Література на літо

Цього тижня у редакції «Читомо» не обійшлося без читання про мовні війни від Володимира Селезньова і точку обману Дена Брауна, а також знайомства з текстами Гелен Сіксу і бізнес-чтиво від Роджера Фішера, Вільяма Юрі й Брюс Петтона.

Микола Петращук

Володимир Селезньов. Мовні війни: Міф про «зіпсованість» української мови. – Харків: Віват, 2016. – 256 с.

Саме зараз, коли український народ героїчно обороняється від чергової агресії географічного сусіда з імперськими амбіціями, вкотре з новою силою активізувалися суперечки, що стосуються української мови. Особливо активну участь у них беруть російські та проросійсько-налаштовані опоненти, які уперто прагнуть довести, що української мови не існує, натомість існує полонізований російський діалект. Їхні тексти часто розраховані на невибагливих читачів, які можуть легко потрапити під їхній вплив.

Дуже тішить, що й українські автори не залишають це питання без уваги. Наприклад, нещодавно порадувала поява книжки Володимира Селезньова «Мовні війни: міф про «зіпсованість української мови» опублікована видавництвом «Віват». На її сторінках автор прагне аргументовано довести, що українська мова самобутня та ґрунтується на давньоруській, праслов’янській та індоєвропейській мовах.

Крім того, він відверто говорить про те, що на її формування вплинули польська, російська та інші, не тільки слов’янські, мови. З іншого боку, й українська мова теж впливала на сусідні. Зокрема, він акцентує увагу на хибних полонізмах, а також розповідає про українізми в польській мові (баламут, кочерга, черешня, господар та ін.). Наголошує й на тому, що такі слова, як борщ, гопак, бандура увійшли до багатьох світових мов.

«Отже, в сучасній українській мові, як і в будь-якій іншій, активно відбуваються процеси структурного і семантичного оновлення словника, пошуки норм нового сучасного правопису та слововжитку. Ці процеси, як і раніше, тривають, і їх ніколи не зупинити недругам української мови, як би їм цього не хотілося»

Прикметно, що автор прагне бути неупередженим, а всі свої твердження старається чітко аргументувати. Відчувається, що, готуючись писати книжку, він опрацював багато матеріалу, про що свідчить не тільки великий за обсягом список використаних джерел наприкінці, але й чимала кількість цитат.

Важливою перевагою книжки є те, що вона науково-популярна, читається легко та розрахована на широке коло читачів.

Читайте також: Промова про мову. Лариса Масенко про політику, любов і патріотизм

Ганна Гнедкова

H?l?ne Cixous. Rootprints: Memory and Life Writing: H?l?ne Cixous and Mirelle Calle-Gruber. – London: Routledge, 1997.

Донедавна Гелен Сіксу була мені відома радше як теоретик, зокрема як авторка «Сміху Медузи». Завдяки їй я відкрила для себе Кларісе Ліспектор, одна з книжок якої скоро вийде в «Видавництві Анетти Антоненко». А от Сіксу-письменницю я не знала і почала виправляти цю прогалину з роману «День, коли мене не було там», а також із книжки її інтерв’ю. Зазвичай усні інтерв’ю авторів не надто інформативні: у них говорять про все, окрім літератури, а коли й про літературу, то автор краще формулює свою естетичну програму в есе, аніж у живій розмові. Випадок Гелен Сіксу – виняток із відомих мені правил.

Це вражає: вона говорить наживо так само, як і пише. Пластично, невимушено, природно тчуться речення і вигадуються неологізми. Кожне питання інтерв’юера для Сіксу – поштовх до розмислів, в які вона занурюється не для того, щоб втекти від відповіді, а для того, щоб знайти найбільш повне і щире, єдино можливе для неї визначення. Це одна з форм діалогу з Іншим як кроку в особистісне, а саме цей діалог письменниця вважає основоположним для будь-якої творчості. Без нього все, що можна змалювати, виявиться, за її словами, «автопортретом сліпця». До власних Інших, з якими вона спілкується за посередництвом письма, вона зараховує Дерріда, Ліспектор, Рембрандта, Цвєтаєву, Кафку, Целяна, Бахманн і Бернхарда.

«Те, що можна зробити з мовою,… нескінченне. Що можна зробити з найменшим знаком!… Ось, мабуть, чому так багато людей не пише: адже це лякає. І навпаки, ось чому деякі люди пишуть: адже це п’янить»

Наприкінці книжки вміщена також ілюстрована світлинами автобіографія Сіксу. Читалася вона мені найважче: в ній – неприкрашений біль, котрий переживаєш дуже близько. «Геть раптово, в липні, я стала росіянкою і мертвою», – це речення Сіксу я, звісно, витягла з ширшого контексту, проте залишу без коментарів.

Інна Левченко

Ден Браун. Точка обману. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 526 с.

Якось на одній зі співбесід мені запропонували заповнити анкету. Одне з найлегших питань відверто змусило мене замислитись: «На якого літературного героя ви б хотіли бути схожим?». Я намагалася згадати щось варте уваги і серйозне, але у пам’яті зринали то Герміона Грейнджер, то Анна Кареніна, чи взагалі сюжет про Чарлі Гордона. Зараз до таких питань я підготована краще, і моя відповідь була б: «Звичайно ж, на Рейчел Секстон, на головну героїню роману Дена Брауна «Точка обману».

«Бийся або тікай»

Варто сказати, що це не найпопулярніший твір серед письменницького доробку. В Америці виданий у 2001 році («Код да Вінчі» з’явиться лише через 2 роки). Письменник, журналіст і музикант замішав в одній книзі політику, PR-технології, науку та загадкові вбивства.

Особисто мене захоплювали майже непомітні переходи між сюжетними лініями, які розвивалися паралельно (як мінімум, можна простежити логічний ланцюжок, пов’язаний з науковим відкриттям та передвиборчою гонкою), виникало відчуття зміни слайдів. Хоча це більшою мірою пригодницький роман, але знаків питання, які стосуються національної безпеки, політики загалом та наукових відкриттів, може побільшати.

Катерина Котвіцька

Роджер Фішер, Вільям Юрі, Брюс Петтон. Шлях до ТАК:

як вести переговори, не здаючи позицій /

переклад з англійської Роксоляни Свято.  – К.: Основи, 2016. – 220 с.

Останнім часом читаю багато бізнес-літератури і зазвичай ці книжки не на один вечір. Я зависаю між сторінок, нотую важливі речі, роблю закладки, зберігаю цитати у Twitter. Та з книжкою «Шлях до ТАК» вийшло інакше. Читання, звісно, не обійшлося без закладок і нотатків, але книжки вистачило… на один вечір.

А увесь секрет, як на мене, у тому що авторам із Гарвардського університету не лише вдалося визначити прості й універсальні методи професійної комунікації, а й написати про це дотепно і цікаво, без нагромадження складних мовних конструкції. Тут, звісно, і про якісний переклад українською варто згадати.

Ситуації і приклади, які описані у бізнес-посібнику, чітко вказують на помилки в процесі переговорів. Велику увагу приділили правилам поведінки, які дозволять впевнено себе почувати у будь-яких ситуаціях. Автори розповідають про стиль спілкування, психологічні методики й альтернативи під час переговорів. Та навіть більше, покрокові інструкції для тих, хто лише вчиться діловій комунікації.

«Що більше сторони зосереджуються на своїх позиціях, то менше уваги вони звертають на врахування принципових інтересів» 

Книжка не лише про переговори у корпораціях-гігантах, але, як на мене, є непоганим порадником про спілкування з рідними та друзями чи взагалі з незнайомими людьми; для вирішення конфліктів і просто про буденні ситуації. І головна ідея у тому, аби зуміти пройти «шлях до ТАК» максимально ефективно, зосереджуючись не на позиціях, а інтересах; говорити так, щоб вас зрозуміли; шукати варіанти співпраці задля спільної мети.

Читайте також: Апробовано на Джобсі та Ґейтсі, або Книга одного запитання

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку липня. 

І звісно, у червні ми теж читали.

Так-так, і 23 – 28 травня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в квітні.

Чільна світлина freepik.com