Література на літо

Думка про те, що добробут спільноти важливіший за добробут окремого її члена, стара як світ. На цю риторику спираються первісні суспільства, національні ідеї, релігійні угруповання та корпорації; і будь-який утопійний проект намагається – бажано не лише на риторичному рівні – змоделювати стан щастя для всіх, звідки ніхто не піде ображений. Антиутопія ж, дитя індивідуалістичної свідомості, дивиться на такі моделі з точки зору того окремого члена, добробутом якого вирішили знехтувати заради чогось, поданого як пріоритет спільноти. Цей доволі молодий жанр (критики схильні вважати першою антиутопією Свіфтові «Мандри Гулівера») досліджує стосунки між індивідуальністю і масою, відхиленням і нормою, особистістю і владою – тож може виявитися лектурою не тільки цікавою, а й корисною.

У запропонованій добірці містяться не тільки зразки художньої прози, рекомендовані до прочитання, а й цікаві дослідження цього жанру літератури.

.

.

.

.

.

.

 Галина Глодзь, аспірантка кафедри літературознавства, НаУКМА

.

.

Джордж Оруэлл

«1984» и эссе разных лет

.

.

.

.

Для багатьох людей західної культури перша асоціація з терміном «антиутопія» – це ім’я англійського письменника Джорджа Орвела або ж назва його центрального тексту, який відкриває цю книгу. Втім, Орвел писав не тільки антиутопії, а й талановиті – хоча іноді вкрай категоричні – есе, частина з яких потрапила на подальші сторінки збірки. Особливої уваги з точки зору антиутопій варті його міркування про зв’язки літератури й політики: Орвела, журналіста й письменника, цікавить владна риторика та способи, в які влада використовує мову, щоб утверджувати себе (зрештою, що таке його «новомова», як не спроба оголити механіку маніпуляцій свідомістю через мову).

Присутня також літературно-критична складова, наприклад, рецензія на роман «Ми» російського письменника Євгенія Замятіна. Орвел висловлює сумнів у тому, що Олдос Гакслі міг не знати Замятіна і не втрапити під його вплив; утім, бувають різні ситуації – сам Орвел, наприклад, ніде не зазначає, що знав про шведську авторку Карін Бойє та її «Калокаїн» 1940 року написання, а спільних елементів у «Калокаїні» та «1984» ой як немало.

Чим доповнити: Олдос Хаксли “Возвращение в дивный новый мир”. Гакслі спостерігає за світом через чверть століття після своєї антиутопії та побивається через те, як багато зміг передбачити.

.

Утопия и утопическое мышление.

Антология зарубежной литературы

.

.

.

.

Антологія видана в 1991 році – і дух часу дуже помітний на її сторінках. Незважаючи на те, що в назву винесено утопічне мислення, тексти підібрані так, щоб зачіпати ще й темний, негативний бік утопій – а він присутній чи не в кожній з них, бо «утопія хороша як острів, але страшна як архіпелаг». Тексти, тут зібрані, справді важливі для розуміння розвитку утопійної (та й антиутопійної) думки: наприклад, «Міф машини» Люіса Мамфорда, «Принцип надії» Ернеста Блоха, «Ідеологія і утопія» Карла Мангейма, «Про чарівні казки» Джона Р. Р. Толкіна. Остання, четверта частина пропонує не теорію, а візії, тому містить трохи художньої літератури – зокрема, єдиний доступний у перекладі на російську фрагмент «1985», полеміки Ентоні Берджеса з Орвелом.

Вікторія Чаликова, укладачка книги, написала до неї також передмову, яка й сьогодні залишається майже обов’язковим пунктом у списках літератури до різноманітних досліджень про антиутопії, писаних на пострадянському просторі. Залишається не тільки через першість, а й через теоретичну цінність, тому починати антологію варто саме з передмови. Цитата про острів і архіпелаг – теж звідти.

Чим доповнити: Гелиополис (Немецкая антиутопия. Романы). Поряд зі в основному теоретичною антологією – три художні тексти з передмовою про жанр, видані під спільною обкладинкою в 1992 році.

 .

Erika Gottlieb

Dystopian Fiction East and West: Universe of Terror and Trial

(Антиутопії. Схід і Захід: всесвіт терору і суду)

.)

.

.

.

Літературний критик Еріка Готтліб розбудовує свою теорію антиутопій довкола суду над протагоністом, адже тоді відбувається зіткнення голих ідеологій влади та головного героя. Ця кульмінація змальована відверто: влада забуває про звичну риторику й наостанок розкриває карти перед протагоністом, якому все одно вже не врятуватися. Схожий сюжетний хід присутній у купі фільмів, де життя «хороших» висить на волосині, а «погані» – замість того, щоб їх добити, – читають розлогу лекцію про свої мотиви. В антиутопіях, проте, це переважно завершується не так, як у розважальному кіно, і героєві не вдається уникнути розправи.

Однак якщо теоретична знахідка Готтліб цікава здебільша для колег-дослідників, то вибір текстів, на які вона спирається, корисний і для пересічного шанувальника жанру. Уже з побіжного погляду на зміст можна скласти собі список літератури на найближчий рік. Єдина проблема полягає в недоступності деяких – найменш відомих, але не менш цікавих – текстів: хоч антиутопісти й творили на всьому радянському просторі, їхніх книжок не поспішають перекладати російською.

Чим доповнити: Мишель Фуко “Надзирать и наказывать”. Трохи про те, як розвиваються стосунки влади й індивіда після суду.

 .

David Sisk

Transformations of Language in Modern Dystopias

(Мовні трансформації у сучасних антиутопіях).

.

.

.

Як можна зрозуміти з назви, дослідника Девіда Сіска цікавлять насамперед трансформації мови в антиутопіях – звідси розгляд «Механічного апельсина» Берджеса чи «Рідлі Вокера» Рассела Хобана (здається, не перекладений, бо практично неперекладний саме через крайні трансформації мови). Утім, вибір нетипових текстів дозволяє ще точніше сфокусуватися на традиційній проблематиці антиутопій. У розділі про «Механічний апельсин» Сіск висловлює думку, близьку кожному, хто всерйоз замислювався про теодицею: свобода волі означає рівну можливість вибирати як добро, так і зло. Тому антиутопійність роману полягає не в жахах, які творить Алекс зі своєю бандою, а радше в тому, як влада перетворює Алекса на законослухняного громадянина.

Сіск говорить про мову не лише як про засіб репресії та контролю, а і як про інструмент звільнення (наприклад, у «Рідній мові» Сюзетт Елджін). У цій амбівалентності мови закладена велика відповідальність, адже нездатність захистити свою мову означає також втрату контролю над своїми думками і, врешті, втрату свободи.

Чим доповнити: Ролан Барт “Мифологии”. Маленькі історії про те, як дискурс панує над нами в повсякденному житті.

 .

M. Keith Booker

The Dystopian Impulse in Modern Literature: Fiction as Social Criticism

(Антиутопійний імпульс у сучасній літературі: художня проза як суспільна критика).

.

.

.

Сучасні антиутопії американський професор літератури М. Кіт Букер розуміє доволі широко: він розпочинає від Замятіна й завершує американським автором Томасом Пінчоном. Як і в Еріки Готтліб, тут присутній розподіл на «західні» й «східні» антиутопії; і якщо добірка у «східній» частині не дивує (тяжко любити антиутопії на пострадянському просторі й не читати Стругацьких), то «західна» таки приховує трохи сюрпризів – наприклад, кілька сторінок про текст, щодо якого вперше в літературній критиці застосували слово «dystopia», хоч автор планував утопію, коли його писав. Дивні діла твої, літературо.

Два пункти, які неодмінно цікавлять дослідника в антиутопіях – це тіло і душа, секс і релігія. Владі мало контролювати публічну поведінку індивіда, вона намагається добратися до того, з ким він спілкується приватно й у що вірить глибоко в серці. Як і з мовою, тут існує двобічний зв’язок. Секс і релігія можуть стати засобами контролю, а можуть, навпаки, бути інструментами звільнення, способами повстання й боротьби, врешті, шляхами утвердження нових утопійних ідеалів. Бо така оптимістична думка М. Кіта Букера: антиутопії, хай які похмурі, працюють разом із, а не проти утопій, допомагаючи підтримувати свіжість та привабливість утопічних ідей.

Чим доповнити: Леонідас Донскіс “Влада та уява”. Текст про зв’язки між політикою й літературою, але також – між любов’ю і свободою.