Читомо > Новини > Левко Лук’яненко: З 1240 року українці не припиняли боротьбу за свою державність

Новини

Левко Лук’яненко: З 1240 року українці не припиняли боротьбу за свою державність

11.07.2014 0 Автор:

 6 липня, під час літературної «Крани мрій» відбулася зустріч з легендарною особистістю, чий підпис стоїть під Актом про Незалежність України – дисидентом Левком Лук’яненком. Він поділився з присутніми своїм баченням причинно-наслідкового зв’язку між минулим України та її сучасними бідами, звернув увагу на необхідність існування у державі сильної інтелігенції, а також презентував присутнім книжку братів Капранових «Мальована історія України», у якій, поруч з іншими видатними історичними діячами, такими як Хмельницький, Виговський, Петлюра та інші, є і його власний портрет. Пропонуємо вашій увазі найцікавіші тези, що пролунали під час цієї зустрічі.

Я помітив на фестивалі велику кількість жінок і дівчат в українському одязі. Я так багато ніколи раніше не бачив – а це йдуть просто хвиля за хвилею, дивишся і думаєш: українки не тільки гарні від природи, але й мають добрий естетичний смак. Чоловіків аж так масово немає – але багато з них теж ходять у вишиванках. Для мене це має велике значення, бо я бачу, як українці поступово стають українцями – а ми ж довгий час були радянськими громадянами. Складні події, які ми зараз переживаємо – важливі, бо вони примушують кожного подумати: хто ти є? якого ти роду-племені? Тобто, відбувається процес самоусвідомлення українців.

У 2004 році, коли був помаранчевий Майдан, я мав цікаве спостереження. Коли разом збираються десятки тисяч людей, то між ними створюється такий інформаційний простір, який охоплює усіх. Це той простір, який люди творять своїми думками, своєю душевною енергією – і він, охоплюючи людей, змушує згадати не лише своїх батьків, діда-прадіда, а й своїх предків. Ось це багатьох зробило українцями – бо до цього часу вони знали, що вони українці «за паспортом», але це не пройшло через душу, через свідомість, тому практично не мало ніякого значення. Самоусвідомлення українців робить із розпорошеного населення консолідовану націю.

Коли у 1991 році було проголошено незалежність, то хтось казав, що вона нам «упала з неба», що ми незаслужено легко її отримали. Я з цим не згідний, тому що я вивчав історію, і ми знаємо, що Україна увесь час боролася за незалежність. У 1240 році на київській землі монголо-татари розбили нашу імперію, і від того часу великої української держави у своїх етнічних межах вже не існувало. Але не було такого часу, щоб українці припиняли боротьбу за відновлення своєї державності.

Зараз ми бачимо, що ми є єдиним українським родом, але всі ми стали різними в залежності від того, скільки перебували під московською владою. Лівобережжя було найбільше – тому воно найбільш зрусифіковане, Правобережна Україна – на століття менше, а Західна Україна – найменше, лише у ХХ столітті «попалася». Ми різні не тілом, духом чи звичаями, і, якщо говорити про проблему Донбасу, треба показати тамтешнім українцям, що вони – жертви русифікації, пояснити її причини. Наше майбутнє – це проведення активної просвітянської роботи, просвітянської діяльності, зокрема – на Сході і Півдні.

Коли говорять про те, що «Україна годувала всю Європу», то йдеться, в першу чергу, про Схід і Південь нашої країни – адже саме там був передові фермерські господарства. А фермери, селяни були носіями звичаїв, традицій, мови, характеру свого народу. Комуністи бачили, що ця частина свідомої української нації тримається за свої господарства, свої землі, і вирішили знищити її, для чого було організовано голодомор 1921-23 рр., що знищив саме Схід і Південь України. Я вивчав матеріали, пов’язані з цим голодомором – є й книжечка, видана десь у 1991 році, з результатами досліджень різних вчених – і знаю, що Троцький про нього сказав так: ми винайшли зброю, кращу від кулемета «Максим».

З 1929 року людей почали заганяти у колгоспи, настав жахливий терор. У Коваленка є велика книжка, видана на Полтавщині, де він розповідає, як озброєні загони чужинців разом із місцевими комуністами ходили по хатах і змушували написати заяву про вступ до колгоспу, хто не хотів – розвалювали хату, викидали людей на вулицю, на сніг. А потім було сплановано голодомор 1932-33 років. Щодо тих, хто втікав з України, наприклад, у Ростовську область, був наказ Сталіна повертати їх в Україну, щоб там знищувати.

У моїй книжці «Злочинна суть КПРС – КПУ» наведено таблицю, де вказано, з яких областей Росії переселяли людей в які українські області, і скільки їх було. Це була політика заселення чужинців для того, щоб ослабити зсередини наш національний організм, і в першу чергу заселяли їх на Південь і Схід. Тому, коли сьогодні ми питаємо, чому на Донбасі така ситуація, ми повинні пам’ятати цю історію.

Кожна нація сильна своєю доброю інтелігенцією, політичною елітою. Ідеї комуністів про те, що всі люди рівні, що навіть кухарка може керувати країною – це суцільна демагогія. За розумом, за здібностями усі люди різні, і в тому є велика сила, бо ми допомагаємо один одному, кожен своєю справою. Нормальні суспільства мають ієрархію, цивілізовані нації мають політичну еліту, яка є «головою» нації – а у нас забирали найрозумніших, найосвіченіших людей протягом останніх 300 років, ще за царя Петра… Свого часу Сталін у промові сказав, що українській інтелігенції не можна довіряти – і це був вирок, після якого почалися арешти, заслання і страти.

Росія постійно проводила лукаву політику, казала, що ми всі рівні, ми всі – брати-слов’яни і так далі. А нам при цьому заборонялося вивчати нашу власну історію, навіть газета трирічної давнини вже, уявіть собі, підлягала схованню в архів, і давали її лише за дозволом – брехня була такою суцільною, що людям вже не давали трирічних газет!

Журнал «Вітчизна» – це такий товстий журнал Спілки письменників України писав, що «народ служить партії». Не партія народові, а саме народ – партії. Було розроблено тактику, щоб привчити людину до безініціативності, покірності, коли на якихось зборах хтось підіймався і хотів щось сказати, на нього гиркали: «Ти що, розумніший?! Ану сядь, не висовуйся!». І так людина поступово привчалася до того, аби не казати правду, не висловлювати власну думку.

Ми вийшли з того рабства покаліченими, з двома хворобами: по-перше, в нас знищили ініціативність, привчили до розмитої, колективної відповідальності за будь-які дії. А по-друге, за роки репресій, в умовах постійних доносів один на одного, через життя в оточенні сексотів, в атмосфері постійного страху ми перестали довіряти один одному, почали з підозрою ставитися до всіх інших людей. І ця недовіра докотилася до нашого часу.

24 серпня 1991 року ми проголосили незалежність. Вже не потрібні стукачі, вже не заборонено критикувати уряд, Верховну Раду, президента – критикуй, скільки хочеш! Говори – держава цим не цікавиться! Ми завоювали собі добрі демократичні умови – але ж традиція недовіри залишається, і це та біда, яку ми маємо подолати. Ми – діти однієї землі, ми всі хочемо жити краще – тому треба довіряти один одному, будувати добрі взаємовідносини.

Я хотів би подякувати братам Капрановим за їхню величезну організаторську роботу. Вони уміють не тільки писати добрі книжки. Я послав своєму другові у Миколаїв, для його шестирічного сина, книжку Капранових «Мальована історія України» – а її на пошті у Миколаєві вкрали. Я вже 20 років посилаю книжки поштою – і, слава Богу, все доходило, а от у Миколаєві колись у мене вже вкрали «Кобзар», а тепер ось ще й цю книжку. З одного боку, мене це сердить, а з іншого боку думаю – та нехай прочитають, гарні ж книжки.

Читайте репортаж із Літературної „Країни мрій”: неврожай на новинки, качання м’язів і «Путін hello».

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe