Література на літо

Продовжуємо читати й ділитися із вами найцікавішими рефлексіями, які виникають у нас після прочитання. Цього тижня у редакції «Читомо» читали «Спокуту» Іена Мак’юена, «Матері» Павола Ранкова, «Інший формат» із Олегом Лишегою і «Три оповідки» Умберто Еко в ілюстраціях Евдженіо Кармі. Словом, останній літній тиждень не пройшов намарне. 

Марія Горбач

Іен Мак’юен І. Спокута / переклад з англійської Віктора Дмитрука.

— Львів : Кальварія, 2008. — 344 с.

Чи може спокутувати свою провину людина, яка щиро кається у вчиненому? Чи може бути виправданням тому вчинкові дитяча наївність чи безрозсудність, юнацька байдужість чи страх? Чи завжди ми до кінця усвідомлюємо, що мовчання не є виправданням?

На жаль, у своєму бажанні захистити близьких люди іноді здатні чинити нерозумно, самовпевнено вважаючи себе рятівниками чужих доль. Головна героїня цієї книжки – юна письменниця Брайоні – намагаючись «захистити» свою сестру, розлучає її з коханим, помилково вважаючи його злочинцем.

Що трапилось далі – розповідати не буду, але повірте, ця книжка здатна захопити читача не лише драматизмом, психологізмом чи красивою історією кохання (хоча, погодьтесь, навіть це трапляється вкрай рідко). Мабуть, роман читається так швидко, тривожно і цікаво ще й через своє багатоголосся, адже різні його частини розповідаються різними персонажами, що дає можливість спробувати зрозуміти погляд на одну ситуацію різних людей. Безумовно, окремої уваги заслуговує фінал – лише через понад півсторіччя, наче злий жарт долі, ми знову дізнаємося приголомшливу правду саме від письменниці Брайоні.

Мені цю книжку було цікаво читати насамперед завдяки можливості спробувати глибше розібратись у психології брехні, зародженні вини і спробах її спокути. Чи здатні «остаточні акти доброти» протистояти забуттю та відчаю від вчиненого й очистити совість винуватця – вирішувати кожному особисто.

«Проблема всіх цих п’ятдесяти дев’яти років була ось у чому: якою має бути спокута романістки, якщо вона, володіючи абсолютною владою впливати на хід подій, є одночасно Богом? Немає нікого, немає жодної вищої сутності, до якої вона могла б звернутися, яка б заспокоїла її, яка б пробачила її. Не існує нічого поза нею. Вона своєю уявою сама визначає всі умови, всі межі. Немає спокути ні для Бога, ні для романістів, навіть якщо вони атеїсти. Це завжди було неможливим і саме в цьому справа. Можна лиш намагатися»

Читайте також: Українська проза до Форуму видавців: Малярчук, Забужко, Подерв’янський

Інна Мочарник

Павол Ранков. Матері /

переклад зі словацької Тетяни Окопної. – К. : КОМОРА, 2016. – 288 с.

«Матері» Павола Ранкова – не казковий роман, який нагадав мені казку з дитинства. Яку? Про це трохи пізніше, а поки про сам роман, тобто про його персонажів, адже я не збираюся переповідати вам сюжет: цю книгу ви просто зобов’язані прочитати самі.

Останнім часом до моєї бібліотеки потрапляють книги, які розповідають про кривду, завдану тоталітарним радянським режимом іншим країнам, яким не пощастило опинитися після Другої Світової по цей бік Берлінської стіни. Роман Павола Ранкова теж із цієї категорії. Центральний персонаж – Зузанна Лавкова, словацька дівчина, яка під час війни закохалася в російського партизана Алєксєя. Радянська влада, яка «визволила» Словаччину, помилково засудила Зузанну за те, що вона нібито видала його фашистським військам, і відправила відбувати покарання в ГУЛАГ на лісозаготівлі. Саме тут, у жахливих нелюдських умовах, вона народжує сина від коханого.

«Вистачило заледве кількох місяців, щоб цей світ підкорив мене собі, я визнала його закони, такі подібні до законів вовчої зграї, коли сенс життя тільки в одному – вирвати собі найбільший шмат поживи»,

– згадує Зузанна, говорячи про табірне життя через декілька років, коли студентка Луція на основі її спогадів пише свою кандидатську з соціології про материнство у межових ситуаціях. У тих умовах було б дивом, якби Зузанні вдалося лишитися разом із сином. Дива не сталося: їй довелося віддати сина Іріні, начальниці табора, щоб він залишився поряд, а не опинився в дитбудинку.

Я не буду оповідати про те, наскільки вірною комуністкою, сліпо відданою режиму, була Іріна – основне в книзі не це. Основне – проблема материнства у межових ситуаціях. Роман не дарма називається «Матері», а не «Мати», адже їх тут кілька: головна героїня Зузанна; її мати; Іріна – не рідна, але все ж мати сину Зузанни, якого вона всиновлює; Луція, яка пише кандидатську – вона, скажімо, мати в розвитку, яка, можливо, прагне пізнати себе через процес наукового дослідження; мати Луції, котра колись віддала сина через трагічну смерть свого чоловіка.

Якраз у зв’язку з життєвим вибором Зузанни, коли їй довелося обирати між матір’ю та поверненням сина, мені і згадалася казка з дитинства «Про орла та орлят». За сюжетом орел не може перенести всіх трьох пташат в нове гніздо, тому ставить їм просте питання: чи дбатимуть вони про нього, коли виростуть. Тільки одне орля каже правду у відповідь: коли воно виросте, матиме власних дітей і дбатиме про них. Зузанна теж обирає свою дитину.

Анастасія Івашина

Інший формат. Олег Лишега / упорядник Тарас Прохасько.

– Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2003. – 48 с.

У цій невеликій брошурі – запис фрагментів розмов Тараса Прохаська з Олегом Лишегою у листопаді–грудні 2002 року. Уже перші рядки змушують страшенно заздрити Прохаську, який мав змогу чути це наживо, й водночас співчувати йому, адже з тих довгих безцінних розмов треба було вибрати лише уривки. Хоча в анотації упорядник визнає, що найважливіше зостається поза книжкою.

Кожен абзац у цьому плетиві Лишегових думок хочеться перечитувати по кілька разів, роблячи паузи, щоб уявити, яким голосом і за яких умов це було сказано, та й загалом зафіксувати свій захват від того, якими пластичними є його роздуми. Про мене, це прикметник найвдаліший, бо письменник майже постійно згадує про своє захоплення гончарством, переносячи філософію цього процесу на свою літературну творчість і, ширше, власну матрицю сприйняття світу.

Окрім гончарства, тут багато медитативних пасажів про природу, Київ із білими стінами, фресками й метафізичною зеленню, ліс на Виноградарі, де Лишега випалював глечики й зловив черепаху, про головного вчителя митця – Ясунарі Кавабату, прогрес і хліб, охру, поезію і архаїчність, Зерова, Тичину й Езру Паунда. А ще про визнання втоми й відсутності ентузіазму фіксувати дійсність у слові.

Підсумувати мої враження, мабуть, буде найкраще заувагою Прохаська в передмові: «Ніколи перед тим не бачив поета, який балакає поетичніше, ніж пише». Ну, бо так і є.

«Але, на жаль, наші очі втомлюються і все притуплюється. Я себе часом ловлю на думці, що все те, що відбувається, дуже значуще. За тим всім стоїть дуже багато, воно наповнене.

Але ти просто втомлений. В мене вже немає ентузіазму це фіксувати. Бо ти поставлений перед дилемою. Або зафіксувати, або просто увійти в цей простір і пожити в ньому. І ніхто не може сказати, який варіант кращий. Тепер частіше просто проживаєш.

Мені приємніше просто піти по лісі пройтися, аніж занотовувати своє враження про ліс, про подію. Мабуть, якось на людину нападає нехіть. Якась втома»

Читайте також: «пісня 2» Олега Лишеги

Ірина Батуревич

Умберто Еко, Евдженіо Кармі. Три оповідки. – К.: Laurus, 2013. – 112 с.

Книжкою тижня для мене однозначно стали «Три оповідки» Умберто Еко в ілюстраціях Евдженіо Кармі. Сама її я прочитала ще роки два тому, і все чекала, коли підросте син, щоб читати разом.

Признатися, я була свідком, як її купують батьки: по-перше, переважно дітям, старшим за мого дворічного Федька. По-друге, роблять це переважно «поціновувачі», а широка аудиторія ставиться до абстрактних ілюстрацій часто з пересторогою і не зовсім розуміє, як цю абстракцію пояснити. Але власний досвід перевищив усі мої очікування.

Текст дуже добре читається: так, дитина ще не буде ідентифікувати атом із науковим поняттям, але вже познайомиться з ним як із персонажем, ілюстрації просто цікаво розгадувати з найменшими, трохи зі старшими можна проговорювати художні знахідки.

І ще: навіть якщо не підказувати дитині і не наділяти малюнки жодним значенням, а просто читати оповідки, ваш слухач, найімовірніше, буде тицяти пальчиком на картки, супроводжуючи вашу розповідь.

«Щодня генерал піднімався на горище з новою бомбою. «Атож, коли все тут заповню, – казав він, – я розв’яжу суперову війну!» Бо як можна не стати лихим, Коли маєш під рукою стільки бомб?»

Читайте також: «Три оповідки»: дітям, що розуміють ілюстрації і «відкриті» тексти

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку липня. 

І звісно, у червні ми теж читали.

Так-так, і 23 – 28 травня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в квітні.

Чільна світлина pixabay.com