на одній ноті. Тому, думаю, що поява нових тем і настроїв у текстах — логічна та органічна. Я не можу передбачити, що і як буде в майбутньому, внаслідок плинності подій і змін, які відбуваються. Очевидно, що за ними не завжди встигаєш. А у творчості можна очікувати чого завгодно.

Мені комфортно у віршах. Це найкоротша, найефективніша і найдієвіша форма співіснування зі словом

Я планував видати у видавництві «Фоліо» збірку вибраної поезії. Але вирішив, що зараз ще не час для вибраного, і тому в Meridian Czernowitz вийшла більш актуальна наразі «Червона книга». Ця книжка здатна соціалізуватися, жити своїм життям. Деякі тексти, наприклад «Реквієм», це підтверджують. Більше того — майже половина текстів збірки стали сценарієм до акції «Пам’ятаємо перемагаємо». Сценарій писав я, він постав на основі моїх віршів. «Пам’ятаємо перемагаємо» транслювали на кількох каналах телебачення, водночас багато відвідувачів були безпосередньо на події у Музеї історії України у Другій світовій війні, проте не всім відомо, що це мої тексти. Це якраз ілюструє мою тезу про те, що тексти живуть своїм життям.

У мене є кілька оповідань. Одне вийшло друком в книзі «100 українських оповідань», кілька ? в «Кур’єрі Кривбасу». Можливо, я б і хотів скомпонувати їх в окрему збірку, але поки не вдалось. Для мене це, звісно, не другорядна справа, але, на відміну від поезії, все ж це робота, ремесло. А поезія ? як політ, як haute couture літератури. Мені комфортно у віршах. Це найкоротша, найефективніша і найдієвіша форма співіснування зі словом.

Світлини Дмитра Єршова