uncategorized

«Маленьке життя» Ханьї Янаґіхари – одна із найбільш обговорюваних (і найконтроверсійніших) книжок минулого року, що потрапила до короткого списку премії Букера – нарешті з’явиться друком українською. Роман перекладає видавництво «КМ-Букс» і обіцяє впоратись із цим завданням до початку літа. Читомо пропонує вам ознайомитися відразу з двома різними поглядами на цю книжку.

«Маленьке життя»: глянцеве житіє одного сучасного мученика

Тетяна Петренко

Жили собі четверо університетських друзів, актор, художник, архітектор і юрист. Жили у бідності та дружбі, шукали своє місце під сонцем, чекали на успіх у роботі, завжди допомагали одне одному і ділилися усім, чим могли. Але один із цієї четвірки, Джуд Сен-Френсіс, весь час щось не договорював. І не випадково.

У такому ключі розгортаються перших 100-200 сторінок роман Ханьї Янагіхари «Маленьке життя» – другого роману американської авторки, який у 2015 році було номіновано на Букерівську премію. Нагороду він не здобув, проте отримав любов читачів і став бестселером.

На початку роману, поки таємниці Джуда ще не відкриті, а ми тільки знайомимося з героями, у кожного з них іще є свої великі й маленькі проблеми, сподівання і мрії, нам ще дають надію, що кожен з чотирьох якось розкриється у романі. Але незабаром ці сподівання згасають: початок був лише знайомством з героями, а зосереджуватись роман буде навколо Джуда, чиї проблеми значно масштабніші, серйозніші та, як стверджують тисячі читачів, «сльозоточивіші». Власне, велика таємниця Джуда полягає в тому, що до 16-ти років він був жертвою сексуального насилля і цей досвід визначив хід його життя. І мова не лише про психологічну травму: один із кривдників понівечив тіло Джуда, тож воно є постійним нагадуванням про пережите.

Опинившись у ролі жертви сексуального насилля, в якій типовіше зображують жінок, Джуд не виношує план помсти усім своїм кривдникам і не прагне самогубства, щоб не жити із цим соромом. Хоча таку модель реагування на насилля над чоловіком нам повсякчас пропонує масова культура. У чомусь він нагадує Біллі Міллігана, який у пошуках порятунку розщеплює свою свідомість. Джуд намагається стерти перших 16 років власного життя з пам’яті, переписати свою історію, проте це йому не вдається. У підлітковому віці соціальні працівники намагаються допомогти Джуду навчитись жити зі своїм досвідом і говорити про нього, але він обирає інший спосіб реагувати на цю травму.

Читайте також: «Таємнича історія Біллі Міллігана»: бути не собою

.
У героя виникає нав’язлива ідея спокути (дається взнаки монастирське дитинство) і місцями він нагадує мученика та відлюдника з релігійної літератури. До того ж він часто ріже себе, в чому можна вбачати практику самобичування. Додати до цього його огиду до сексу, а отже, утримання від нього, схильність до аскетизму і відлюдькуватість – і перед нами постає сучасний мученик, а весь роман прочитується як «житіє».

Як і багатьом персонажам релігійної літератури, Джуду трапляється епізоди спокуси, щоправда, в «Маленькому житті» це роблять не чорти чи диявол, а доля, чи то пак авторка: вона послідовно дає Джуду те, про що він не сміє мріяти: освіту в престижному університеті, шанс отримати нову сім’ю, найкращих друзів, яких тільки можна уявити, велику любов тощо. І коли Джуд нарешті наважується прийняти щось із цього списку, – вона жорстоко його карає.

Така інтерпретація не є випадковою, до неї спонукає монастирський епізод життя Джуда і його ім’я, яке має релігійні відсилання. Джуд – це Юда (хоча Юда не Іскаріот, а Фадей, один з 12-ти апостолів), а прізвище – перегук зі Святим Франциском Ассізьким. Втім у випадку з героєм роману вони мають мінімальне смислове навантаження, хоча рани на тілі Джуда ми цілком можемо порівняти зі стигматами Франциска.

Та хоч би як Джуд не намагався відсторонюватись від життя, навколо нього є люди, яким він небайдужий

І дружба із цими персонажами відволікає нас від того, що це роман про травматичний досвід. Ми дізнаємося про те, що це також книжка й про світ безсилих чоловіків. Зауважимо, світ «Маленького життя» – винятково чоловічий. Звісно, тут є жінки, але десь далеко на тлі, і вони не відіграють майже жодної ролі. Ні, це не світ брутальних і успішних чоловіків. Це панорама емоцій, переживань і потаємних думок, з якими всі ці персонажі не дуже вміють давати собі раду. І передовсім вони не мають мови, щоб говорити про проблеми, на які наштовхнулися, – ось він, інший бік гендерної проблематики, адже чоловіки в історії культури є сильними, раціональними, вони є кривдниками, а не жертвами. Тож не дивно, що герої губляться в тому, як їм бути, коли реальність відрізняється від засвоєної моделі.

Втім, попри всі важливі й цікаві моменти книжки, сам роман є дещо штучним і глянцевим. Окрім травматичного досвіду Джуда і безсилля інших у його порятунку, читачам пропонують приємні декорації: запаморочливий успіх у роботі всіх персонажів, дружбу довжиною на весь роман, красиву любовну історію, що в сукупності підозріло нагадує велику lifestyle статтю з глянцевого журналу, бо як на 700-сторінковий роман тут забагато типово глянцевих спрощень.

Читайте також: Що ми знаємо про американський міф?

,
Скажімо, у «Маленькому житті» повно доволі детальної географії, але немає ніяких часових маркерів, (тобто ніякої політики, жодних розмов про новітні технології, мистецькі тенденції та всі інші серйозні теми). Зате повно епізодів з життя навколомистецького середовища, описи відвідин ресторанів, деталі інтер’єру нових квартир, є навіть кілька подорожей.

За тих кількадесят років, які охоплює сюжет, зовнішній світ ніяк не змінюється і ніяк не виявляє себе. Він буквально не існує. Авторка нехтує соціальними змінами, гучними світовими чи американськими катастрофами й подає нам світ із приставкою «пост»: пострасовий, постгендерний, постісторичний. Щоправда, не дуже зрозуміло, що дає їй таке право, коли добра половина персонажів роману є гомосексуалами та очевидно, що протягом майже півстоліття у світі відбулося вдосталь змін у ставленні до них, які не могли не позначитись на долі героїв. Та для персонажів «Маленького життя» вибір сексуальної орієнтації важить не більш, ніж вибір ресторану, в якому вони будуть вечеряти. У них немає із цим жодних проблем.

Зважаючи на всі ці спрощення і казкові декорації роману, можна погодитись із твердженням Янагіхара, яка в одному з інтерв’ю називала своє «Маленьке життя» страшною казкою. Це насправді дуже вдала характеристика: як і всі глянцеві історії, цей роман – велика казочка. Хоча, віддамо їй належне, насподі цієї глянцевої казки порушено важливі й цікаві питання.

• Як кострубате житіє сучасного мученика
• Якщо історичними реаліями можна знехтувати
• Охочим проплакати принаймні 100 сторінок поспіль

• Якщо думаєте, що чоловіки не бувають жертвами насилля
• Якщо ви не любите глянцеві історії

Тридцять три нещастя і ще трошки: скільки бід вміщається у маленьке життя?

Ярослава Стріха

«Маленьке життя» містить елементи двох різноскерованих жанрів. Це – дитя реалістичного соціального роману про успішних друзів у великому місті, соціальну мобільність, широку панораму навколокультурних спільнот Нью-Йорка. Але до його колиски підступилася погана фея із темної казки й все зіпсувала (До жанрового визначення казки, якому надає перевагу сама авторка, повернемося трохи згодом, бо воно не видається небезсумнівним). Від батьків роман успадкував основи фабули, яка тягнеться через кілька десятиліть із життя чотирьох друзів, від знайомства в університеті й до смерті більшості із них. Реалістичний пласт «Маленького життя» звертається до ще не кодифікованого в літературі, але останнім часом описуваного дедалі частіше досвіду: життя, позбавленого традиційно усталених маркерів дорослості. Низка причин прислужилася тому, що дедалі більше людей опиняється поза готовими життєвими програмами, випробуваними кількома попередніми поколіннями: діапазон коливається від економічних (скажімо, стрімких змін ринку праці, що вже не дозволяє сподіватися на послідовне кар’єрне зростання в одній галузі) до культурних (наприклад, проблематичності патріархальної моделі родини із відповідним розподілом обов’язків у ситуації, коли обоє партнерів працюють поза домом). Лишившись без рятувального кола стабільних моделей того, що визнається у суспільстві «добрим життям», немалий прошарок людей втрачає готову оповідну структуру, яка надає біографії сенсу, перетворюючи розпорошений набір подій на цілісну розповідь.

Читайте також: Фемінізм в українській літературі: поле ґендерної боротьби

.

Наприкінці роману четверо головних героїв обговорюють, звідки їм знати, чи мало їхнє життя сенс, якщо в них немає дітей (їхня засаднича відчуженість від батьків мимоволі підказує читачеві, що діти цієї проблеми також не вирішують). Амбітніший із героїв зауважує своєму другові, відомому актору: «Звичайно, твоє життя має сенс: тебе хочуть бачити».

.
Таким чином, джерелом сенсів стає погляд іззовні, перетворення на об’єкт бажання. Актор (найбільш однозначно позитивний герой, а отже, припустімо, у цьому питанні речник авторки) не погоджується: його життя мало сенс, бо він був добрим другом і робив своїх близьких щасливими (іронія полягає в тому, що саме в той момент він робить свого найближчого друга приголомшливо нещасним: чому? прочитайте і довідаєтеся). Отже, саме друзі перетворюються на базову систему підтримки й головне джерело емоційних зв’язків, що вже не конче може забезпечити робота (дедалі нестабільніша), атомізоване суспільство чи нуклеарна родина. Під дружбу, стверджує авторка, готових оповідей нема, тож герої намагаються увібгати свої стосунки у конвенційнішу модель романтики, хоча насправді це редуктивний підхід. Читач, утім, мимоволі згадує цілу англомовну літературну традицію ХІХ століття, яка, значною мірою, тримається саме на чоловічій дружбі (від Ізмаїла і Квіквега до Шерлока Холмса і доктора Ватсона – список тягнеться у вічність), щедро приправленій мізогінією в дусі «жінка не є гідним інтелектуальним і емоційним партнером для людини».

Отже, рішення написати роман, у якому жінок, фактично, немає, не лише глибоко ретроградне, а й суперечить заявленій меті заповнити білі плями на емоційній мапі

Жіноча дружба – менш досліджений літературний мотив, та й альтернативні дорослості для жінок є дражливішим питанням: материнство у стереотипній жіночій біографії центральніше, ніж батьківство – у чоловічій.

Щоправда, доволі цікаве дослідження альтернативних моделей дорослості підриває друга жанрова складова: це історія про те, що зі своїх травм вирости неможливо. За класичним психоаналітичним визначенням, травма – це досвід, не інтегрований до життя, який існує у мерзлій позачасовій статиці й раз-у-раз погрожує вирвати із плину буденності до прикрого флешбеку. З кожним розділом роману описи дитячих і підліткових травм головного героя займають дедалі більше простору, минуле віджирає не лише теперішнє, а й майбутнє, доки не поглине їх зовсім. Час згортається у безнадійне замкнуте коло, маркери змін епох зникають (тільки лінивий не висловився про принципову анахронічність роману, де лептопи, мобільні й одностатеві шлюби несподівано і без пояснень існують уже в умовні ранні 1980-ті).

Авторка називає це гибле болото жахіть казкою. Під жодні традиційні визначення казки це, звісно, не підпадає. Крім усього, ініціація та інші обряди переходу – один із наріжних каменів значного масиву казок, однак у «Маленькому романі» йдеться саме про неможливість переходу у новий статус. Натомість за цим текстом цілком виразно проступає вплив житій великомучеників і успадкованої від християнської іконографії демонстрації страждання тіла (Головного героя, Джуда, невипадково названо на честь апостола Юди Тадея – не плутати з Юдою Іскаріотом – звісно, великомученика, а в католицькій традиції ще й святого заступника безнадійних випадків). Муки – знак автентичності, недосяжної на жоден інший спосіб. Муки мають самостійне етичне та естетичне значення. На цьому моменті соціальний роман і «житіє» зливаються, бо йдеться про підвалини політики ідентичності. Один із друзів описує Джуда як людину майбутнього: «пост-сексуальність, пост-раса, пост-ідентичність, пост-минуле».

Читайте також: Час молитися і час убивати: одна надважлива біографія

Звісно, лише з висоти ліберальної бульбашки великих міст і університетів східного узбережжя США можна сказати, що походження, колір шкіри чи вибір романтичного партнера не є вирішальними для ідентичності: але ще недавно можна було припускати, що ці бульбашки лише розширюватимуться. Але якщо ми – не наше походження чи наша професія чи наша віра, то що ми? Що лишається? Ми є те, що нам болить. Стрімке розширення визначення «того, хто вижив» (survivor) із суто технічного (людина, що заціліла у катастрофі) до екзистенційного (людина, що здолала дедалі ширший спектр травматичних досвідів – від онкозахворювань до зґвалтування) свідчить, що засновані на травмах ідентичності набувають дедалі більшої привабливості, пропонуючи готові оповіді про віктимізацію, і про її подолання, і, так, про автентичність страждань. На сторінках «Маленького життя» розігрується діалог між ідентичністю, заснованою на травмі (вирваний із плину життя досвід), та ідентичністю, заснованою на належності до спільноти. Друга починає – і програє.

«Маленьке життя» – текст, якому багато чого можна закинути, і не в останню чергу надмірний мелодраматизм: етап, на якому нагромадження жахіть починає викликати гомеричний сміх, а не співчуття, може настати значно раніше, ніж кінець книжки. Попри це, він здобув шалену популярність. Ймовірно, зокрема завдяки тому, що давав читачам можливість укласти в етично навантажену оповідь свій травматичний досвід, який за самою своєю природою опирається наративізації. Чи не перетинає “Маленьке життя” межі, за якою ця життєва модель стає несумісна, власне, з життям – відкрите питання.

• тим, хто бачить цінність у флешмобі #янебоюсьсказати
• кідалтам, молодим дорослим та іншим у пошуках альтернативних моделей дорослого життя

•  ревним прихильникам традиційних цінностей
•  людям із тяжкою депресією

Фото: AFP Image