Інтерв’ю

Сучасний чеський письменник Їржі Гаїчек, чий роман «Риб’яча кров», вийшов українською у видавництві «Комора», у травні відвідав Книжковий Арсенал. У центрі сюжету книжки – історія побудови атомної електростанції «Темелін» у Південній Чехії та той вплив, який ця подія справила на життя тамтешніх мешканців.

Задля підкреслення трагізму ситуації, в якій опинилися його персонажі, Гаїчек залучає до роману ще одну фактологічну деталь – згадку про Чорнобильську аварію, таким чином наближаючи одне до одного український та чеський історичні контексти. Окрім того, «Риб’яча кров» є симбіозом родинної й національної історій, що робить переживання «великої історії» близьким і інтимним – причому не тільки для тих читачів, які пережили описані події на власному досвіді. 

Читомо вдалося не лише прочитати цей роман одними з перших, а й поговорити з його автором про деякі особливості створення роману, творчого методу письменника та його уявлення про власні пріоритети в письменницькій діяльності.

– У вашому новому романі дуже багато реалістичних деталей, зокрема реальних географічних назв та докладних описів локацій. Як саме в цих місцях реальність взаємодіє із художньою вигадкою, і наскільки багато тут автобіографічного?

– Як письменник я найбільш охоче розповідаю реальні історії. Як читачеві мені також найбільше до вподоби твори, де можна впізнати місце дії, звідки походить автор, де відбуваються ці події. Тому я дійсно пишу історії, «зав’язані» на реальних просторах. В описи цих місць, які я добре знаю і де живу, я «вписую» своїх персонажів, які так само – повністю чи частково – можуть мати реальних прототипів чи бути списаними з типів людей, за якими спостерігаю. До якоїсь міри це типові персонажі, хоча частково і «домальовані» уявою.

Читайте також: Сучасна чеська література: від рефлексій пережитих травм до іронії та гумору

– Якщо цей текст настільки зав’язаний на зображенні та описах реальності – чи орієнтований він лише на чеського читача?

– Для мене це передовсім загальнолюдська історія. Вона може бути зрозумілою як на «батьківщині», так і в інших країнах, проте для читача з Південної Чехії те, що він може впізнати ці місця, події та деталі, стає додатковим бонусом. Цей момент впізнавання робить сюжет роману ближчим і інтимнішим для чеського читача – він відчитає тут не лише загальнолюдську, а й власну історію.

– У вас чимало запитували про головну персонажку роману, Гану – зокрема про специфіку конструювання цього образу. Чи було складно для вас вибудовувати свідомість жінки? Чи були моменти сумнівів у тому, що психологію жінки вдасться відтворити повно та об’єктивно?

– Я вважаю, що письменник мусить мати одну дуже важливу рису – здатність вчуватися, здатність до емпатії. Перетворюватися на інших людей, але розуміти, що вони відчувають і думають. Я сприймав це як гру: я розумів, що граю цього жіночого персонажа. Водночас я усвідомлював, що не я роблю це вперше і це вже робили до мене інші письменники. Як чоловік я завжди оточений жінками, я за ними спостерігаю – тому перш за все мені йшлося про те, щоб вчутися, відчути цю персонажку.

Без цієї емпатії письменник просто не може існувати

– Серед спектру реалій, які ви описуєте, є одна, яка наближає ваш роман до українського контексту – це згадка про Чорнобильську аварію. Для вас вона є просто ще однією історичною деталлю, чи все ж її значення більш вагоме?

– Для мене це приклад того, як різні моменти та різні території можуть перетинатися та поєднуватися. Темелін (атомна електростанція в Чехії, навколо будівництва якої зосереджується сюжет роману «Риб’яча кров») почали будувати на початку 80-х років, а катастрофа сталася у 86-му. Таким чином, ці два місця, доволі сильно віддалені й територіально, й історично, в один момент стали дуже близькими.

Вони перетнулися, і це вплинуло на те, як розвивалися ці території та що з ними відбувалося надалі. Це саме той момент, коли хід історії робить далекі місця й віддалені історичні наративи близькими, об’єднує їх.

Читайте також: Тема Голокосту в чеській прозі

– Чи потребували ви для пропрацювання цієї теми великої кількості джерел, і до яких саме зверталися?

– Перед написанням роману я проводив спеціальне дослідження. В основному я працював із джерелами, що стосувалися процесу будівництва Темеліну. З ХХІ століття я мусив повернутися у 80-ті роки – я працював у архівах, читав чимало тогочасних часописів, газет, новин. Мені було необхідно відновити ті події у власній пам’яті – проте, крім цього, я спілкувався з іншими їх очевидцями, які пережили і зберегли спогади про це. Мене цікавила як фактографічна інформація, яка стала основою для творення сюжету, так і індивідуальна пам’ять тих, для кого ця історія стала частиною власного досвіду.
.

– Чи не було з композиційної точки зору складно працювати з такою кількістю фактажу і поєднувати його із розрізненими особистісними історіями?

– Навпаки, мені надзвичайно подобається поєднувати індивідуальну історію з великим історичним наративом. Мені здається, що якби я описував просто приватне життя персонажів, ця історія була б неповною. Водночас якби це була лише суспільна, об’єктивізована історія, вона сприймалася б як занадто відчужена від читача. Коли ці два рівні досвіду – індивідуальний і колективний – поєднуються в художньому творі, то й сама історія виглядає об’ємнішою і цікавішою.

Читайте також: Чеська література в екзилі: від забуття до повернення

– Чи спостерігали ви в світовій літературі приклади подібного письма? Кого з письменників визначаєте як авторитетних для себе?

– Я гадаю, що для письменника одним із головних завдань є читати. Хоча зараз існує дуже багато так званих курсів творчого письма, вони навряд чи можуть замінити повноцінну читацьку практику.

Я не можу сказати, що хтось із тих письменників, кого люблю читати, став для мене взірцем, на яких би я орієнтувався в своєму писанні, але, безперечно, є автори, яких я виділяю для себе

Перш за все це англомовна (англо-американська) літературна традиція – Гемінґвей, Фолкнер. Також я ціную російську класичну літературу, зокрема творчість Толстого і Достоєвского.

– З одного боку – і це особливо помітно під час читання «Риб’ячої крові» – ваші твори є автобіографічними, з іншого ж, вони базовані на тому, що ви називаєте емпатією чи вчуванням, намаганням якомога глибше вжитися в образ персонажа. Як ви ставитеся до того факту, що автори часто прагнуть дистанціюватися від власного досвіду, конструюючи простори художнього твору й свідомості персонажів, тільки послуговуючись уявою? Як, на вашу думку, тут трансформується уявлення про відповідальність автора перед читачем?

– Я визначаю себе як письменника-реаліста й пишу реалістичні твори. Втім, це не означає, що я не читаю чи не ціную історій іншого порядку, наприклад магічний реалізм. Я не можу сказати, що я дуже люблю, скажімо, наукову фантастику, проте такі типи сюжетів теж мають право на існування. За словами Мілана Кундери, роман – це останній простір свободи.

Мистецтво і культура взагалі – це місце, де кожен може робити те, що йому подобається. Поки той чи той тип мистецтва матиме свого реципієнта – він матиме і своє місце в просторі культури

.

– Як ви оцінюєте появу вашого роману в перекладі українською та його можливий вплив на сучасну українську літературну традицію?

– Мене найбільше цікавить, як буде сприйнятий роман у читацькому колі, серед українських читачів. Як ви вже згадували, в ньому є теми – і не одна – які наближають одна до одної українську і чеську культури. Крім Чорнобильської катастрофи, це і теми родинного життя, стосунків та руйнування традиційної сім’ї. Спрогнозувати те, як на появу цього роману реагуватиме українська культура, мені зараз доволі складно – проте я спостерігатиму за цим із цікавістю.

Читайте також: Томаш Седлачек: «Коли займаєшся економікою, доводиться вірити у неймовірні речі»

Чільна світлина wikipedia.org