Читомо > Дискусія > Художній репортаж: факт чи вигадка

Дискусія

Художній репортаж: факт чи вигадка

19.09.2016 0 Автор:

На тематичному форумі з художнього репортажу «Долаючи кордони» в рамках Форуму видавців пройшла дискусія про особливості нової журналістики. Про появу нон-фікшну  в українському просторі і світовий контекст літератури факту розповіли експертка з медіакомунікацій Марія Титаренко, медіадослідниця Лілія Шутяк та публіцист Андрій Бондар

Марія Титаренко,

експертка з медіакомункацій:

«Коли у 2008 році я дізналась про нон-фікшн, то одразу поїхала в Америку його досліджувати. Скажу чесно, що я була дуже вражена тим, на скільки там це було розвинуто. В Америці існують інститути нон-фікшну, є різні школи за різними напрямками, є ціла типологія нон-фікшн. Я приїхала і зрозуміла, що це не терра інкогніта, а цілий материк досліджень зі своїми теоретиками і практиками. В нас про це була тиша, а тому коли я повернулася, то почала одразу викладати курс нон-фікшну в університеті Франка. Моєю метою було «інфікувати» цим всіх інших.

В Україні попит на цей жанр почався з різними подіями. Мені подобається теза про те, що нон-фікшн виникає там, де є свобода слова. Але потрібно додати важливу річ, що коли ця реальність змінюється й інші жанри не можуть цього передати він також з’являється. Так було в Америці в 60-х роках, коли мали місце і секс-революція, і рух за мир, і бітніки, і хіппі. Тобто водночас трапилося стільки важливих змін у різних сферах, у реальності та ментальності водночас, що треба було інакше про це писати.

IMG_8389Світлина  Катерини Москалюк

В Україні цими точками біфуркації стали революції, які продукували такі ж зміни. Мені здається, що саме так можна пояснити чому після Євромайдану почався основний бум подібних текстів – необхідно було винайти якийсь новий стиль, щоби написати про те, що відбувалось під час Помаранчевої революції, або під час Євромайдану. Основна нон-фікшн хвиля почалась якраз після останнього.

Саме явище художнього репортажу з’явилося в 60-х роках минулого століття. Це зафіксував репортер Том Вулф, який почав помічати, що в різних місцях з’являються абсолютно нестандартні наративи. Він назбирав цілу антологію текстів, яку так і назвав – «New journalism». Існує кілька дискусій щодо доречності терміну «нова журналістика». В Америці є кілька назв і найпоширеніша з них це «Literaly journalism», тобто літературна журналістика.

Найцікавішою в антології Вулфа є передмова. Вона займає більше сторінок, ніж самі тексти, але Вулф, як науковець, саме там виклав основні засади нон-фікшну – чотири постулати жанру. Один з них це, власне, факт. Далі йде сценографічність, тобто будування картинки за картинкою, деталізація статусу та голоси, які ми маємо чути. Саме тому в американській журналістиці немає дискусії про те, чи може журналіст дозволити собі вигадку. Відповідь однозначна – не може і не має права.

Чим якісніша робота, тим вона правдивіша і не може піддаватися сумніву

Пулітцерівський лауреат Том Френч користується досить відомою методою «полювання» у своїх текстах. Одне з «золотих правил» цього методу звучить так: «Не вигадуй нічого. Навіть вигадана травинка це забагато». Майстерність полягає у вмінні назбирати деталей, бо вигадують завжди те, що проґавили, коли писали текст.

В темі фікції проти факту були завжди претензії до ґонзо-журналіста Хантера Томпсона, який власне цей жанр і розпочав. Ґонзо – це підвид нон-фікшну, який обов’язково стосується «я-наративу», що має буквально пройти крізь вас. Час від часу Хантер писав незрозумілою мовою і деякі оповіді були написані на серветках та якихось допоміжних матеріалах. Він це подав сирим текстом редактору, який пізніше визнав це геніальним текстом. Однак в його працях досить багато сюрреалізму та різноманітних аберацій з текстом, тому не зовсім зрозуміло де фікція, а де факт.

Я не пригадую хто саме, але один із теоретиків нон-фікшну сказав, що добру деталь вигадати неможливо. Вона або є, або ні. Ви або пили шардоне і передаєте його унікальний смак в тексті, або цього не знаєте».

Читайте також: Український художній репортаж: Донбас, Лаос, Стрий, Китай

Лілія Шутяк,

медіадослідниця:

«З темою нон-фікшну я почала працювати у 2011 році. Це було дуже актуально, ніхто про це до цього не говорив, не писав. Але коли я взялась до того щоб знайти якісь матеріали, то зіштовхнулася з їх фактичною відсутністю. Доводилося іноді притягувати за вуха та вишукувати якісь жанри з елементами художнього репортажу. Коли дисертація була готова і можна було її захищати, я побачила, що починається певний «бум» нон-фікшну в Україні.

14322422_1131884850238557_8608368740795884317_nСвітлина facebook.com/samovydets

Пізніше я помітила, що українські революції спровокували і хвилю нових текстів в нетрадиційних жанрах. Почали використовувати більше метафор, образів, прямої мови, тексти стали емоційнішими. Зокрема, однією з перших подібних книжок була «Майдан Тахрір» Наталки Гуменюк. Подібні репортажі були у Артема Чапая, який писав для The Insider з Майдану. Також варто згадати творчість Леся Белея і його перший роман «Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді» – це цікавий зразок роману-репортажу.

Читайте також: Художня репортажистика: від Майдану і до сьогодні

В чому є проблема в літературознавстві та журналістикознавстві? В тому що немає якихось чітких визначень щодо нових жанрів. Якщо говорити про художній репортаж або документальну літературу, нам важко сформулювати як це є і які ми маємо приклади. Тому це лише перші кроки того, що в нас з’являються такі тексти.

Нон-фікшн дає свободу журналістам писати так, як вони хочуть, попри традиційні канони

Художній репортаж дає можливість самовиразитися. І польські, і американські журналісти – це приклад того, як треба іти проти канонів. Дуже добре, що в Україні з’являються нові автори».

Андрій Бондар,

публіцист, перекладач:

«З польським репортажем  все дуже складно і водночас дуже просто. Моє знайомство з ним почалося в середині 2000-х. Це абсолютна випадковість, оскільки я знав авторів  суто так і не замислювався над тим репортаж це чи література. Першим автором був Павло Смоленський, другим – Войчех Тохман. У книзі Смоленського описувалися польсько-українські взаємини 40-х років, книга ж Тохмана була про наслідки конфлікту в Боснії та Сербії. Я вже потім зрозумів, що це щось зовсім інше.

IMG_8420Світлина  Катерини Москалюк

Пізніше я почав активно цим цікавитися. Таким чином, я дізнався, що основна частина польського нон-фікшну припала на 50-ті роки і це були книжки, як правило, про інші країни. Наприклад, Ришард Капусцінський міг говорити про ісламську революцію, війну Гондураса і Сальвадора, словом, про все, що завгодно, окрім тієї правди, яку він не сказав у своїй країні, в ПНР. Йому дозволялася відвертість, його ніхто не цензорував, це була зона свободи. Таким чином в ПНР можна було говорити про чужу країну як про свою. В репортажах Капусцінського навіть з Ефіопії можна було вловити натяк на Польську Народну Республіку.

Читайте також: Історія нас не розсудить, або про українців у Польщі та поляків в Україні

Зрозуміло, що у Радянському Союзі  і, зокрема, в Україні такого не було. Так само як не було вільних жанрів, які вимагають суб’єктивного погляду, оскільки правду можна було говорити тільки дозовано. Репортажі були лише в респектабельних радянських журналах на кшталт «Огонька», але навіть це не було дійсністю. Не знаю, чому в Україні так не трапилося, але в 90-ті роки в журналістику Польщі прийшли нові обличчя. І вже навіть після цього з’явилося два покоління нових нон-фікшерів.

Польський репортаж, на відміну від американського, більш художній. Читаючи навіть деякі уривки з книг Капусцінського, можна зрозуміти, що це швидше гонзо. Так написати і так сказати герої не могли – це стиль мовлення вигаданий автором. Не може така велика кількість людей говорити однаково. Він вигадав цей текст і це його стилістична особливість.

Чому ми маємо руйнувати канон? Коли людина не може прилаштуватися до якоїсь традиції, вона починає її ламати і створювати щось своє. Це фактично можливість зайти в літературу з «чорного входу».

Репортаж – це прекрасний спосіб потрапити в літературу не так як усі

Ми живемо в такий час, що кожна людина може стати письменником. Головне мати бажання і якусь іскру: чи то талант, чи то амбіцію. Наприклад, Земовіт Щерек вже двічі був в фіналі конкурсу «Анґелус». Хоча людина прийшла в літературу з «жовтої» журналістики. Нон-фікшн має багато привабливих сторін, одна з яких це те, що ти не мусиш іти на компроміси зі своєю совістю. Якщо в тебе немає дару фантазувати, але є дар бачити – це великий карт-бланш».

Читайте також: Подорожі, урбаністика, фізика: 10 нон-фікш книжок до Форуму видавців

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe