Інтерв’ю

Журналіст, автор передачі Українського радіо «Книжковий спалах», перекладач, письменник Іван Рябчій розповів про свою програму та сучасність українського перекладу спеціально для «Читомо». Наводимо інтерв’ю у двох частинах: перша з них присвячена журналістській творчості пана Івана, друга – суцільно перекладацькій.

ЧАСТИНА І

– Розкажіть, будь ласка, з чого починалася програма «Книжковий спалах», як вона задумувалася?

– Зізнаюся: на радіо потрапив випадково. Починалося все з розмов про необхідність оновлення ефіру Першого каналу Українського радіо. Поступово оформилася ідея передачі, яка б розповідала про всі аспекти літературного життя: і про книжки (рубрика «Рецензія»), і про переклади (рубрика «Переклад»), і про видавництва (рубрика «Видавець»), і про молодих авторів (рубрика «Молоде слово»), і про книжкові події за кордоном (рубрика «Закордон»). Ось так і виникла передача «Книжковий спалах». Багато в чому це близнюк телепрограми «Книга.ua», тільки на радіо.

У сфері літературної критики багато важать зв’язки з видавцями – коли видавець так чи інакше прив’язав до себе критика, то починає диктувати свої умови. Тут важливо зберегти баланс – не підпасти під диктат видавця, бути неупередженим. Я намагаюся працювати саме так, тому часто сварюся з видавцями. Люди всі різні, видавці теж. Є видавці, які не сприймають таку літературу, як Джойс і Кафка, але при цьому вони гарні менеджери – я таких знаю, вони прекрасно продають книжки, молодці. Головна функція видавця – знайти книжку, яку варто видати, видати і розповсюдити. Якщо він це зробив на високому рівні, він добрий фахівець. Але здебільшого українські видавці – люди середнього рівня культури, я б так сказав.

фото Сергія Цушка

– А скільки років програмі «Книжковий спалах»?

– Півтора. Я дуже сподіваюсь, що вона існуватиме і надалі. Вона буде невдовзі кардинально оновлена. Радіо переживає час змін, переважно позитивних. Я б дуже хотів, щоб розвивався проект «Перлини українського перекладу» – про який Ви не питаєте, а шкода! Вже вийшло чотири випуски по три передачі – про переклади «Гамлета» Шекспіра, долю поезії Яніса Ріцоса в Україні, щемливу історію «Vita Nova» Данте і Лукашів переклад «Фауста» Гете. У подальшому в сітці мовлення Українського радіо буде звучати більше інформації про роботу (і роботи) перекладачів. Це закономірно – адже ми декларуємо, що йдемо до Європи, тож мусимо вводити Україну в європейський контекст.

– Скільки людей робить «Книжковий спалах»?

– Тільки я. Самотужки. Хоча ще є режисер, звукооператор, музичний редактор – усе за технологією.

– Керівництво Українського радіо змінилося. Ніяких проблем із цього приводу не виникало?

– Особисто я новим керівництвом задоволений. Той, хто постійно слухає перший канал, помітив, що формат дуже змінився, я вважаю, на краще. Це вже не болото, не нафталін, це вже більш сучасний формат, але відповідно до нього повинні змінюватися всі програми: і літературні читання, і «Спалах». Хоча він і до зміни формату дуже вирізнявся. Гадаю, у цьому був секрет програми, її помічали тому, що вона не була така, як всі. Я не пускав до своєї передачі «сучукрліт», не пускав те, що вважаю непрофесійно зробленим; я фільтрував зміст передачі, адже дуже часто те, про що пишуть, як про щось начебто дуже добре і якісне, насправді виявляється не таким. Я намагаюся бути чесним зі своїми слухачами. Те, що мені не подобається, я в передачу не ставлю в жодному разі.

– Тобто обираєте наповнення за своїм смаком…

– Авжеж.

– Час (щодругої і щочетвертої неділі місяця о 12:40) сприятливий для виходу передачі?

– Так. Це дуже гарний час. Подивимось, чи буде це і надалі так.

ЧАСТИНА ІІ

– З яких мов Ви перекладаєте?

– З французької. Щоправда, в мене був досвід перекладу з англійської – переклав кілька оповідань Шервуда Андерсона зі збірок «Вайнсбурґ, Огайо» та «Яйце». Ці переклади не опубліковані, робилися для себе. Може, колись опублікую їх. Дуже хотів би перекласти щось із Едгара Алана По, обожнюю його стиль.

Серед перекладів з французької – Жан Лорен

– Коли Ви перекладали Шервуда Андерсона, чи не виникало у Вас проблем з інтонацією, про що колись казав російський перекладач Віктор Голишев?

– Чесно кажучи, не знаю, чим мене привабив Андерсон. На той час я викладав у Дніпропетровському національному університеті, писав кандидатську, а Андерсон якось виник на моєму шляху через того ж По та Амброза Бірса. Його книжка потрапила до рук якраз у той час, коли я активно перекладав для себе. Я не думав щось публікувати, це було хобі. Вважаю, що в Андерсоні є щось близьке й рідне мені, бо перекладати його було легко. Він мені дуже близький. Я сам пишу новели, і якби писав англійською, то писав би як Андерсон.

– Як Ви стали перекладачем? Маєте відповідну освіту?

– Ні. Я за освітою філолог, закінчував відділення романських мов Дніпропетровського національного університету. Тоді він називався Дніпропетровський державний університет ім. 300-річчя воз’єднання України з Росією. Це була офіційна назва. Слава Богу, він уже так не називається. Тепер – ім. Олеся Гончара. Між іншим, вважаю Гончара несправедливо призабутим у нас автором.

Як почав перекладати? Писав кандидатську по Флоберу. Хтось порадив, мовляв, аби краще зрозуміти текст, треба його перекласти. Це, до речі, правда. І я почав перекладати – цілі шматки з «Пані Боварі», «Бувара і Пекюше» – десь вони в мене є. Це захопило. До речі, тоді я перекладав на російську, оскільки моя родина російськомовна, та й у Дніпропетровському університеті було абсолютно російськомовне середовище. Потім випадково познайомився з поетом Сергієм Злючим, який живе в Дніпродзержинську. Він мешкав через будинок від мене, і я почав ходити до нього в гості.

Читав книги з його бібліотеки, українську поезію, твори про УПА, різні невизнані теорії про походження українців. Досі пам’ятаю книжку Горліса-Горського і підбірку часопису «Світовид»… Це мене дуже зачепило. Важко пояснити, що я відчув, але поступово почав перекладати українською мовою. Кілька років просто виписувався українською мовою. Вважаю, що українська для перекладу зручніша, більш пластична, не така жорстка, як російська. Не маю нічого проти російської мови, але українська комфортніша, багатша. Не знаю, як це точно описати, я ж не теоретик, а практик у перекладі. Я так відчуваю і зробив свій вибір свідомо, хоча це було складно.

– Тобто Ви не користуєтесь перекладознавчими теоріями, але, певно, маєте свій підхід до оригіналу?

– Нам викладали переклад в університеті як обов’язкову дисципліну, хоч і не на тому рівні, який має бути. Звичайно, у мене багато книжок із теорії перекладу. Я вважаю так: оригінал не має бути догмою, можна передати все до літери, але текст буде мертвий. Якщо ми перекладаємо, то цей текст має бути приємним для читання і при цьому зберігати якості оригіналу. Але важливо зберегти баланс: щоб не було забагато від перекладача.

Розумієте, переклад – це мистецтво, таке саме, як поезія. Ти відчуваєш текст, усвідомлюєш: «Це – моє!» І вже не можеш не перекладати. Я не ремесляр, я – митець. З останніх таких осяянь-відкриттів – роман Ерве Ґібера «Сліпі» та драматургія Копі.

На відкритті Форуму перекладачів і видавців країн СНД і Балтії у Єревані.

– Як Ви отримуєте замовлення у видавництві? Чи Ви спочатку перекладаєте, а потім шукаєте видавця?

– Перекладачі поділяються на дві категорії. Перші – це «раби», другі – «не раби». «Раби» – це переважна більшість перекладачів в Україні, бо якщо перекладач згоджується працювати за умовами українського видавництва, він перетворюється на раба, якому дають замовлення перекладати, що забажає видавець, не питаючи, чи подобається це перекладачеві, видавець сам встановлює ціну, перекладач лише погоджується і працює. Але треба зрозуміти, що ціна за сторінку перекладу становить у середньому 5 доларів! Уявімо собі: людина перекладає книжку, скажімо, три місяці. У кращому випадку вона отримує аванс – десь із тисячу гривень. На ці гроші прожити неможливо, тому перекладач має іти працювати десь в іншому місці. Система змушує перекладача або офірувати власним комфортом, або йти й працювати деінде.

Є «не раби». Як вони вирішують цю ситуацію для себе? Дуже просто: це залишається у рангу хобі. Я вважаю, що переклад – моє хобі, я цим гроші не заробляю. Та й хіба то гроші? Тут є переваги: скажімо, я ніколи не буду працювати над текстом, який мені не подобається. Скажімо, мені пропонували перекладати Марка Леві – я відмовився, і не тому, що мені не подобається видавництво – воно прекрасне, я робив за їхньої участі інтерв’ю з дочкою Астрід Ліндґрен. Але Марк Леві – ні, не моє.

На одній із презентацій видань від «Грані-Т»

– З якими ще видавництвами співпрацювали?

– Перша велика робота була у видавництві «Фоліо» – Мішель Уельбек. Це був мій перший досвід, і я погодився на їхні умови. Нині не погодився би. Так співпало, що я захоплювався Уельбеком ще з університету. Переклав для себе його вірші, філософські есе. Ще до «Фоліо» переклав його перший (вважаю – найкращий) роман «Розширення простору боротьби», який згодом вийшов у журналі «Всесвіт». Мені потелефонували з «Фоліо» і запропонували перекладати роман, та ще й Уельбека – я одразу погодився.

Які ще видавництва? Зараз я співпрацюю з «САММІТ-книгою» (переклад роману «Ескаль-Віґорський замок» класика бельгійської літератури Жоржа Екаута), з луцьким видавництвом «Нова проза» (антологія сучасної бельгійської новели), сподіваюся на співпрацю з видавництвом «Радуга».

– Як Ви контактуєте з видавництвом?

– Я шукаю тексти сам і пропоную потім видавцям. Або іншим шляхом: телефонує видавництво, каже, що хоче працювати за програмою французького посольства «Сковорода», і дозволяє мені обрати книжку для перекладу зі списку на сайті посольства. Тобто тексти я обираю сам. Я не сприймаю диктату видавця. Григорій Кочур казав: не можна перекладати те, що тобі не лежить до серця.

– А як оплачують роботу перекладача в Європі?

– Залежить від країни. У Хорватії 6-7 євро, у Франції 20-22 євро, у Бельгії 25 євро, у Німеччині 30 євро. Дуже високі ставки в Скандинавських країнах. Є така організація – Національна асоціація перекладачів Європи зі штаб-квартирою в Італії, яка займається збором статистики про тарифи, які літератури перекладаються, де найбільше чи найменше перекладів. Ціни там такі, як я сказав, а українські 3-5 доларів надто жалюгідні.

– Ви вважаєте, можливо дійти до європейських стандартів?

– Ні. От у мене є фахівець, який перекладає Джойса – я вже пропонував одному видавцю український переклад. Він мене одразу запитав: «А хто буде за це платити? Чи є якась програма, за якою можна видати Джойса і отримати за це гроші?». Такої схеми, як на Заході, що видавець знайшов книжку, вклав у неї гроші, видав її і заробив на ній, у нас просто немає. Якщо видають без якоїсь програми, то значить ця книжка буде закуплена державою. Інших схем немає, хіба якийсь меценат профінансує. Тому в Україні рідко з’являються справді цікаві книжки.

– Якщо приймати, що від початку незалежності український переклад щось утратив, то в цьому є економічна причина…

– В першу чергу технічна. У сучасних видавництвах часто просто немає спеціалізованих редакторів із перекладу. А буває так, що я, знаючи хто в якому видавництві редактор, прошу видавця, щоб ця людина мій текст не чіпала – таке теж буває. Прекрасний редактор – Олекса Логвиненко. У журналі «Київ» виходив мій переклад, і він на високому рівні його відредагував, за що я йому вдячний. Але в інших видавництвах, не в усіх, а в багатьох, у журналах інколи редактори просто псують текст.

Ми живемо в світі, де все вирішують гроші. Хотіли потрапити у ринок? Потрапили, але при цьому втратили інтелект, а літературою і мистецтвом гроші у нас не заробиш. Що буде далі з літературою – не знаю, у мене прогнози скептичні. Великі письменники, гранди часом пишуть передмови до книжок, які я на радіо поставити не можу, бо відкриває мій редактор книжку і каже: «А що це таке? Це не українська мова». Це будь-яка інша мова – російська, суржик, але ставити це не можна. Передмова написана до цієї книжки дуже видатною українською письменницею. Читала вона цей роман чи ні – не знаю, але одразу виникають нехороші підозри щодо неї. І думаєш: що ж після всього цього робити?

– Вам не вистачає критики перекладу як різновиду книжкової журналістики або ж на рівні спеціалізованих періодичних видань?

– Дуже не вистачає. Проте є непогані інтернет-ресурси, на яких іноді з’являються цікаві рецензії.

Це загалом реалізується в блогах перекладачів.

А чому б і ні? Ми живемо в ХХІ столітті. Думати, що повернуться «товсті журнали» і всі їх будуть купувати – нісенітниця… Мені не подобається, коли брешуть. Коли я взяв книжку одного Нобелівського лауреата, і не зміг її читати, я не написав про неї нічого, навіть негативної оцінки, бо не зміг прочитати і десяти сторінок з двохсот. Це навіть не текст. Але далі я читаю – до нього написали панегірик. Як у людини на це вистачило совісті? І таке відбувається часто.

– Ви не були б проти, щоб з’явився журнал, присвячений перекладознавству?

– Чом би й ні? Є журнал «Протей» у Харкові. Але давайте подумаємо: навіщо такі журнали? Звичайні читачі не будуть їх читати, видавці теж. На мій погляд, потрібно інше, я давно про це кажу і ходжу по спонсорах. Потрібний літературний журнал на високому рівні, але глянцевий, розкручений. Найближчий варіант – це «ШО», який я не люблю, але поважаю, бо вони зробили велику роботу, поставивши мистецьке видання на рівень політичних журналів. Це має бути модний журнал з нормальним наповненням, не Коцарєв, не Жадан. Я не розумію і не сприймаю творчість Жадана, але розумію людей, які його читають. Ці люди нічого іншого в житті не читали. Хіба їм пропонують щось інше?

– Де Ви берете оригінал?

– Шервуда Андерсона я взяв у бібліотеці в Дніпропетровську – там великий відділ літератури іноземними мовами. Роман Жоржа Екаута, який має вийти на початку 2011 року, я взяв у мережі, випадково натрапив, але потім цей проект підтримало Міністерство культури франкомовної спільноти Бельгії, я поїхав туди і працював уже з паперовою версією. Довіри до викладених в інтернет текстів не маю. Це стосується того ж Екаута. Я порівняв інтернет-варіант з доволі шанованого ресурсу й прижиттєві видання Екаута, і виявив різницю. Довелося виправляти переклад.

Що стосується поточних проектів, то ми з Дмитром Чистяком робимо антологію бельгійської новели. Всі тексти взяті з бібліотеки Колегіуму перекладачів у Сенефі. У Європі існує справжній етикет спілкування перекладача, автора й видавця. Спочатку я пишу листа авторові, що хочу перекласти твір, він повідомляє мені листовно, що дозволяє, але копію мого листа передав видавцю, і тепер я вже починаю спілкуватися з видавцем. Як працюють у цьому відношенні в Україні я не знаю, але підозрюю, що не завжди відбувається саме так. Під час Форуму перекладачів і видавців країн СНД і Балтії у Єревані привелося спілкуватися з фахівцем із авторського права Сусаною Нерсісян. За її словами, ситуація з авторським правом в Україні найгірша в регіоні.

– А що Ви скажете про видання перекладів української літератури на Заході?

– У Франції так: перекладач або агент приносить книжку видавцю (директору колекції) і розказує про неї на словах. Це перший етап, видавець може сказати, що це його не цікавить. Але якщо видавець береться за проект, то потім звертається до рецензентів. Потрібні три схвальні рецензії, аби проект «пішов». Французький видавець обов’язково запитає, який наклад був у цієї книжки в Україні, яке видавництво її видало (велике чи маленьке, провінційне чи столичне), подивиться на рівень видання самої книжки, попросить критичні статті на неї.

У Франції 80 % перекладної літератури – англомовні твори. Там склався культ англійської та російської літератур. Завдяки роботі російської діаспори там виробився пієтет до Росії, у книгарнях можна знайти все – від російської класики до останніх романів Сорокіна й Уліцкої – все французькою мовою.

– Як Ви збагачуєте свою мову як перекладач? Чи полюбляєте діалекти, жаргонізми тощо?

– Читаю гарну українську літературу дожовтневого і післяжовтневого періоду, мало читаю сучасну літературу, хоча змушений її гортати, оскільки я журналіст. Виписую багато слів, маю кілька блокнотів. Збираю словники.

Екаут, якого я переклав і перекладатиму ще – за національністю фламандець, але писав французькою. У його романі багато реалій Фландрії і Голландії, багато слів, яких не вживають у Франції. Є багато слів з фламандського діалекту нідерландської мови, тим більше йдеться про село. Це треба якось передати, шукати відповідні слова. Головна місія перекладача – передати те, що хотів показати автор, показати ще глибший шар. Маєте рацію – саме словника діалектизмів при перекладі Екаута мені бракувало.

Є книжки, якими я насолоджуюсь, які читаю, як інші їдять шоколад. Це збірки перекладів Лукаша, Кочура.

Жорж Екаут

– Як часто має оновлюватися переклад одного твору?

– Я робив передачу про переклади «Гамлета», і коли почули, що я поставив Андруховича, мене мало не розірвали. Я не казав, що переклад Андруховича добрий, я констатував, що такий переклад є. З точки зору мови цей переклад нормальний, але з точки зору доцільності, я не розумію, навіщо він його переклав. Він хоче сказати, що до сучасного українського читача не доходить значення «Гамлета», якщо він перекладений нормальною мовою? А якщо він перекладений з матюками, то доходить? Це, як на мене, неповага до українського читача. Я вже не кажу про бідаху Шекспіра!

Якщо переклад поганий, його треба переробляти, якщо добрий, то ні. Візьмемо Бажанів переклад «Витязя в тигровій шкурі». Треба переробляти? Звичайно, ні, прекрасний переклад. Якщо в самому творі нічого не змінилося, то перекладати заново не треба. Якщо я читаю Шекспіра або Сервантеса, то хочу відчути колорит того часу. Мені не треба, щоб Дон Кіхот шпацирував Хрещатиком. Але якщо переклад поганий, перекладала людина, яка внесла елементи, яких немає в оригіналі, неправильно передала настрій і стиль перекладу, треба це виправити.

– Якого перекладу Вам не вистачає як читачу?

– Найбільше Джойса і Кляйста. Крім цього, мало перекладаються твори, у тому числі класичні, африканських, азіатських, південноамериканських, кавказьких письменників, які теж потрібні.

Розмовляв Олексій Гавриленко