uncategorized

Читомо продовжує серію публікацій перекладного проекту видавництва «Вавилонська бібліотека» – це переклади літературної критики, рецензій, аналітики та інтерв’ю з письменниками за виданнями The New York Times, The New Yorker, Paris Review, The Independent та інших. Мета проекту: ввести українських читачів у контекст творчості автора та звернути увагу на найкращі зразки американської та європейської літературної критики.

Переклади виконували студенти профільних факультетів під наглядом викладачів та професійні перекладачі на громадських засадах.

Цього разу читаємо другу частину великої статті Клайва Джеймса про англійського письменника Олдоса Гакслі.

Читайте також першу частину статті

Навколо його італійських віл було повно фашистів. Хоч він спочатку розглядав їх як щось не більш страшне, ніж погана комічна опера, де хор влаштовує кулачні бої, він, врешті, зробив висновок – задовго до встановлення нацистської влади в Німеччині, – що тоталітарне розв’язання аномалій масового суспільства гірше, ніж сама ця проблема. Гідне схвалення і те, як він одразу збагнув більшість жахів радянського режиму.

Він був не єдиним серед тих, хто думав, що з індустріального суспільства виходило забагато ідіотів, і був – або, принаймні, так здавалося – на боці добра, коли стверджував, що однією з найбільших небезпек, котрі несуть в собі ідіоти, є те, що вони можуть обирати диктаторів. Антипатія до диктаторів показала його як прогресивну людину в той час, коли Джордж Бернард Шоу вітав Гітлера як взірець творчої енергії або Г. Дж. Веллс низенько кланявся трону Сталіна.

Ще в 1928 році, в «Контрапункті», котрим увінчується його ранній успіх як романіста, Гакслі створив британського протофашиста на ім’я Іврард Веблі. Свої довгі промови про планування Веблі будує на жорсткій риториці, що пізніше звучатиме в сера Освальда Мослі (обертаючись у тому ж високому соціальному колі, Гакслі спостерігав за підвищенням Мослі). Промови допомагають зруйнувати те, що зробило б роман класикою.

Очевидна жертва контракту на серію книг, «Контрапункт» Гакслі містить принаймні два різних хибних зачини, і, як завжди, більшість персонажів виголошує цілі есе в повітря замість того, щоб вести діалог між собою. На щастя, рупором думок Гакслі виступає не Веблі. Це блискучий (хто б сумнівався) письменник Філіп Кварлз: «Для мене проблемою постає трансформація окремого інтелектуального скептицизму в щось на кшталт гармонійного всебічного життя». Кварлз виступає за Всеєдність. Веблі – за силу, і Гакслі знав, що перше відрізняється від другого.

Тим не менш, Гакслі наслідував поширену моду припускати, що індустріальні суспільства мають бути якимось чином організовані, і організувати їх має якесь елітарне об’єднання. Під вдаваною сатирою «Який чудесний світ новий!», котрий став сенсацією, відколи з’явився у 1932 році, лежить глибоке прийняття цієї вигаданої необхідності. Владна альфа-еліта в цій книзі контролює забезпечення сексом і наркотиками – нагородами, які керують її виконанням завдань і тримають в кулаці всі нижчі соціальні групи, аж до напівкретинів епсилон. Так не сталося.

.
.

Сьогодні контроль здійснює саме забезпечення, і альфи ще частіше за епсилонів змушені лікуватися від залежності. Якщо Гакслі застерігав світ, що навіть вільне суспільство може бути спокушене тоталітаризмом, він робив корисну справу.

.
.

До складу суспільства «Чудесного світу нового!», входить відокремлена резервація Дикунів – до їхнього заповідного парку можна потрапити гелікоптером, – які страждають від кохання, болю та поезії так, як страждала вся людська раса, поки наука не прийшла на допомогу.

Таким чином, Гакслі нещиро завіряє у своєму гуманістичному переконанні, що творчість – надто важлива застава, аби віддавати її прогресивному ідеалові. Та він іноді вдається до виправлення своєї гуманістичної тези, коли припускає, що альтернативою хибному плануванню може бути правильне планування. У закапелках книжки ховається ідея, з якою він з дитинства ріс і яку ніколи не полишав: так чи інакше з елітою потрібно буде рахуватися. «Який чудесний світ новий!», не нападає на цю ідею. Він посилює її, залишаючи для інтелігенції можливість віднайти не настільки маніпулятивний спосіб визначати життя звичайних людей.

Читайте також: Джон Фаулз: віртуозний автор «Колекціонера» та «Жінки французького лейтенанта»

Перейнятість ідеєю «розумної та активної олігархії» (термін, підкинутий Harper’s у статті 1927 року під назвою «Перспектива американської культури»), напевно, закорінена в меншій симпатії Гакслі до решти 99,5%. Поза сумнівом, з цієї ж причини він так захищав євгеніку. Та його пацифізм був іншого штибу: у ньому відбився брак політичної розсудливості Гакслі. У ролі провідника Союзу обітниці миру в 1930-ті він виходив до публіки з особистим переконанням, що війни траплятимуться рідше, якщо вдасться навчити людей ненавидіти їх.

Навчати повинні просвітлені люди, котрі покажуть на власному прикладі вибір життя та миру. Так само, як він ніколи не міг погодитися з тим, що непогана етична система швидше виникне в школі розумово відсталих дітей, аніж серед інтелектуальної еліти, якою б близькою до Трансцендентального вона не була, він не погоджувався і з тим, що мир – не закон, а скоріше бажаний стан справ.

Проте Гакслі був не єдиним генієм, котрий говорив нісенітниці про політику, а деякі з них були також романістами. Він досяг успіху в Європі, але його потреба в заробітку ніколи не даватиме йому спочинку. У фінансовому плані він ходив над проваллям линвою, не надійнішою за шнурок черевика. У нього були всі причини переселитися до Каліфорнії, і навіть не знадобилося понижувати власні екзальтовані стандарти розумної компанії.

Оскільки наближалася участь Америки у новій війні, Лос-Анджелес перетворився на один із інтелектуальних центрів модерного світу, відколи там згуртувались європейські вигнанці. Томас Манн стикнувся у поїздці до Нормандії з родиною Гакслі (типово для себе, цей сучасний Ґете подорожував першим класом, та він поступився цим, аби навідати їх у третьому), і тепер він дихав із ними одним повітрям. Америка не ізолювала Гакслі. Але вона таки взяла його в лещата.

.
.

Ті, хто думає, що світлий розум Гакслі затьмарився у Каліфорнії, схильні приписувати його падіння тим речовинам для розширення свідомості, котрі він приймав: східна мудрість, галюциногенні наркотики, ЕСС. Вони звикли ігнорувати значення того, що він не приймав.

.
.

Насправді він ніколи не розумів, що війна може бути чимось набагато більшим за міжнаціональний конфлікт; що вона не залишить, коли дим ущухне, ніякої альтернативи прийняттю ліберальної демократії як єдиної гарантії свободи; і що така свобода не може бути загальновизнаною «вічною філософією» («Вічна філософія», його книга 1945 року, котра намішала всі позитивні думки Сходу і Заходу у таке собі фруктове морозивце морального покращення, була еквівалентом, свого часу, книжці Гілларі Клінтон «Потрібне ціле село»: у ній не було що заперечувати, а це, звичайно, було запереченням).

Він був фатально твердо налаштований вірити, що людство може і повинне прямувати до вищого стану, ніж той, у якому воно застрягло.

Читайте також: 5 книг про антиутопії

Нічого неприйнятного не було в його цікавості до східної філософії. Так само не було в його переконанні, що наркотики для розширення свідомості варті ознайомлення, чогось неодмінно безглуздого. Людей, котрі, здається, наділені усім, що треба, слід пробачати за те, що вони підривають власний мозок із надією, що там має бути щось більше. А от інтерес Гакслі до ЕСС відбив натомість серйозну аномалію. У Дюкському університеті професор Дж. Б. Райн перетворив екстрасенсорне сприйняття (ЕСС) на лабораторний предмет.

Гакслі не тільки подобалося вірити, що Райн відкрив щось суттєве; він хотів повірити, що статистичний аналіз підтвердить правоту Райна. Симпатія Гакслі до наук зробила з нього пристрасного захисника їхнього творчого зв’язку з гуманітаристикою. Проте мова, котра пов’язувала науки, була математична, а його компетенція в математиці залишилася на рівні вищої школи. Найкраще, що Гакслі міг зробити для науки, – це гратися в надзвичайно гарні промови.

Шкода, що його прекрасні розмови про науку зачарували навіть його самого. Він намагався звучати науково, коли говорив про світові політичні кризи, але через це йому бракувало критичності. Він захищав розв’язання проблем, котрі неправильно формулював. Він все ще запитував себе, як спланувати економіку на раціональних засадах, але ніколи не застановлявся над питанням, чи є справді потреба це робити. Гакслі досі вважав, що якби світова популяція зросла до певної позначки, усім цим людям не вистачило б їжі. Ніколи не надаючи належної ваги тому факту, що саме технологічні досягнення збільшили народжуваність, він надавав невеликої ваги і здатності технології розв’язати цю проблему.

Безпечно проживаючи у тій частині світу, що найменше постраждала від бідності та політичної нестабільності, він сприймав своє оточення як належне, як набір умов, що сприятимуть шляху людства до вищих рівнів, а не як той високий рівень, про який решта світу могла тільки мріяти. Якби він був не настільки від усього захищений, війна та її наслідки мали б більший вплив на його думки. Карла Поппера, вигнаного до Нової Зеландії під час війни, пам’ять про європейський досвід змусила вивести найбільш вузьке визначення демократії.

.
.

Це була система, в якій держава могла бути заміщена за першого бажання маси, і ні олігархія, ні інтелігенція чи будь-яка інша сила не змогла б зберегти свою владу. Підтекст був такий, що 99,5 % необов’язково інструктувати; усе, що їм треба, – це мати право голосу.

.
.

У Британії Фрідріх фон Гайєк дійшов висновку, що ліберальна демократія здатна утримувати сплановану економіку тільки доти, доки правила держави захищають населення від несправедливих випадків. У Парижі, коли війна скінчилася, Альбер Камю, котрий бачив зблизька і нацистів, і комуністів у дії, визначив демократію як режим, створений і підтриманий тими, хто знає, що знає не все.

Гакслі міг би сам сформулювати подібні висновки, якби не залишався таким переконаним у тому, що ігнорування мас було головним ворогом світу. В Америці у Гакслі були всі можливості, і він навіть скористався, хоч і ненадовго, однією з них. Екстравагантність Каліфорнії вразила його аналітичні здібності досить надовго, що дозволило його креативності взяти гору. Несправедливо затьмарена «Коханою» Івліна Во, власна відповідь Гакслі Каліфорнії, «Через багато років помирає лебідь», була і досі є його найкращим романом. (У Британії була обрана більш приваблива назва – просто «Через багато років»: американський редактор, напевно, вважав за потрібне підкреслити алюзію на Теннісона).

Читайте також: Найочікуваніші художні переклади до Форуму видавців

Там, де нільська течія його неодмінної ерудиції замулює ранні романи, «Через багато років» бодай раз показує потяг до приземленого. Кожен лос-анджелеський роман цитує написи на білбордах, але Гакслі цитує їх із насолодою – можливо, тому, що ці слова достатньо великі, аби він міг їх читати. Вірджинія Монсіпл, ця безпосередня секс-бомба, що засмагає на вершинах свого магічного замку, безсумнівно має перегук із майбутньою героїнею Террі Саузерна, Кенді Крістіан. Вірджинія нічого не знає.

Вона просто собі існує, при цьому чоловіки божеволіють через неї. Більшість інших персонажів, на відміну від попередніх, доволі жваві й провадять власні індивідуальні діалоги замість того, щоб запозичувати їх із бібліотеки, котру Гакслі носив у голові. Сенс книжки, і це ще більш незвично як на Гакслі, у тому, що видимий світ – це все, що взагалі є. Оглушлива фінальна сцена, де безсмертні люди виявляються мавпами, введена, аби сказати нам, що куди б не прямувало людство, вічне життя – це не те, до чого слід прямувати.

Цей чудовий роман вказав шлях, котрим Гакслі міг би піти далі. Але він теж є, врешті-решт, програмним, і доводить, що Гакслі був правий, коли припускав, що йому чогось не вистачає до митця. Від самого Ґарсінґтона  близьким другом Гакслібув Д. Г. Лоуренс, котрий помер на руках у Марії. З поваги до Лоуренса Гакслі завжди був готовий поступитися і визнати, що почуття може стояти вище за мислення. Але більше за поступливість Гакслі потрібно було мати смиренність: йому треба б побачити, що його омріяний вищий стан буття, гармонія, що примирить вічні конфлікти, вже існує, і що цей стан – мистецтво.

.
.

Він любив мистецтво у всіх його проявах. Його есеї засвідчують це. Небагато критиків писали про поезію за модерних часів краще за Гакслі.

.
.

Коли він говорить про Чосера, він спонукає тебе бігти по найближчий примірник «Кентерберійських оповідок». В есеї 1923 року він сказав про Чосера: «Він не жахається поведінкою своїх ближніх і не має жодного бажання змінювати їх». Якщо згадати, що Гакслі якраз мав бажання їх змінювати, це схвалення звучить вдвічі проникливіше: воно ставало «проти шерсті» його упереджень, проте корелювало з його естетичним чуттям. Читати всі його есе один за одним – це як потрапити в коледж своєї мрії.

Усі вони були нещодавно знову надруковані як «Повна збірка есе» (видавництво «Ivan R. Dee»; по 35 доларів за книжку) у шести наукових томах (подекуди недостатньо наукових: надто багато іноземних фраз досі подано без перекладу), за редакцією Роберта С. Бейкера та Джеймса Секстона. Віддаємо належне їхній праці, тим не менш, набагато простіше читати есе Гакслі в оригінальній колекції. Корисно починати з «Музики вночі», надрукованої 1931 року, бо вона показує, яким широкомасштабним і недогматичним він може бути, коли пише про гуманітарні науки. Коли він займався ними, його відгук стосувався того, що він справді знав. На інших царинах він тільки гадав, що знався, – це зовсім відмінний стан свідомості.

Незважаючи на неминучі спалахи книжності, есе Гакслі легко читаються і завжди інформативні, навіть тоді, коли єдине, про що вони інформують нас, – це скільки його наукової інформації безнадійно застаріло. Чого їм бракує, то це винахідливості, яку він марнував на свої романи, але якої він рідко тримався, оскільки йому хотілося натомість філософувати.

Якщо романи занадто потерпали від есеїстичності, його есе не вистачало романічності: інструменту для проникнення в душі, реєстрації пригод розуму, а не змісту пам’яті. Якби він вклав усе в пояснювальну прозу, він міг би підняти її до рівня, на якому можна було б підважувати власні судження, а отже, зробити драму з монологу. Есе, написане у 1956 році, «Гіперіон проти Сатира», підказує, що він здатен був відкрити новий журналізм, якби усвідомив його потенціал.

Ось як воно починається: «За декілька місяців до початку Другої світової війни я прогулювався разом із Томасом Манном вздовж пляжу за якихось п’ятнадцять чи двадцять миль у південно-східному напрямку від Лос-Анджелеса». А далі ще краще: «Під нашими ногами, а також усюди, де сягає око, пісок був вкритий маленькими білуватими предметами, схожими на мертвих гусениць. Впізнавання зійшло, як одкровення. Мертві гусениці були зроблені з гуми».

Виявляється, на пляж вже давно ніхто не ходить, а все через післявоєнну побудову гігантської станції для аерації стічних вод «Гіперіон». Як не прикро для читача, втручання аераційної станції повертає есеїстичну манеру Гакслі у звичні рамки. Він вводить довгу, глобальну і безсумнівно правдиву історію очищення стічних вод від давніх часів, але відкидає можливість посперечатися сам із собою.

.
.

Для письменника, котрий усе життя засуджував переможний марш Машини і вболівав за ідеал маленького самодостатнього суспільства, індустріальний прогрес на кшталт аераційної станції «Гіперіон» мав би стати приводом для роздумів.

.
.

Він схвалює дію станції, але забуває, що це схвалення повинно бути початком дискусії, але ніяк не закінченням. Одне його «я» могло сказати, що станція зайнята нейтралізацією залишків, котрих могло б і не існувати, якби індустріальне суспільство не використовувало неправильні матеріали. Та інше «я» могло б заперечити, що звичайні людські фекалії переробляються на потік води, значно менш токсичний, ніж Ґанґ. У цій внутрішній суперечці його захоплення східною мудрістю мало б бути стримане більш витонченою західною практичністю.

Напевно, він стикнувся б із тим, що, можливо, світ, який дозволяє собі це робити, у майбутньому перетвориться на показово складну систему, яку повністю ніколи не вивчити і перед якою навіть найобдарованіший аналітик змушений буде скласти зброю, визнавши, що не знає відповіді. Втім, мабуть, він таки мовчки стикнувся з цим і пішов шукати притулку у вищих сферах саме з цієї причини.

Читайте також: Один у полі воїн: Вільям Бойд про Вільяма Ґолдінґа

Якби він драматизував конфлікти, що були притаманні його концепціям, він міг би прийти до вищої реальності, котра вже була навколо нього. Може, він допоміг би захистити незрозумілу складність цієї реальності від нападу, котрий давно готувався, але наразі став загрозою: нападу накидачів гармонії, адептів Всеєдності. На жаль, через свою невикорінну віру в те, що людська маса надто дурна, аби бачити внутрішнє світло, він належав до лави нападників. Та людської маси немає. Є тільки особистості, і в усіх суспільствах, окрім невільного, вони завжди опиратимуться переконуванням, що їхнє щоденне життя не варте того, щоб його жити. Це можна вичитати на їхніх обличчях, якщо маєш очі.

Переклала Ганна Гнедкова

Переклад за публікацією The New Yorker, «Out of Sight. The curious career of Aldous Huxley», by Clive James, march 17, 2003