uncategorized

Віктор Єрофєєв. Тіло. 59 оповідань про тілесні вершини й низовини /

переклад з російської Сашка Ушкалова. – К.: ArtHuss, 2017. – 340 с.

Нова прозова збірка російського письменника й літературознавця Віктора Єрофєєва «Тіло» зібрала 59 оповідань про «тілесні вершини й низовини». До слова, це вже втретє автор говорить до українських читачів їхньою рідною мовою: 2006 року переклали автобіографію «Хороший Сталін» (ВНТЛ-Класика), а 2010 року – роман «Енциклопедія російської душі» (Ярославів Вал).

Єрофєєв неодноразово у своїх інтерв’ю відзначав унікальність «Тіла» у виконанні видавництва ArtHuss (направду у Росії видання, що вийшло 2015 року, менш примітне). Понад 50 ілюстрацій харківського митця Костянтина Зоркіна не лише доповнили історії соковитим візуалом, а й створили приємну у всіх сенсах концептуальну ілюстровану книжку.

Тим часом переклад харківського письменника Сашка Ушкалова виглядає досить переконливо. Щоправда, білінгвізм (як вроджений, так і нав’язаний) випрацював в українців звичку читати російських авторів в оригіналі й із пересторогою ставитись до їхніх перекладів. Але ця книжка вкотре доводить, що переклад з російської – це не боляче, а навіть дуже приємно. Загальну картину псують хіба зірочки, які сором’язливо затуляють літери лайливих слів.

Про тіло

.
Єрофєєв розглядає тіло з 4 різних позицій та у різних ролях. Власне, це й визначає композицію збірки, що складається з 4-х частин: «Тіло та люди», «Ім’я: Тіло», «Тіло кохання», «Тіло і держава». Та, правду кажучи, це розмежування є більш умовним, і від перестановки текстів із розділу в розділ книжка мало би змінилася. Як власне, не грає ролі хронологія: у збірці можна знайти оповідання Єрофєєва з 80-х років і до сьогодні. Натомість автор повсякчас грається тональністю, висотою теми – він то сміється, то меланхолить, то байдужіє, то залякує і лякається сам, адже тут є оповідання й кумедні, й страшні.

У цій книжці не бракує художньої вигадки, із якою органічно межує автобіографізм. Так, наприклад, у тексті «Антракт із королевою» автор згадує свою роботу з композитором Альфредом Шнітке над оперою «Життя з ідіотом». Проте тут достовірність щільно прилягає до абсурду, сюрреалізму чи постмодерну, а тому й виникає злиття автора й ліричного героя.
.

.
Ось ми читаємо «Трактат про дівчат-пердух», який за рівнем рефлексії на злободенні теми більше схожий на блог чи відгук у журналі, а через кілька сторінок, у наступному оповіданні, головний герой убиває свого товариша ударами важкого черевика в обличчя.
.

.
Звісно, внутрішнє чуття або мінімальне знання біографії Єрофєєва може повернути розрізнення вигадки й реального. Але, що можна назвати об’єктивним у світі, гуманність якого здеградувала до позначки «мінус»? Ось наскрізне питання у літературній і науковій творчості Єрофєєва.

Аналогічно відбувається й злиття значень тілесного – тут тілесне постає і як об’єкт, і як суб’єкт: воно є посудиною для вина, води чи засобу для дезінфекції і, разом із тим, саме є цими всіма рідинами. Для Єрофєєва тіло – відправна точка і пункт призначення, які поєднують шляхи аморального й морального, скорботи й віри, ненависті й любові. Це те саме тіло, яке складає долоні до молитви, вивергає сім’я, випускає птахів на волю, бере у руки сокиру. Це добро та зло, що ув’язнене у тлінному шкіряному мішку. Це, власне, вершини й низини, але не лише тілесні, але й духовні.

Про зло

.
Говорячи про Єрофєєва, неможливо оминути дражливої та спекулятивної теми зла. Адже опозиція темних і світлих сил – настільки вживана, що зайва розмова про неї стає ознакою несмаку. Проте вона є особливою саме для російської літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття, яка переросла гуманізм «Толстоєвського», виструнчилась із сологубівського, замятінського, булгаківського протесту й недовіри до світу, і згодом проросла «російськими квітами зла».

Читайте також: Російська книжкова пропаганда: бандерівці-нацисти і стрєлкови-герої

Автори цієї «злої» когорти застосовують змінену оптику, крізь яку вони проектують ГУЛАГ на всю територію своєї батьківщини, розглядають масове збайдужіння і скепсис до вічного й прекрасного, продукують сліпих отупілих героїв. Власне, місце  традиційних ціннісних засад на кшталт добра, любові та правди, – посіли смерть, хвороби, деградація, гниття, некрофілія. Цього не бракує й «Тілу» Віктора Єрофєєва. Взяти б до прикладу оповідання «Все буде добре»:

«Серед тканин Тетяни, що зазнали гнилісного розкладання, найдовше зберігаються хрящі, матка, сухожилля, артерії. Григорій ловить матку, ніби рибку в каламутній воді. Обережно облизує її на долоні, обережно надкушує, чуйно дослухаючись до її смаку як до протяжного крику нічного польоту, й швидко жує, плямкає, весело морщить ніс, пожирає, ковтає, ковтає».

Та зло – це не самоціль, а швидше засіб віднайти добро, а отже, ці два поняття аж ніяк не змагаються між собою, а навпаки взаємодіють. До слова, французький письменник Андре Бретон стверджував, що «існує певна духовна точка, у якій життя та смерть, реальне та уявне, минуле та майбутнє, висловлене та невисловлюване вже не суперечать одне одному».

Проте ідея зла, що веде до добра або ж є самим добром – це не велосипед, який був винайдений модерністами, авангардистами чи постмодерністами. До прикладу: «I must be cruel only to be kind», – промовляє шекспірівський Гамлет, усвідомлюючи, що для встановлення справедливості потрібно пройти шлях жорстокості.

Про розтин

.
Ще одна річ, про яку хочеться думати й говорити, читаючи цю збірку, – автопсія, адже Єрофєєв деконструює тіло різними інструментами, у різних реальностях і ситуаціях:

«Григорій вдає, ніби не помічає, як шкіра її стоп і кистей сповзає панчохою разом із милими фарбованими нігтями».

Поруч із автором і ліричним героєм, головний герой книжки – тіло. Політичне, еротичне, мертве, смішне, жіноче й чоловіче – всі ці виміри є намаганням окреслити зріз епохи, зріз ставлення до профанного, а відтак і до духовного.

Але митці почали розколупувати мертву, а подекуди й живу, плоть у пошуках душі ще задовго до постмодерну. У 1902 році в газеті «Кур’єр» вийшло оповідання Лєоніда Андрєєва «Безодня» («Бездна»), яке відразу спричинило суспільно-літературний скандал – і на те були причини.
.

.
Захід сонця, за містом гуляють двоє наївно-закоханих молодих людей – сімнадцятирічна гімназистка Зіна та студент-технолог Нємовєцкій. Насолоджуючись одне одним, вони не помічають, як ландшафт набуває зловісних обрисів, як наближається нестримна страшна сила.
.

.
На шляху додому через ліс їм трапляються троє чоловіків, які б’ють хлопця до втрати свідомості. А коли він приходить до тями, знаходить голе, зґвалтоване, непритомне, але живе, тіло Зіни. Нємовєцкій думає, що «буде чомусь добре, якщо вона ще довго не отямиться», торкається її, обіймає, цілує, промовляє слова кохання й обіцяє одружитися.

Твір закінчується так: «І чорна безодня поглинула його». Ці слова дають чітке уявлення того, що сталось. А сталось зґвалтування, сталась та сама нестримна страшна сила, яке розщеплює на атоми ідеї гуманізму, очищення стражданням тощо. Це саме та нестримна страшна сила, яка опроявилась у Сологуба чи Замятіна, а згодом – у Солженіцина чи Шаламова.

Читайте також: Леонід Фінберг: Що інтелектуальніша книга, то краще вона продається

Злочин-слабкість студента Нємовєцкого багатоаспектний – це й глум над чистим почуттям, і наруга над зраненою людиною, і почасти некрофілія. «Безодня» Андрєєва – це не одноосібна, але все-таки предтеча мамлєєвської та сорокінської безодні, яка транслює перевернуті ціннісні аспекти. Тепер уже і в «Тілі» Єрофєєва зустрічаємо тих-таки «студентів Нємовєцких», які або байдужі до «Зін», або препарують їхні напіврозкладені тіла. А «Зіни», у свою чергу, упиваються смертю та зляганням зі своїми затхлими коханцями.

Про душу

.
Кожне оповідання «Тіла» Віктора Єрофєєва – це не лише «ода земному», а й ствердження духовного:

«Коли я п’ю горілку, я п’ю свою російську душу!»

Тут кожен герой по-своєму відшуковує свій дух і його межі. Автор допускає, що для цього всі засоби хороші – секс, імпотенція, зрада, випорожнення, злочин тощо. До прикладу, один із ліричних героїв Єрофєєва повторює шлях Раскольнікова – здійснює убивство, щоб відчути себе надлюдиною:

«Бо мені все можна. Я все можу. Над моєю головою замість сталі було зоряне небо».

Як довго триватиме це відчуття та чи взагалі у правильному напрямку рухається герой – зовсім інше питання. Адже тут більш цінна інтенція – бути чимось більшим, ніж лантух із гноєм. Але часи не ті, тіла не ті – тому й самопізнання і пізнання Бога не є таким, яким мало би бути:

«(…) та оскільки втрата релігійних контактів загальновідома, то велику банкноту любові зараз скрізь витрачають на почуття до протилежної (переважно) статі».

«Людина» – звучить гордо!» – цей оптимістичний клич Максима Горького, який прориває шар лайки й бруду людського дна, і суперечить, і пасує прозі Єрофєєва. По-перше, Єрофєєв – це далеко не про оптимізм. Та, по-друге, тут крізь масову тупість, державне ожиріння, перманентну некрофілію й убивство все ж проривається бажання свіжого повітря, бажання пошуку живої душі у заростях гнилої плоті.

Читайте також: Віктор Єрофєєв: «Головне завдання літератури – боротьба з ентропією»

.

• під музичні твори Альфреда Шнітке;
• із чимось алкогольним;
• якщо ви цікавитесь опозиційною російською думкою;
• шанувальникам Владіміра Сорокіна, Сєргєя Довлатова, Варлаама Шаламова тощо.

• під час прийому їжі;
• якщо ви не розумієте, чому Раскольніков убив стару лихварку;
• дітям на ніч.