Новини

На першій сцені сучасної драматургії «Драма.UA» у Львові розпочав новий сезон дзиґівський проект «Літературно-дискусійний клуб «Кабінет». Клуб оновив і дещо видозмінив формат: тепер ці зустрічі будуть пов’язані не лише з книжками, а радше будуть тематичними. Перша тема – «Старість». Перший спікер – Тарас Прохасько, про якого модератор Віктор Неборак сказав: «Він фаховий біолог і знає на молекулярному рівні, як це все відбувається». Найцікавіші фрагменти розмови – спеціально для читачів Читомо.

Моє писання значною мірою пов’язане з відчуттям старості. Але не моєї. Я розумів, що в літературі є дуже багато імпульсів, заради чого хтось з нас починає нею займатись. Мій початок, моє рішення про то, що я хочу писати, було, власне, викликане старими людьми, і я дуже добре пам’ятаю це відчуття, коли мені було 12 років (і до речі, я зараз часто так само себе почуваю, можу згадати себе 12-літнім), і водночас поряд зі мною жили старі люди. Так я відчув минущість. Зрозумів, що всі ці бабці, дідусі, дзяди, тети і всякі інші люди з оточення, що вони мають невдовзі відійти. Це бажання зафіксувати старих людей було для мене визначальним, тому я добре розумію такі речі і був готовий до них ще у підлітковому віці, коли властиво, людина чи дитина ще не надто про старість думає.

Поряд із старими людьми відчуваєш минущість

Розумів, що то є те останнє покоління, яке ще вільне від Радянського Союзу, незважаючи на те, що вони пережили усі «трудності і лішенія», усі «чудесності» союзу. Вони ще були вільні, бо їхня молодеча пам’ять була ще дорадянська, і їх уже не могло нічого змінити. Уявляв, що, можливо, я маю таке щастя, такий шанс бачити нормальне покоління людей і спілкуватись з ними. Вони ще не ходили в радянську школу, проскочили піонерів, а їхня старість забезпечувала їм непластичність, коли важко щось зліпити з людини. До речі, одна з найпопулярніших хворіб цих людей був перелом шийки стегна, тобто ці люди вже були крихкі, з них уже не можна було щось виліпити нового, іншого. Їхня пам’ять, власне, була дуже костистою.

До великого зламу кінця 20 ст. весь прогрес був продовженням фізичних частин людини, тіла, корпусу: поїзд – це швидші ноги, завод – це могутній кулак, радіо чи телеграф – «добре крикнути» чи «файно почути». А інформаційна революція вперше стала продовженням нейрофізіології. Вперше наш мозок «вийшов» за межі нашої черепної коробки. Ось це є то, з чим не можна порівняти початок 20 ст., інші молодості інших поколінь.

Моєю теорією, дуже важливою (можливо, я багато років працював, щоб мати можливість її сьогодні виголосити): все має початок і все має кінець, і все, що у цьому земному вимірі є, все старіє, абсолютно все. Є зношуваність матеріалу. Навіть переписування генетичного коду. Все стирається. Все іде до якогось певного свого закінчення. Розвиток, розвиток, розвиток… Але кінець один – старість. Що таке старіння? Це безперервне перебування у якомусь довгому часі. І моєю теорією є те, що старіємо не тільки ми, а старіє й людство взагалі. Тобто кожен з нас, ми старіємо по-своєму, але все людство також старіє і ми, ті, що живемо тепер, у своєму віці є старшими від тих, які були 300 років тому. Старіння – це і накопичення досвіду, інформації і таке інше.

Старіємо не тільки ми, а старіє все людство 

В юності я багато читав пригодницькі романи Олександра Дюма, подобалась історія Валуа, отих всіх дітоньок Катерини Медичі. Я з подивом довідався, що знаменитому Карлові IX, який влаштував Варфоломієвську ніч, було 21 рік, його брат, що став потому королем мав 19 років, а ще його один брат Франсуа, який не став королем, мав 17 років. А цій знаменитій Маргариті, королеві Марго, було 16. Був час, коли старість наступала набагато швидше, і 40-річні чоловіки і жінки – це були просто зношені істоти. Наша цивілізація, а ми є в західній цивілізації, елінсько-християнській, іде шляхом гуманізму. З одного боку гуманізм передбачає увагу до всіх старих і немічних, а з іншого боку, відбувається втеча від старого, особливо у масовій культурі, поп-культурі. Є ота втеча від старості, від хвороб, культура омолодження.

Мова також старіє, навіть тоді, коли вона розвивається і омолоджується, вона старіє, тому що слова починають означати інше. Ми говоримо якесь слово інакше, ніж говорили 200-300 років тому, хоча б через те, що у нас зринає кількадесят образів. А коли до цього додається історична пам’ять, от власне це означає старіння слова. Кожне слово набуває багато-багато досвіду. Дріт – це і колючий дріт, і електричний, і дріт, яким душать. Ми не можемо це свідомо контролювати. Навіть словосполучення «вільна любов» тепер уже набагато старіше, ніж було на початку 20 ст.

Недавно прочитав цікавезну історію, але я це знав і до того, що в Кореї старим бути – супер. Якщо хтось є на рік чи на два старшим, то він з молодшими говорить уже як з нижчими. І для звернення до старших є інші формулювання. Так-от, у 50-х роках на корейських авіалініях сталося багато катастроф, аварій. Приїхали американські експерти, довго твсе досліджували і зрозуміли, що проблема є у мові, звертанні молодших до старших. Американці дали рекомендацію, що усі пілоти мусять знати англійську і говорити англійською. Бо в тих тяжких і екстремальних ситуаціях молодші починали говорити до старших оцими довгими ввічливими формулюваннями, що не давало можливість прийняти чітке, правильне і швидке рішення».

У момент усвідомлення безповоротності, важливо не вдатися до реваншизму

Когось лякає в старості безпомічність, когось лякає біль, когось – занедбаність і втрата любові. Не те, що в старості, а і в середньому віці з’являється відчуття, що щось не так зробив, щось не так вдалось, як хотів, не так пішло. Це усвідомлення – раптом – безповоротності. Все те, що минуло, його вже неможливо змінити і є жаль, що можна було б інакше, що щось би хотілося більше. Неспроможність визнати, що ВСЕ ТАК, тільки так, як може бути, цього не зміниш. В цей момент є дуже важливо не вдатися до реваншизму.