Новини

Збірки репортажів у часи війни, мабуть, стануть маленькими літописами подій, що не піддадуться ідеологічним нашаруванням підручників з історії. Цього року їхня поява стала однією із тематичних тенденцій цього року. І хоча цей жанр як ніколи актуальний і таки має заявку на успіх, дехто жаліється, що це – поки «некомерційна» книжка. 

Інна Золотухіна,

воєнна корреспондентка, авторка книги «Війна з перших днів»

Україна, на жаль, довго була зациклена на самій собі. Наш містечковий менталітет – віра в те, що ми одні в цьому світі, що геополітика нами не цікавиться, а ми не цікавимося геополітикою – призвели до того, що ми отримали війну. Зараз час, коли всі проблеми і рани в країні оголилися, а тому репортажні книги актуальні, і я сподіваюсь, що їх читатимуть. Ситуація в країні важка, всім боляче і страшно, і це змушує людей думати і цікавитись.

Що стосується школи репортажу в Україні, називаймо речі своїми іменами – вона прийшла сюди з Москви. І москвичі, які завжди цікавились і геополітикою в тому числі, займались репортажами і видавали книги прекрасних, що не кажи, журналістів.

Репортаж – це не обов’язково резонансна подія. Можна написати чудовий репортаж, якщо вміти бачити і сприймати світ. Репортаж – це насправді передформа літератури. Я б сказала, репортаж говорить фактами, але мовою літератури.

Наталя Гуменюк,

журналістка-міжнародниця, співзасновниця «Громадського ТБ», авторка книги «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції»

Для журналістів репортаж – це найтяжчий спосіб передачі дійсності, особливо в умовах конфлікту: забагато подієвості, забагато своїх інтерпретацій, але все-таки цей той жанр, який часом може набагато краще розкрити ситуацію, ніж аналітика. Це вихоплена частинка реальності, але найцікавіше те, що вона дуже довго виявляється актуальною.

Ти їдеш робити репортаж, щоб розказати історію. Вона тобі болить, вона тебе мучить, ти хочеш її розказати навіть незалежно від того, чи хочуть її читати, – бо це слово тих людей, які приділяли тобі час, час свого життя, і тобі хочеться ним поділитися.

Артем Чапай,

кореспондент видання «Інсайдер», співавтор книги «Війна на три букви»

Коли дивишся старі репортажі, виникає дивне відчуття. Наприклад, зараз ми більш-менш заспокоїлись, а ось те, що відбувалося влітку, можна охарактеризувати як стан суспільної істерії. Коли ти читаєш старіші тексти, це видно. Зараз часом важко зрозуміти, як це все відбувалося, але репортажі дуже добре передають ту атмосферу. І тому дуже важливо нічого не препарувати, не викреслювати і не приховувати.

У мене є репортажі про Крим, коли там усе тільки почалось. Там показаний стан суспільства, коли присутнє постійне відчуття, вибачте, офігіванія, коли люди не вірили в те, що таке може відбуватись і відбувається. І, звісно, є відчуття, що я тоді в чомусь був не правий, щось не так написав. Але мені здається, що, коли починаєш сам себе виправляти, то спотворюєш написане. Прекрасний, хоч і нерепортажний, приклад – Джордж Оруелл: у «1984» він показує, як видозмінюється реальність у майбутньому, але насправді видозміна відбулася в  минулому – через підміну понять. Коли ми щось висвітлюємо, нам потрібно не доводити свою правоту, а розуміти, як це все сталося.

Катерина Сергацкова,

журналістка, співавторка книги «Війна на три букви»

Репортаж – це жанр, у якому ти розчиняєшся в людях та атмосфері, що тебе оточує. Ти відчуваєш себе як частину ситуації, яку описуєш. Я використовую цей метод, а тому свідомо не надягала каску і бронежилет, навіть коли відбувалися перестрілки в Донецьку. Бігала в якійсь літній сукенці, як дурень, щоб мати змогу побачити більше, бо журналістів у таких ситуаціях сприймають гостріше, ніж звичайних громадян.

Чим цікавий жанр репортажу – він дозволяє відобразити певні події та явища через інших людей. В цьому його унікальність і привабливість – через текст ми можемо зрозуміти, як жили люди у певний період, з певним досвідом. Але є непростий момент. Наприклад, якщо говорити про репортажі зі сходу України, масштаб конфлікту починаєш усвідомлювати лише зараз – аналізуючи старі тексти, дані, які ми отримуємо зараз. У цьому сенсі репортаж не є досконалим.

В Україні до певних подій справді не було жанру репортажу. Але зараз на нього є запит – на серйозний аналітичний репортаж, і це стосується не лише військового конфлікту. Бракує репортажів про вразливі соціальні кола – про це майже не пишуть, а ця тема дуже сильна і серйозна.

Олександр Красовицький,

гендиректор видавництва «Фоліо»

Не секрет, що ми довго шукали авторів книжки «Війна на три букви» – Катю Сергацкову і Артема Чапая. Ми не могли знайти авторів для проекту три місяці, і не тому, що нема грошей – причина ще й y тому, що у суспільства ще нема уявлення, що воно має потребу в цих книжках. Якби читач шукав, де йому взяти таку книжку, то, мабуть, і видавці б активно створювали такий продукт. Цього попиту в нашій країні немає.

Якщо нема запиту до журналістів, то нема і результату їхньої роботи. Навідміну від письменників, журналісти працюють у швидкому жанрі, вони не будуть писати книжки в стіл і чекати, що хтось почне їх видавати. Нема замовлення – нема книжок. Перші кроки видавництва вже зробили – це не тільки «Фоліо», але й інші, які видали репортажні книжки. Далі має бути крок від читача. Якщо читач гривнею проголосує за такі книжки, цей напрям буде розвиватись. Але я не впевнений, що буде саме так. У нас дуже нерозгалужена система продажу книжок, тому складається ситуація: книжки є, кінцевий читач про них не знає, не бачить їх наживо. Наприклад, кіоски нашого колишнього «Союздруку» майже не продають книжок. А система кіосків таких країн, як Франція, Німеччина, Італія якраз і продає таку книжку не в книгарнях, а в кіосках.

Фото: Олександри Чернової, Facebook-сторінки спікерів