Інтерв’ю

15 січня найстарішому літературному журналові України виповнюється 90 років. До створення «Всесвіту» в різні роки долучалися Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Олександр Довженко – як художній редактор, пізніше Дмитро Павличко, Віталій Коротич та багато інших зірок літератури. За ці роки часопис надрукував понад півтисячі  романів, тисячі поетичних добірок, повістей і драматургічних творів,  статей, розвідок, есе, репортажів, інтерв’ю авторів із сотні країн світу. Про плани, кризу, яку переживають товсті журнали, кузню молодих перекладачів, розцінки на переклади нобелівців розповідає Читомо теперішній головний редактор часопису Дмитро Дроздовський.

– Ти відчував відповідальність через історію «Всесвіту», яка лягла на твої плечі з посадою головреда? Себто не залажати перед корифеями?

– Відповідальність я відчув від першого дня роботи в редакції. Бо так сталося, що прийшов у «Всесвіт» на посаду, яку раніше очолював Михайло Москаленко, блискучий перекладач Сен-Жон Перса і добрий знавець історії українського перекладу. Один його «мегазадум» так і не був завершений — щодо написання історії українського перекладацтва, хоча багато чого він зробив).  Але тільки на основі публікацій у журналі «Всесвіт», як мені здається, можна було б написати мініісторію українського перекладу як частину історії літератури ХХ століття. Крім того, це єдиний журнал в Україні, який нині приділяє величезну увагу історії українського перекладу, прагнучи актуалізувати імена наших перекладачів, популяризувати їхню працю, яка часто творилася попри усілякі заборони. Тому як головному редакторові хочу залучати до роботи справді фахівців, які чудово знають мови; літературознавців, які роблять огляди сучасного літературного процесу в різних країнах світу.

Тому, безперечно, працюєш у «Всесвіті», відчуваючи відповідальність перед минулим, перед прекрасними перекладачами, про яких досі широко не знають.

Обкладинка журналу «Всесвіт» (1990)

– Чи змінилася роль і завдання, які ставить перед собою «Всесвіт»?

– У радянський час переклад був однією з форм конструювання української ідентичності і утвердження українського слова в часі. «Всесвіт» від 1925 р. був «вікном у світ» (передусім світ демократії та культури), відстоюючи формування громадянського суспільства, підтримуючи концепцію відкритого мультикультурного суспільства, в якому поважають українське слово і де українська мова є засобом консолідації української нації.

Наразі потрібно продукувати смисли, які б візуалізували потужні перекладацькі традиції в Україні. Реінтеграція до Європи, до якої ми прагнемо, передбачає і повагу до своєї історії, до тих, хто на своїх плечах виніс нашу культуру в періоди, коли політична ситуація прагнула знищити українське, нівелювати українську ідентичність.

Сьогодні журнал прагне друкувати переклади сучасних творів, які відображають соціокультурну, психологічну специфіку ХХ-ХХІ ст., показуючи, які цікаві літературні новинки з’являються у світі.

– Скільки людей працюють над журналом? Хто розробляє змістовну частину?

–  Сучасна редакція невеличка – шеф-редактор (директор ТОВ «Журнал «Всесвіт». — ред.) Юрій Микитенко, редактор-консультант Олег Микитенко (в минулому багаторічний головний редактор «Всесвіту»), секретар, дизайнер-макетувальник, коректор, бухгалтер, відповідальний за сайт і головний редактор. Змістову частину розробляємо ми з паном Юрієм, ураховуючи побажання членів редакційної колегії журналу. До речі, нещодавно ми її розширили, залучивши провідних науковців (германіста — Б. Шалагінова, американіста — Н. Висоцьку, іспаніста — О. Пронкевича, італіста — О. Пахльовську, полоністів — Р. Лубківсього і В. Моренця, сходознавців І. Бондаренка і Ю. Кочубея, літературознавців, теоретиків перекладу — Р. Зорівчак, С. Квіта, М. Стріху, Л. Грицик та ін.), які можуть бути нашими експертами в різних літературах і можуть підказувати варті для перекладу та друку твори.

Обкладинки журналу «Всесвіт» після редизайну (2010)

– Квіт і зараз бере участь у формуванні контенту «Всесвіту»? Над чим він працював востаннє? Як вдалося залучити до видання тепер уже міністра  чи і його допомога «теоретична»?

– Кожен член редакційної колегії має право вносити пропозиції, його думка надзвичайно важлива для нас, позаяк члени редколегії — апріорі своєрідна «висока капітула». Сергій Миронович став членом редколегії до того, як прийняв пропозицію очолити Міністерство освіти і науки. Він, скажімо, як член редколегії сприяв проведенню в Могилянц

і презентації фундаментальної праці «Господарство і суспільство» Макса Вебера. Щороку в журналі «Всесвіт» ми друкуємо матеріали, пов’язані з Могилянкою. Наразі в нашому портфелі є стаття до 400-річчя КМА. Звичайно, в міністра часу обмаль, хоча його заступник Максим Стріха активно пропонує журналові свої переклади, які ми завжди з радістю друкуємо. Перший номер 2015 року плануємо відкрити фрагментом із Дантової «Божественної комедії» («Раю») в перекладі Максима Стріхи.

–  Є видавці, які скаржаться на брак хороших перекладачів. Виходить, вони погано шукають? Як веде пошук «Всесвіт»? Може, твої поради були б тут доречні.

–  Знаєш, є ті, хто завжди на щось скаржиться. Треба просто робити свою справу, продукуючи якомога менше зайвих рухів і порожніх хвиль незадоволення. Маєш ідею — відстоюй її, потрібний фахівець — шукай, а не «скигли». Журнал має величезну базу перекладацьких контактів ще з радянських часів. Такі перекладачі, як О. Логвиненко, С. Борщевський, М. Жердинівська та багато інших, беззаперечні майстри, тому ми раді кожному їхньому перекладу. Проте до редакції приходить і молодь. Ми розглядаємо їхні переклади, і часом маємо радість зустріти дуже добрих молодих тлумачів.

Читайте також: Статистика перекладацьких буднів

Радію, що «Всесвіт» знайшов такого чудового перекладача з англійської, як Гєник Беляков (за допомогою колег із цілковито не-нашого середовища — а Лабораторії законодавчих ініціатив). Потрібно просто активніше працювати зі студентськими колами, добирати найкращих, підтримувати в потрібний момент. Члени редколегії також підказують нам нові перекладацькі контакти: Олександр Пронкевич відкрив «Всесвіту» чудову перекладачку Ірину Бонацьку, першого віце-президента Асоціації іспаністів України, доцента Національного авіаційного університету, а Борис Шалагінов познайомив редакцію з Богданом Завідняком, чудовим перекладачем із німецької мови. Так зароджується нова співпраця.

–  До речі, співпрацюєш із Творчою спілки перекладачів та письменників?

–  Ми маємо кілька пропозицій від Нелі Ваховської. Думаю, що в №1-2 за 2015 рік буде надруковано один із перекладів, які вона нам запропонувала.

– Розкажи, як відбуваються переговори/закупівля авторських прав на тексти, адже більшість із перекладеного – це свіжі речі. Залишились якісь старі зв’язки? Пробував виходити на нові?

– Переговори відбуваються по-різному. Звичайно, списуємося з авторами, де це можливо, або видавництвами, власниками авторських прав на твір, який маємо намір надрукувати. Часом цим займаються наші перекладачі, якщо вони мають таку можливість. Пояснюємо, просимо зрозуміти, що «Всесвіт» не є аж настільки комерційно успішним виданням, яке має величезні прибутки з друку перекладів. Радше, наша функція культурно-просвітницька, ми популяризуємо те найкраще, що є у світі, знайомлячи наших видавців, які згодом можуть домовитися про комерційну публікацію.

Коли готуємо спеціальні монотематичні випуски, то наші партнери вирішують це питання самі. Так було зі спеціальним польським номером, у якому нам допоміг Польський Інститут у Києві, так було з азербайджанським числом, де цю функцію перемовин узяв на себе Центр художнього перекладу при Спілці письменників Азербайджану в Баку. Знову ж таки ці перемовини часом забирають дуже багато часу і сил. Хоча багато хто іде назустріч, даючи дозвіл на компліментарний переклад і друк.

Нобелівський лауреат Мо Янь чи не в кожному листі наголошував, що сьогодні неприпустимо друкувати щось без дозволу, не маючи авторського погодження, тож намагаємося дотримуватися цієї загальносвітової практики, наскільки б важко це не було. Якби ми мали бодай фінансову підтримку від держави або передплату на бібліотеки – то могли б дозволити собі купити те, що справді вартує українського перекладу. Проте наш вибір часто обмежений фінансовими нестачами, банальним браком коштів на якісний твір.

Читайте також: Нобелівці: українською не перекладено

– У нас нещодавно була статистика, що 61 % від загальної кількості нобелівців українською не перекладено. Чи робитиме щось для покращення «Всесвіт»?

– Знову ж таки копірайт на нобелівця коштує чимало. Не так давно мав зустріч із Марйо Варгасом Льйосою, коли він був у Києві; ми говорили про «Всесвіт», він написав нам ювілейне привітання на листівці, яку я зробив у нього вдома в Перу в 2008 році. Маємо співпрацю з китайським нобелівським лауреатом. У спеціальному польському номері надрукували поезію нобеліантки В. Шимборської в доброму перекладі Ірини Карівець. Друкували оповідання Герти Мюллер, з якою я мав зустріч у 2010 р. в Сеулі. Пригадую її першу питальну реакцію на мої слова: «А «Всесвіт» не донецький?». Пані Мюллер має особливе травматичне переживання з дитячих років, її батько як військовий перебував на Донбасі. І сьогодні вона з жахом згадує той час і той простір. Я тоді жартома подумав про себе (а це ж був серпень 2010)»: «І тут данєцкіє дістали!») Проте вона дала дозвіл на публікацію.

Якщо казати серйозно і підходити до цього питання системно, то знову ж таки впираємося у брак коштів. Копірайт на твір Нобелівського лауреата коштує чимало. Робитимемо все, що зможемо, щоб наші читачі мали можливість ознайомитися з творами нобелівців.

Читайте також: Нобелівські лауреати українською: серії, цифри й факти

Обкладинки журналу «Всесвіт» після редизайну (2014)

– І скільки нині коштують публікації нобелівців?

– За друк уривку з роману Мо Яня довелося заплатити кілька тисяч доларів, сучасний британський письменник Саймон Вінчестер (якого нам запропонувала львівська перекладачка Галина Грабовська) попросив 1200 фунтів за друк українського перекладу його роману, американські видавці, власники права на роман «Command Authority» («Наказ на відсіч» в українському перекладі Г. Белякова) Т. Кленсі і М. Ґріні попросили астрономічний гонорар за авторське право – більше 10 000 доларів. Такі суми просто непідйомні для сьогоднішньої редакції, якщо не мати допомоги з боку інших інституцій (у 2014 р. вихід журналу, після «відпадання» передплатників у Криму та в східних областях, підтримали Фонд Л.Д. Кучми та МБФ «Відродження»).

Намагаємося домовлятися з авторами, де це можливо, шукаємо компроміси, бо мусимо подати українському читачеві найвартісніше і найцікавіше, що видається у світі. Тому і не залишається часу на промоцію.

– Чи вистачає хороших перекладачів? З яких мов відчуваєш брак спеціалістів?

–  Добрих перекладачів сьогодні не бракує. На щастя, ми живемо в час, коли випускники університетів та й студенти добре знають іноземні мови. Серед молодих тлумачів трапляються просто чудові, які блискуче знають мову, реалії інокультурного середовища. Серед відкриттів можу назвати і Гєника Белякова, який, на мою думку, дуже добре переклав нам Ч. Буковскі, а найближчим часом ми плануємо надрукувати ще кілька англомовних творів у його перекладі. Досить добрі перекладачі Назара Назаров, Остапа Українець (Назара я знаю з IV етапу Всеукраїнської олімпіади з української мови та літератури, коли він іще був учнем старших класів, проте вже тоді його роботи вирізнялися особливим типом мислення; Остапа — з фінального етапу конкурсу Малої академії наук України в секції світової літератури, де він представляв перед членами журі цікаву роботу про фентезійні саги). До трохи старшої генерації належать Дмитро Чистяк, Іван Рябчій, Юлія Джугастрянська…

Одне слово, перекладачі є – в різних генераціях. Не вистачає коштів, щоб у адекватний спосіб оплатити їхню роботу. Є брак перекладачів із нідерландської мови, інших «малих» європейських мов, східних мов, як тайська. Щоправда, моя колега у відділі світової літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка Юлія Осадча два роки тому підкинула ідею зробити номер, присвячений літературам Японії, Китаю та Південної Кореї. «Всесвіт» був дуже зацікавлений у цьому «східному» проекті, тим більше, що і перекладачів пані Юлія успішно згуртувала навколо себе. Щоправда, в Інституту Конфуція, який функціонує при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, тоді не знайшлося коштів, щоб реалізувати цей надзвичайно потрібний і цікавий проект. Для дуже цікавих проектів передусім бракує не перекладачів, а фінансової підтримки, щоб гідно оплатити перекладацьку працю.

– Чи вважаєш ти, що епоха товстих журналів відходить у минуле? І люди споживають коротші форми інформації?

– Сучасна епоха клаптикова, сприйняття багатьох сьогодні так само фрагментоване. Ми можемо перебувати у просторі фейсбуку і думати, що це і є справжня реальність. Мені ж дедалі більше видається, що це обман, тому останнім часом хочеться видалити акаунт і працювати в «реальній реальності». Маючи доступ до величезної кількості інформаційних ресурсів, маючи можливість отримати її від іноземних ЗМІ за допомогою сайтів і володіючи іноземними мовами, ми все одно перебуваємо в якійсь розірваній клаптиковій реальності.

Так, люди споживають коротші інформаційні повідмолення, і це данина часу. Але це не означає, що так буде завжди. Літературні твори переносять людину в інтенційований художній простір, творений людською уявою. Мати уяву, вміння фантазувати, мандрувати нашою уявою – величезний здобуток «еволюції», дарунок, яким не можна нехтувати. Куди скеровують нас наші мрії? Це шекспірівське запитання сьогодні скеровує до мерехтливої реальності повідомлень, яким часом ми не можемо дати ради. Якщо ми перестанемо читати художні твори, аналітичні статті, то нас чекатиме величезна проблема в майбутньому — ми справді ризикуємо сформувати орвеллівське суспільство і ту дійсність, яку конструює Д. Мітчелл в передостанній частині свого роману «Хмарний атлас».

Епоха товстих журналів переживає кризу, бо і сучасна людина так само переживає інформаційну, медійну кризу. Фактично маючи доступ до всього, вона втрачає здатність сприймати цю реальність у всій повноті. Література — це подорож крізь час і простір, і в товстому журналі, зокрема і в тих творах, які друкуємо у «Всесвіт», часто читачеві даровано можливість здійснити цю подорож і насолодитися затишком самоспоглядання, розкішшю фантазування, внутрішнім спокоєм і зачудованістю красою буття.

– Чому про «Всесвіт» так мало чути зараз і чому лише в грудні з’явилася сторінка у Facebook? Сайт практично не оновлюється? Чи думаєш працювати у цьому напрямку?

– Думаю, що нашого редакторського колективу просто фізично замало для гучних промоцій журналу. Ми маємо робити свою справу — а це не так просто, бо ж водночас ти і добираєш матеріали, домовляєшся з перекладачами, редагуєш, упорядковуєш, розробляєш концепцію номера, домовляєшся з власниками авторського права… — і просто фізично ще не встигаєш про це говорити в ЗМІ. Я сподіваюся, що члени нашої редакційної колегії сприяють популяризації журналу в студентських аудиторіях, анонсуємо матеріали в «Кур’єр Кривбасу», «Літературній Україні», «Слово і Час».

Читайте також: Гусейнов: Важко уявити «ватнік» з «Кур’єром Кривбасу» в руках

Сподіваюся, що цей ювілей буде доброю нагодою ще раз сказати про журнал і запросити до його читання. «Всесвіт» випав із літературного мейнстриму десь у 1993-94 рр., коли всіх охопила масова паніка через гіперінфляцію. Та й чи легко живеться сьогодні нашим читачам? Розумію, що хтось має обирати між коштами на передплату і чимсь життєво важливішим.

Путінська анексія Криму забрала в нас багато передплатників, як і війна на Донбасі — традиційно в Донецькому регіоні було дуже багато читачів нашого журналу, іще з радянського періоду.

Весь час, коли маю ефіри на радіо, я обов’язково кажу про «Всесвіт», ми підтримуємо низку культурних дискусій, як-от: «Академічні бесіди» (на базі Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка), міжнародний поетичний фестиваль «Terra Poetica», BookPlatform тощо.

– Як із розповсюдженням. Де я можу придбати «Всесвіт», якщо не хочу передплачувати?

– Наш основний канал розповсюдження — це передплата через ДП «Пресу», коли кожна людина може здійснити передплату на журнал у найближчому поштовому відділенні. Також можна передплатити електронну версію журналу через сайт «Преспоінт» — www.presspoint.ua. На жаль, ми не можемо продавати журнал у кіосках, бо інакше його вартість має бути до 20 грн. (наразі вартість одного примірника — 40 грн.). Є «Всесвіт» у мережі книгарень «Є» та в книгарні «Смолоскип» у Києві.

Українські державні бібліотеки не мають коштів, щоб передплатити «Всесвіт», проте їхні працівники регулярно навідуються до нас, щоби отримати безкоштовні примірники — бо відвідувачі бібліотек питають про «Всесвіт» і хочуть читати наш журнал.

Якби передплата в нас була не 1000, а хоча б 2000-5 000 передплатників на рік, то в редакції працювало б значно більше людей, і це, безумовно, сприяло б популяризації видання. Тоді ми могли б дозволити собі багато сучасних творів, на які в нас реально немає коштів.

– І ще питання – що з дизайном? «Всесвіт» виглядає навіть не на 90-ті, а на 70-ті роки.

–  Чесно кажучи, не знаю, звідки у тебе такі дані. Щоразу ми радимося, яку обкладинку взяти для нового випуску. Намагаємося обирати щось смислотворче і цікаве, як роботи іспанської художниці Марії Салес, американця Джо Мурмена, часто використовуємо класичні роботи, наприклад, Караваджо. У польському номері, яким ми відкрили 2014 рік, за пропозицією Анни Лазар, яка від Польського Інституту в Києві була спеціальною координаторкою цього числа, ми використали фотографію Зофії Кулик. Не думаю, що ці дизайнерські речі з 70-х, принаймні таку думку чую вперше.

– Ілюстрації і фото – це складова дизайну. Це стосується і верстки також…

– Про це варто запитати в нашого верстальника Михайла Борисовича Іванова. Твоє запитання вже містить у собі оцінку, а тому потрібно предметно говорити з тим, хто відповідальний за цю ділянку роботи в журналі. Вибір формату верстки — його рішення як фахівця.

– Ти, мабуть, чув про проект Вавилонська бібліотека, який вирішив перевидавати мертві переклади – ті, які мирно припадають пилом у старих товстих журналах. Чи велися якісь переговори? Як вважаєш, «Всесвіт» міг би стати донором для перевидання мертвих перекладів?

– Безперечно, «Всесвіт» міг би стати донором у такому проекті. Пропозицій від «Вавилонської бібліотеки» наразі не надходило, натомість кілька років тому Юрій Буряк просив мене підготувати такий список для його видавництва «Український письменник», а нещодавно подібний проект зацікавив і Василя Теремка, директора «Академкниги». Ми завжди готові до співпраці і з радістю співпрацюватимемо в проектах із перевидання найкращих перекладів минулого.

Читайте також: Засновник «Вавилонської бібліотеки» Роман Малиновський: Ми перевидаємо мертві переклади

Світлини з архіву часопису