uncategorized

Пам’ять перетворює публічні події на особисті відчуття

Девід Ловенталь

Читачі вже встигли помітити, що за півроку на українському книжковому ринку з’явилося вдосталь текстів про родинні історії, які відбувались на тлі важких і трагічних подій ХХ століття. Це книжки, у фокусі яких опиняються власні спогади і спогади своїх близьких, приватне, а не публічне, індивідуальний вибір, який не обов’язково є взірцевим. Книжки, з яких історія постає дуже різною і дуже особистою, адже вони показують, що з плином часу з нашої пам’яті стираються промови публічних людей і щоденні новини. Залишаються маленькі буденні деталі, інтимні історії й родинні міфи, які і є нашим справжнім минулим.

Тож ми зробили огляд книжок, з яких історія ХХ сторіччя виглядає не так, як про це написано в підручниках історії і не так, як про неї прийнято говорити, а такою, якою вона відбувалась за зачиненими дверима різних осередків і різних людей.

Мелінда Надь Абоньї. Голуби злітають / переклад з німецької Роксолани Свято. – К. : Комора, 2015. – 232 с.

Родина оповідачки цього роману, Ілдіко, походить з Югославії, проте сама країна залишається в пам’яті дівчини в легкому тумані, адже батьки емігрували до Швейцарії, коли вона була дитиною, ще до початку Югославської війни. Її повсякдення – робота в кав’ярні своїх батьків у Швейцарії, підліткові проблеми й рефлексії, на які накладається кілька важких пластів.

По-перше, ставлення швейцарців до емігрантів. У новій країні оповідачка почувається так само, як на своїй роботі в кав’ярні. Вона має чемно усміхатись, відповідати на питання, терпіти випадкові образи, які стосуються її походження, поведінки її родини і згадок про ситуацію в її країні.

Робота Ілдіко, обслуговуючого персоналу, аналогічна до її ситуації у Швейцарії. Тут вона та її співмешканці – чужі, вторинні. І оскільки в зв’язку з війною в Югославії за кордоном опиняється більше емігрантів, слухати, як місцеві жителі дратуються їхній появі на своїй території, – гірко. І подвійно гірко терпіти приниження за свою чужість і за свою війну.

По-друге, Ілдіко постійно думає про тих, хто залишився там, в Югославії. Війна триває на другому плані. Проте ця війна руйнує те, чим була для неї Батьківщина: дитячі спогади і велику родину, за яку вона весь час переживає.

Війна віднімає в оповідачки югославський світ, до якого неможливо повернутись. І не дає їй стати частиною нового швейцарського світу, який потребує чогось значно більшого, ніж скласти кілька іспитів на знання мови й державного устрою країни.

Читайте також: 10 книг про свою війну

Оля Гнатюк. Відвага і страх / переклад з польської Марти Боянівської. – К. : Дух і літера, 2015. – 496 с.

На відміну від інших творів у цій добірці, «Відвага і страх» – зовсім не художня книжка. Це клопіткий історичний аналіз (у книзі близько 100 сторінок приміток і бібліографії) того, що відбувалось в середовищі львівської інтелігенції у період окупації. Особистим це дослідження робить те, що саме з цього мультикультурного українсько-єврейсько-польського осередку походить родина авторки. І саме від історії членів своєї родини вона починає реконструкцію періоду.

Проте героями «Відваги і страху» стають не рідні авторки і не люди, які вплинули на долю її родини, а велике розмаїття постатей середовища інтелігенції, на яке Оля Гнатюк пропонує поглянути поза національним наративом, тобто поза маркуванням людей як «своїх» і «чужих», «героїв» і «ворогів», а з погляду їхньої особистої історії, внутрішніх мотивів, страхів і виявів мужності.

«Відвага і страх» цікава тим, що засвідчує велике різноманіття подій того часу і реагування на них. Факт тривання Другої світової війни й окупації може створювати ілюзію, що, власне, крім війни в той час більше нічого не відбувалось. Натомість це дослідження висвітлює, яким різним і яким насиченим було життя тогочасної інтелігенції у Львові. Адже це період, коли нова влада цінувала медико-біологічних науковців і відпускала їх за кордон на конференції, коли українські науковці відвойовували для себе Львівський університет, користуючись українізацією цього регіону, яка згодом стане радянізацією. Це час, коли одні хотіли за будь-яких обставин втекти з країни, а інші навпаки – повернутись.

«Відвага і страх» виявляє, якими різними були діяльність, думки і наміри представників різних національностей і різних професій, які авторці вдалось реконструювати на основі їхніх спогадів, листів, свідчень і щоденників. Не дивно, що ця книжка здобула гран-прі на конкурсі «Книга Форуму 2015», адже вона є унікальним історичним дослідженням, яке в цікавій есеїстичній формі розширює наше бачення подій описаного періоду і мотивів поведінки відомих і невідомих нам людей.

Читайте також: Воєнна репортажистика:

історії, що мають бути розказаними

Ірена Доускова. Гордий Будьщо / переклад з чеської Ірини Забіяки. – К. : Комора, 2015. – 136 с.

Це найбільш художня книжка з усієї добірки. Перед нами історія Чехословаччини 70-их років очима 8-річної Геленки, яка не розуміє суті соціальних та історичних обставин, в яких живе, якій взагалі байдуже до тієї історії. Вона малює, ходить до школи, любить театр, в якому працюють її батьки, і хоче бути хороброю, як Гордий Будьщо, про якого співають у пісеньці. У ній легко й по-дитячому поєднуються розмови з Богом і бажання ходити на збори жовтенят, оскільки в дитинстві політичні й ідеологічні пласти відсутні, а є тільки те, чому навчили і що показали її родичі, цікавість до певних занять поза їхнім ідеологічним маркером.

Оскільки все у книзі подано очима дитини, це створює цікавий оптичний ефект: Геленка стає свідком всіх соціокультурних особливостей епохи застою 70-их, всіх дилем і перипетій дорослого світу. Але вона ще не маркує побачене ідеологічно «поганим» чи «хорошим» й інтуїтивно робить правильні висновки. Наприклад, коли її вчитель пан Пецький влаштував власну виставку скульптур і називав новобудови Праги на догоду владі «гарними будинками», Геленка щиро не розуміла його, бо вважала старовинні будинки значно красивішими і мріяла колись жити в красивій Празі.

Оскільки в книзі багато кумедних моментів і непорозумінь, що виникають у дуже серйозних сферах та аспектах життя, вона вписується в контекст чеської сміхової культури поруч з Гашековими історіями про Швейка.

Катя Петровська. Мабуть Естер / переклад з німецької Юрка Прохаська. – Чернівці : Видавництво Книги – ХХІ, 2015. – 228 с. 

Книзі «Мабуть Естер» важко надати жанрового визначення. Це збірка родинних історій, які пов’язує не лише кровний зв’язок авторки й персонажів, а й мотив долання німоти. Це книжка-пошук, у якій Петровська намагається подолати відстань і час і наблизитись до розуміння тих фрагментів життя її родини, які їй вдалось відшукати чи спробувати відновити. Серед цих історій авторка розповідає про покоління своїх предків-євреїв, що створили школу для німих дітей, в якій вчили їх спілкуватись зі світом.

Власне, «Мабуть Естер» є свідченням того, що Петровська продовжує цю своєрідну родинну професію, шукає в собі здібності, які дозволять дати говорити тим, хто вже не зможе це зробити – загиблим у Бабиному Яру, розстріляним НКВДистами, загубленим у потоці часу. Тож німота і дар перемагати німоту стає осердям її родинного міфу та її книжки.

Також цей твір нагадує опис роботи над романом, оскільки всі історії перемішуються з намаганнями авторки зрозуміти, що означають ці події для неї, що вона відчуває, думаючи про них, обурюючись з того, що її батько не може точно сказати, як звали його бабцю чи переживаючи піднесення, коли вона відшуковує фото, на якому зображено помешкання її родичів. Всі ці епізоди нагадують нотатки на берегах книжки. А оскільки Петровська розмірковує на берегах своєї родинної історії, здається, що це той спосіб, в який вона прагне не так розказати історію своєї родини, як зрозуміти, що це означає для неї самої.

Читайте також: Художня репортажистика:

від Майдану і до сьогодні

Жанна Слоньовська. Дім з вітражем / переклад з польської Андрія Поритка. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2015. – 224 с.

«Дім з вітражем» – роман про Львів і чотири покоління жінок однієї родини, чиї долі пов’язані з історією цього міста. Жінки, які є свідками зміни історичних епох і режимів, проте сама історія проходить повз їхні життя, як вуличний шум. Все важливе зосереджується за двома зачиненими дверима їхнього помешкання, у їхніх інтимних історіях та стосунках одна з одною.

Із цього дому назавжди забрали чоловіка прабабці, і в ньому вона ховала у шафі свого коханця-німця. Тут бабця й мати намагались зрозуміти свою національну приналежність, яка є строкатою, тут вони ховали свої таланти і свої різні переконання. Цікаво, що ці чотири жінки ніби «виростають» одна з одної: їхні історії, драми і невдачі повторюються, майже як у Маркесових «Ста роках самотності». Вони люблять тих самих чоловіків й успадковують одна від одної таланти до співів і малювання.

З цієї книжки важко збагнути, якою мірою вона є романом, а якою – спогадами. Часто побутові й архітектурні фрагменти Львова відіграють тут значно важливішу функцію за сюжет життя персонажів. У центрі цієї книжки і дому жінок – доволі міфологічний образ. Це великий вітраж, що займає сходову клітку дому, де мешкають героїні. Вітраж, який, задля його збереження, хочуть забрати до музею, проте тоді і вітраж, і дім втратять щось дуже важливе. На ньому бракує нижнього шару, є довге дерево (чи не дерево життя?) і небо, в яке воно тягнеться.

Тож «вирвати» цей вітраж, очевидно, означає вирвати дерево життя з цього дому, що рівноцінно спробі пояснити історію ХХ століття поза тим, що досі ховають в собі старі шафи цих будинків.

Читайте також: Олексій Жупанський про видання перекладів в Україні

Замість висновків

Фоер романізував пошук свого українсько-єврейського коріння у книзі «Все ясно», в основу якої він поклав водночас красивий родинний міф і страшні епізоди нищення євреїв. Арт Шпігельман намалював свої розмови з батьком про Голокост у коміксі «Маус». А Пулітцерівську премію цього року здобув роман «Все те незриме світло», в якому від Другої світової війни й окупації Франції залишаються ідеалізовані описи, фізично слабкі, але прекрасні люди, які допомагають світові навколо залишатись людяним. Це ті твори, в яких зі страшних подій ХХ століття виростають красиві речі, завдяки їм здається, що та рана, якою стали війна чи Голокост, заростає.

Можемо сподіватися, що після етапу пошуків того, чим була історія ХХ сторіччя для наших родин і чим вона стала для нас самих, ми зможемо не тримати її за зачиненими дверима. І нам залишаться не імена героїв і ворогів, не сухі історичні факти, а свої історії й родинні міфи, в яких все не так однозначно.