Читомо > Інтерв’ю > Дмитро Чистяк: «На жаль, багато перекладів мертвотні»

Інтерв’ю

Дмитро Чистяк: «На жаль, багато перекладів мертвотні»

07.02.2011 4 Автор:

На думку молодого перекладача Дмитра Чистяка, кожен перекладач повинен вловити Дух Тексту, тому й невипадково слово Дух пише з великої літери. У дитинстві йому пощастило втрапити до однієї доброї французької родини на півночі Франції, де і вжився у французький світ назавжди. І завдяки цьому випадку маємо українські переклади Моріса Метерлінка й Франсуа Емманюеля. Крім того, Дмитро знається на англійській, болгарській, польській та російській мовах. А ще викладає в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка й, схоже, любить філософські розмови.

 

–        Ви перекладач за освітою, філолог…

–        Маю дуже широку спеціалізацію за традицією Шевченкового університету. Викладач з англійської і французької мов та зарубіжної літератури, а також перекладач із цих мов. На жаль, у нас не приділяли уваги перекладу художньої літератури, тут моїм Вергілієм став Дмитро Чередниченко і літературне об’єднання «Радосинь» при Спілці письменників. Нині при кафедрі французької філології, де теперечки викладаю, плануємо заснувати Клуб художнього перекладу: мріється, щоб вирішувалися тут практичні проблеми з культивуванням навичок художнього перекладу та обміном творчим досвідом. Авжеж, у кожного свої літературні смаки, мова і труднощі в перекладі, але їх можна долати разом. Цим колись займалася Майстерня художнього перекладу при НСПУ за головування Дмитра Чередниченка, а зараз цього немає. Зібралися, побалакали, вирішили, кому дати премію, та й усе. А саме аналізів перекладу дуже мало.

 

–        Літератур, з якими Ви працюєте, дуже багато, і не тільки франкомовних. Перекладаєте з узбецької, вірменської. Чи користуєтесь Ви підрядником у цих випадках?

–        Ні, не користуюсь принципово. Ідеться про російськомовних авторів, як-от Каріне Халатова з Вірменії чи Вадима Муратханова і Бахадира Ахмедова з Узбекистану. А ось Грант Алексанян, мій товариш із Нагірного Карабаху, мені надіслав підрядника російською. Але коли я був у Єревані, ми з ним дуже доскіпливо порівняли мій варіант із оригіналом. Таким чином, гадаю, можна перекладати.

–        Ваша ідея створити Гільдію перекладачів загалом не втілилася?

–        Ідея була дещо ефемерна, але потрібна.

–        Це було років два тому?

–        Так, було таке піднесення юнацьке. Сьогодні ясно, що цьому треба присвятити багато роботи. Потрібна людина, яка б займалися лише цим, відмовилася від художнього перекладу, від викладацької роботи і займалася тільки Асоціацією. Яка мета була в створення цієї Асоціації: боронити перекладачів, змушувати видавців гідно оплачувати їхню працю, а не так, як один платить один долар за 1800 знаків, інший три, а інший взагалі нічого не платить, і перекладач має втішатися, що переклад вийшов або чекати роками, що він вийде. Але для цього потрібні владні важелі, яких в українського перекладу поки що немає…

З професором Мішелем Оттеном, провідним фахівцем із історії бельгійської літератури

–        А програми, які б займалися перекладом української літератури за кордоном?

– Програма фонду Яценюка «Open Ukraine» зводилася до колегії у складі Куркова та інших, які фактично просували самих себе і своїх друзів. Тому на Заході виходили Курков, Дереш, Денисенко тощо. До чого це привело? На Захід експортували масову літературу, яка не представляє високих здобутків нашого Слова. Якби вони переклали Пагутяк, Вінграновського, Москальця, – це інша справа. Але чи була би державна програма кращою? Для цієї справи потрібен моніторинг громадськості, в першу чергу, перекладачів. Як відбувається, наприклад, у Бельгії: є ціла установа, що займається розповсюдженням бельгійської літератури, але там до комітету входять письменники, видавці, посадовці, відомі критики – вони вирішують, чи фінансувати певні переклади за кордоном. Це відбувається завжди дуже фахово. А в нас мало кваліфікованих критиків, інтелігентних посадовців, культурних видавців. А коли є, то чи потрібні вони владі? Навряд. А так… Куркова і так перекладають у франкомовному світі. Пані Стецик, бельгійська письменниця, авторка роману про Мазепу та рід Розумовських, цілком серйозно заявила, буцімто є три відомих українських письменники: Гоголь, Булгаков і Курков. Як на мене, стиль Куркова дуже далекий від літературного, але в нього цікавий сюжет, через який він і виграє.

–        З якими українськими видавництвами Ви зараз працюєте?

–        Кілька років товаришую з університетським видавництвом «Пульсари». Останнім часом також із тернопільським «Богданом» та київським «Євробуком».

–        У «Пульсарах» вийшли п’єси Метерлінка 2007 року?

–        Так, видання вибраних коментованих п’єс Метерлінка. Цінне воно передусім тим, що коментарі вводять нові ідеї, доти не проявлені в Україні, тож на їхній базі пишу дисертацію, присвячену міфологічній семантиці у драматургії Метерлінка. Книжка планувалася для школи, де Метерлінка до останнього часу вивчали. Дуже дивний прецедент: щойно книжка вийшла, Метерлінк перейшов до списку необов’язкових авторів. Це нонсенс…

Європейський колегіум художньої літератури у Сенефі (Бельгія)

–        Справді, драматургію початку ХХ століття не можна уявити без Метерлінка, без його «театру смерті».

–        Я зараз пишу передмову до нового видання Метерлінка «Блакитний птах», що побачить світ у видавництві «Навчальна книга “Богдан”». Здається, у Метерлінка рання драматургія пов’язана не тільки зі смертю (це стало штампом у критиці), а з захопленням містикою, зокрема з творами Яна ван Руйсбрука, Мейстера Екхарта, Якова Беме, александрійськими неоплатоніками тощо. Йому найцікавіше було дивитись у надсвідоме, яке панує над світом і водночас є частиною людського несвідомого. Власне, до цього потім дійшли фрейдисти, юнгіанці, що у людині є якась зона колективного несвідомого, яка фактично все й обумовлює у людській долі. Фактично рання поетика – то ефект передчуття несвідомого. Згадаймо, герої «Пелеаса і Мелісанди» віддалися любові й утворили довкола себе гармонійний світ, доєдналися до світового ритму, який генерує вічну смерть і відродження, космічний рух, розчинилися в природі. І Мелісанда, яка була від початку солярною істотою, може розглядатися як сонце, як квітка, а Пелеас – як акватичне створіння, як море. І ось цей вічний коловорот світу, коли сонце сідає у море, а потім знову сходить, – це фактично символічна проекція їхнього життя. Я думаю, що Метерлінк, коли писав цей твір, до кінця не усвідомлював, що це буде один з найвищих злетів його таланту.

–        Як і  «Блакитний птах»?

–        У п’єсі Метерлінк дійшов, що можна без страху перейти із сущого світу в ідеальний світ завдяки вірі в Душу Світу. Його останні драми не мали успіху, бо в них немає конфлікту. Посмертний «Страшний суд» – така собі нострадамусова Ера Водолія, де відбулося енергетичне зміщення – і всі люди прощені, немає грішників, вони просто забувають усе зле, Господня любов єднає їх у ритмах Усесвіту. Гадаю, такий перехід від трагічного оптимізму до оптимізму справдешнього був для Метерлінка дуже важливий і втішний, але, на жаль, рання драматургія мала і має великий успіх, а пізні твори не викликали великого зацікавлення у суспільства, хоч, як на мене, то було одкровення.

–        Скільки накладу Метерлінка було реалізовано?

–        Був невеликий наклад – дві тисячі примірників. На сьогодні продано більше половини після трьох років, і я вважаю, що це добрий результат. Якби книжку закупили для шкільних бібліотек, звісно, вона б розійшлася одразу. Але я не жаліюсь. Незабутній Анатолій Перепадя потішив мене: «Не звертайте уваги, перекладайте хороші твори, а їх будуть перевидавати і не один раз». І справді, мав уже три пропозиції щодо нових видань Метерлінка. Це не дивно. Він-бо мав величезний успіх на початку ХХ століття у нас, суголосний нашій ментальності. Однак ніде правди діти: проблема з розповсюдженням величезна, але що тут можуть вдіяти перекладачі? Хіба зорганізувати кілька творчих вечорів… Зрештою, будь-яка книжка є у Національній бібліотеці. Тож, якщо її зовсім не закриють, хто захоче мати до неї доступ, його отримає. Друга книжка, «Людське питання» бельгійця Франсуа Емманюеля («Пульсари», 2009), талановитий твір про трагедію Голокосту, продається гірше. Ім’я автора невідоме, хоча дуже небуденне. Важко було його перекладати, це суцільний біль… Автор іде проти своєї звичної музичної поетики ? la Пруст. Спершу – суха канцелярська мова, а тоді через неї  поволі пробивається музика, що вибухає зрештою акордами Арво Пярта. Перша ж книжка моїх віршів і перекладів (там Верлен, Мореас, Стафф, Неліґан, Корб’єр та інші добрі люди) «Перші проталини» («Київський університет», 2006) уже розійшлася. Отже, готую наступну, цього разу тільки поетичну, «Надсадний сад».

–        Дорогі права на переклад?

–        Загалом книжки отримують посольську підтримку. Зараз у «Пульсарах» маємо права на твори Маргаріт Юрсенар «Чорне твориво» (цікавий роман про алхімію) і «З вогнів» (прозопоетичні етюди на античну тематику). Дитячі п’єси бельгійця Поля Віллємса та вибрані поезії швейцарки Анна Пер’є видаватиме київський «Євробук». Ще один мій спільний із Іваном Рябчієм переклад вийшов днями у Парижі. Це збірка видатного українського поета і, сподіваюся, майбутнього лауреата Шевченківської премії Олексія Прокоповича Довгого «Келих троянд» (Видавництво «Лярматтан»). Планується видання Олексія Прокоповича і в Бельгії. Поет починав свій творчий шлях у 1950-х роках, глибоко закорінений у традицію української літератури, зокрема в поетику Рильського та Бажана своєю афористичністю вислову, народною мудрістю.

Гент, батьківщина М. Метерлінка

–        Як до Вас потрапляє оригінал?

–        По-різному. Маємо незлецьку бібліотеку у Французькому культурному центрі. Там я закохався у слово Метерлінка. Повість Емманюеля прочитав на перекладацькому стажуванні в Бельгії. Нині маю довгий перелік книжок до перекладу…

–        Чи має оновлюватися переклад одного твору?

–        Кожен переклад – це новий твір, адже перекладач – це все-таки письменник, він наново переписує оригінал. Може бути сухий науковий переклад викладача-перекладознавця. У мене ж на припочатку з’являється дивне інстинктивне графоманське відчуття, що цей твір треба перекласти і, сівши до співтворчості,  входиш у якийсь містичний інтертекстуальний контакт із первісною словесною субстанцією, яка була закладена на початку у цей твір. А після першого містичного сплеску-варіанту, шліфуєш, оперуючи знаннями з мовознавства, літературознавства, перекладознавства, культурології, антропології etc. Але без містичної єдності з текстом переклад неможливо читати, слова нібито всі є, а немає внутрішнього зв’язку, загубилася та мить всередині, «голос тексту». На жаль, багато перекладів мертвотні.

–        Перекладач певним чином реалізує свої інтонації, свою мову?

–        Це окреме запитання. Все-таки треба адекватно перекладати, без надмірної стилізації на мову перекладу. Багато картали Лукаша, але не вповні справедливо. Бачте, Лукаш був письменник, і один із найбільших. І перевтілюватися вмів дивовижно. Порівняйте його відтворення Бокаччо, Верлена і Флобера. Три різні мовні світи. От і ми маємо плекати якомога ширшу стилістичну палітру. Для цього треба глибоке знання мови, а вивчати ж її – скільки ряст топтати.

–        Стосовно Верлена, там же однієї «Осінньої пісні» близько двадцяти варіантів…

–        Правда. Є ціла дисертація, присвячена порівнянню українських перекладів «Осінньої пісні».

 

–        Можна говорити, хто краще, хто гірше передав мелодику цього вірша?

– Як на мене, найближче до оригіналу переклали Григорій Кочур, Михайло Москаленко і Всеволод Ткаченко. А ще дивовижний варіант «за мотивами» Наталі Забіли. Загалом, важко сьогодні створити щось нове в перекладі «Осінньої пісні», бо все-таки евфонічні потенції мови не безмежні.

–        Чи має користуватися перекладач якимись перекладознавчими теоріями?

–        Теорій таких багато. Знайомство з ними цікаве, особливо з найсучаснішими. Мені близькі праці з поетики Анрі Мешонніка й інтертекстуальна теорія. Вони цікавляться не так технічними особливостями перекладу, як сутнісною основою перекладу, гармонізацією між ритмом першотвору і перекладу. Переклад і наукова робота цікаві мені для прояснення психології творчості. Коли ми починаємо писати чи перекладати, образ тягне за собою низку інших образів. У певний момент наступає відчуття, коли саме це слово має бути на цьому місці. Якщо порушується цей баланс, текст уже не в’яжеться, у ньому втрачається енергетична складова. Я дійшов висновку, що в основі будь-якого тексту – робота світового Духу. Ці залишки і цікавлять нас у тексті, читаючи медитативно, ми гармонізуємось із ним, повертаємось до занедбаного Першосаду й Золотого віку. Поза цим творчості немає, а справжній образ завжди поєднується з чимось потойбічним. Інакше образ не енергетично потужний, він просто заряджений сукупністю знаків сучасного світу.

–        Якого перекладу Вам не вистачає як читачу?

–        У мене довгий список. По-перше, я хотів би видати бодай п’ятитомник Метерлінка, поки що ми спромоглися тільки на перший том. Маю права на другий том, якщо хто зацікавиться, його можна видати. Є ще багато авторів, яких я хотів би прочитати, але не знаю мови оригіналу: це Новаліс, Ян ван Руйсбрук, Еммануель Сведенборг – вони не перекладені в нас. Містичні твори – то прозирання до сущого, хоча воно може бути по-різному відображене, оскільки пов’язане з відчуттям. Суспільні й політичні проблеми – симулякри порівняно з вічними образами, із сутністю світу, тому мені близька позиція людей, які завдяки колосальній культурі прозріли це. Тож хочеться звернутися до інтерпретації Жульєна Грака, раннього Андре Жіда, всього Поля Віллємса. А скільки прекрасних наших авторів заслуговують на переклад іноземними мовами! Тут поле для творчості направду неозоре…

Розмовляв Олексій Гавриленко

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. jane.right
    07.02.2011 в 1:47 pm

    дуже цікаво! ще б почитати його переклади, бо поки що викликає виключно хороше ставлення до себе)
    якраз на днях сама з собою думала на зупинці про переклади – і про цей Дух тексту теж, тільки назви не давала)

  2. str
    07.02.2011 в 10:48 pm

    продовжуйте робити інтерв”ю з перекладачами! дуже цікаво 🙂

    наступний має бути стронґовський 😉

  3. tsvitka
    08.02.2011 в 4:29 pm

    переклади також хороші))) він приїздив до нас в університет, зачитував переклади, розказував про ту ж гільдію. цікава особистість.

  4. Fernanda
    23.04.2011 в 11:27 am

    Світ і так весь є прихованим, а спіритичний пленор постмодерного символізму Чистяка приховує приховане?

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe