Дискусія

У рамках циклу «Література у часи кризи. Quo vadis, українська книжко?», 17 листопада відбулася дискусія на тему «Після Майдану: не фіктивна історія і література нон-фікшн» за участі Олесі Яремчук, Олени Максименко, Олега Криштопи. Розмова була присвячена «домайданному» періоду репортажистики, репортажу зі слів очевидців та журналістам і літераторам в зоні бойових дій. Читомо підготував для вас конспект розмови.

«Домайданний» період репортажистики

Олеся Яремчук, журналістка, дослідниця репортажистики

«У нас незаповнена ніша репортажу, що стосується інших країн»

Якщо окреслювати теоретичні межі, то художній репортаж – жанр на межі літератури і журналістики, тобто література, яка використовує журналістські інструменти. Її базовими принципами, за Томом Вулфом, є те, що автор обов’язково повинен бути на місці події, про яку пише, він не може писати про щось, перебуваючи десь далеко, а мусить переживати все спільно з учасниками, характер і образи героїв мають бути описані «живими». Прояви художнього репортажу були навіть в ХХ столітті, але називали його по-іншому: мандрівними нотатками, есеїстикою, нарисами. Тобто навіть на теоретичному рівні це поняття не було відомим. З циклу власних інтерв’ю про репортаж я говорила з кількома авторами і вони стверджували, що навіть в радянській пресі з’являлося щось подібне. Звичайно, це було не настільки відкрито, як би хотілося, але було.

Натомість у Польщі, репортажистика – це вже традиція, тренди щонайменше трьох поколінь: починаючи з Ришарда Капусцінського, друге покоління – це Gazeta Wyborcza (Яцек Гуґо-Бадер, Кшиштоф Варґа та інші) і зараз це Вітольд Шабловський. Щоправда, Шабловський сміється, оскільки йому за 35 і його називають наймолодшим. Тобто ця межа дуже ефемерна. У німецькому репортажі є такий цікавий персонаж, як Йозеф Рот. До речі, народився він у Бродах. Він писав у стилі художнього репортажу. Це його тексти про Галичину, про подорожі до Росії, на Балкани, європейські країни. Класика репортажу – це саме він і ще Еґон Ервін Кіш. В американській школі – це Том Вулф.

Читайте також: Український художній репортаж:

Донбас, Лаос, Стрий, Китай

Активний розвиток української репортажистики розпочався приблизно 5 років тому. Це пов’язано з тим, що з’явилися переклади репортажів зарубіжних шкіл. Британська та польська – дві найяскравіші з-поміж усіх. Почали з’являтися і книги, зокрема «Імперія» Капусцінського, де він описує, як мандрує Росією, досліджуючи її соціальні низи. Переклади цих книг, безумовно, дали початок дискурсу.

Перші спроби видати репортаж є і у нас. Зокрема, цьому сприяло видавництво «Темпора», яке започаткувало конкурс «Самовидець». Це конкурс художнього репортажу, після якого представники цього напрямку стали більш видимими в Україні. Зокрема, Олег Криштопа, який був переможцем згаданого конкурсу. У книзі «Україна: масштаб 1:1» він здійснює подорож Україною і описує різні соціальні трансформації в країні. Серед інших українських авторів також Лесь Белей («Ліхіє дев’яності: страх і ненависть в Ужгороді»), який пише про 90-ті роки, або Наталя Гуменюк. Минулого року з’явилася її книга «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції», де у фокусі уваги – країни арабської революції.

Читайте також: Наталя Гуменюк: Я не претендувала написати енциклопедію арабського світу

Як каже Андрій Бондар, наші репортажі можна поділити на кілька секторів: наприклад, Олег Криштопа звернений до проблематики України, Гуменюк, навпаки, дивиться назовні, на світ «іншого». У нас незаповнена ніша репортажу, що стосується інших країн. Якщо порівнювати польську і українську репортажистики, то в польській ви знайдете репортажі про Африку, Латинську Америку, Азію, Росію… Все, що завгодно, а у нас ці кордони поки що закриті.

Репортаж зі слів очевидців

Олег Криштопа, журналіст, письменник

«В репортажі має бути більша та глибша картинка, завдяки якій можна знайти відповідь на запитання «Чому?»

Репортаж – це маленька конкретна історія про якесь суспільне явище, яка описує час місце і несе в собі більше, ніж просто новину. В репортажі має бути більша та глибша картинка, завдяки якій можна знайти відповідь на запитання «Чому?». На останньому врученні «Самовидця» була дискусія про те, чи можна написати репортаж про стіл. Можна, але чи варто? Такий репортаж нічого не розповість.

Щодо написання репортажу зі слів очевидців, то, приміром, на цьому ж нагородженні була дівчина, яка записала інтерв’ю по скайпу. Вона не була на місці події. Звичайно, людина, яка пише репортаж, намагається потрапити в епіцентр подій, але інколи ти застаєш те, що залишилось. Наприклад, Капусцінський у своїй «Імперії» описує басейн, і, виявляється, що на місці басейна був храм. Він описує, як він будувався, як його знищували. Отож, навіть будучи простим спостерігачем, можна написати репортаж. При цьому завжди є суб’єктивні речі. До когось є більше симпатій, до когось менше.

Перспективи репортажу шалені. Не знаю, чи за цим майбутнє, але якийсь короткий період він точно буде затребуваний. Тому що у нас дуже закрите суспільство. Попри гіперінформативність простору, все засмічено якимись дрібницями. Ми мало що знаємо про міжнародку, як це впливало і впливає на наше життя. Тому питання будуть. Принаймні, у тому середовищі, яке читає, будуть. Разом із тим, останні кілька років видається значно менше літературних репортажів.

Читайте також: Андрухович: Путін легітимізував матюки серед найцнотливіших українців

Журналістика в зоні АТО

Олена Максименко, журналістка, поетка

«Коли я вперше їхала на фронт, у мене була установка – максимум правди. Але там ти розумієш, що перше правило має бути – «Не нашкодь»

До журналіста в зоні АТО ставлення на передовій двояке, особливо в період якихось загострень. Я закріплена за підрозділом, де мені довіряють і пускають трохи далі, ніж інших. Водночас, те, що дають зняти моїм колегам, – просто вистава для преси. І в результаті преса показує те, що далеке від реальності, тому в журналістиці на фронті існує проблема довіри. Військові не довіряють журналістам, відповідно, їм не дуже довіряють і читачі. Наприклад, якось в зону бойових дій приїхали репортери знімати сюжет. Тоді було затишшя, картинки для відео немає. А в мене були зйомки з попередньої ротації, з Широкиного, де були бої. Я їм дозволила використати ці записи. Картинка вийшла напівправдою. Показали бої, «стрілялки», але того не було. Такі моменти напівправди спричиняють недовіру – з боку військових, мовляв: «Навіщо їм довіряти, якщо все рівно все перебрешуть?», і з боку глядача.

Питання також в тому, що можна пускати в світ, а що не можна. Все, що ми, кореспонденти, зараз робимо – ми робимо під власну відповідальність, оскільки немає чітких меж та правил. Кожен журналіст вирішує для себе, і це не є добре. Коли я вперше їхала на фронт, у мене була установка – максимум правди. Але там ти розумієш, що перше правило має бути – «Не нашкодь».

Читайте також: Воєнна репортажистика: історії, що мають бути розказаними

З фактажем, з інформацією треба поводитись вкрай обережно. У березні я написала авторську колонку, де говорила про таке прикре явище як «аватарство»: на фронтовому сленгу це означає затяжні запої, з яких бійці часто не вилазять без сторонньої медичної допомоги. Тоді мені казали: «Що ж ти наробила?». З одного боку, це певною мірою дискредитує та деморалізує наших бійців, але якщо таке явище існує і викликане воно низкою інших проблем, про які не можна мовчати (приміром, нестерпні умови у яких вони часто перебувають, відсутність необхідних продуктів харчування, одягу, надто тривале перебування на передовій).

Проблем багато, але якщо їх замовчувати, то як же вирішувати? Якщо про ці больові точки не говорити, рано чи пізно вони вибухнуть на публіку некрасивим скандалом. Є речі, про які журналіст не має права говорити вголос, але згадувати про них принаймні узагальнено ми мусимо. Є моменти, коли заради моралі журналісту треба наступати на свої принципи. Я сама цензурую себе. Добре, якби існувала система координат, система цінностей, але її поки що немає. Але військова журналістика народжується паралельно з військовою справою.

Про об’єктивність та суб’єктивність

Олеся: Як ви гадаєте, чи коректно говорити про об’єктивність в репортажі?

Олег: А чи існує вона взагалі? Я дивлюся на стіл під цим кутом, ти дивишся під тим, і ми вже точно не знаємо який він. Тобто стовідсоткової об’єктивності не існує. Кожен бачить світ інакше, але є якась спільна картина. Об’єктивність – це якомога ближче уявлення про те, що відбувається.

Олена: Мені здається, що більшою кількістю фактів ти володієш, то чіткіша картинка. Це як кількість пікселів на фотознімку.

Олеся: Деякі біографи Капусцінського закидають йому те, що він перекручував факти. Він не користувався підручними засобами, наприклад, диктофоном, а покладався лише на пам’ять. І зараз точиться гостра дискусія про це, чи справжні ті факти. Мабуть, таки пам’ять його підводила. До речі, дочка Капусцінського навіть судилася з одним із його біографів, але не виграла суд.

Олег: А «не виграла» – це програла?

Олеся: Так…

Олег: От бачиш, це з приводу об’єктивності. Тут ти пом’якшила сенс.

Олеся: Наприклад, Яцек Гуґо-Бадер (польський журналіст – ред.) в одній своїй книзі описав дітей незрілими, неготовими. Батькам цих дітей це не сподобалося, і вони хочуть подавати на нього в суд. Я питала в Яцека: «Чому так?» Він каже, що у своїх книгах описував все так, як є насправді. Він каже, що якби замість нього туди поїхав інший репортер, жив і говорив з тими ж людьми, їв ту саму їжу, мав той самий маршрут, книга була би абсолютно іншою. Тому в художньому репортажу питання суб’єктивності на першому місці.

Олег: Але ми можемо повноцінно донести інформацію, яку ми здатні донести.

Олеся: У нас також є проблема гіперболізованої героїзації. Наші бійці дійсно дуже багато віддали у боротьбі з ворогом. Але не можна формувати такий стереотип і тільки таку думку.

Олена: Так, бо це буде як у совковій журналістиці: «Ура героям!» і «Не смійте казати поганого!». Потрібно їх приймати і любити з усіма слабкостями. Варто підтримувати, але водночас треба називати речі своїми іменами.

Олеся: Щодо майбутнього українського репортажу. Лесь Белей казав, що наша реальність настільки флуктує, що репортажу не може не бути. І зараз ми бачимо, як він розвивається. Воєнна тематика спонукає до оповідання реальності. Відбувається документалізація. Через кілька років це матиме дуже велику цінність.

Чільна картинка з Instagram Міністерства оборони України

Читайте також: Майдан у книжках