Новини

У #MediaHub продовжується лекторій «UPLectorium / Розстріляне Відродження: українська культура 10-30 рр. ХХ століття», зініційований Українською правдою. 14 листопада професорка Києво-Могилянської академії Віра Агеєва розповіла про неокласиків, прокляття української літератури та листування Зерова та Хвильового. Читомо законспектувало найцікавіше.

Поява неокласиків

Література про селян і для селян не могла бути літературою світового рівня, це моя приватна думка про українську літературу до ХХ століття. Це засада елітарності, яку приніс європейський модернізм на українські терени. У школі всі вчили вірш Франка «Декадент»: «Я є мужик, пролог, не епілог….»  Франко – людина-університет і чи не найреальніший наш претендент на Нобелівську премію трохи наступає на горло собі, але все ж вважає за необхідне вважати себе мужиком. Засада елітарності зустріта була вороже.

Те покоління жертовно працювало, кров’ю, кістками. Модернізм поставив питання, чи варто це робити? Один з великих сумнівів європейського модернізму у тому, що буде, якщо не прийде нове покоління. Засада елітарності поступово утверджується.

Неокласики – це модерністи, їх не любили всі на українських теренах. У цьому є нездоровий діагноз тодішної української літератури загалом. Недивно навіть що друга збірка Тичини має назву «Замість сонетів і октав». «Я “неокласиків” не ганю, / Хоч в них не річка, тільки став» – це його запізнілий реверанс.

Неокласики хочуть модерної української літератури і для цього вважають, що потрібно повернутися до джерел, які живлять усю європейську літературу. І тут ще один важливий момент. Неокласики страшенно актуальні на сьогодні. Українська література мала вийти з-під тиску російської імперської культури. Це нерв літературної дискусії 1925-1928 років.

Літературознавиця Віра Агеєва про «не ті» канони

Діяльність неокласиків

Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрія Клена) та Віктор Петров не просто хочуть організувати український літературний процес, але і знають як. Вони починають займатися ще й культуртрегерською діяльністю. Всі вони свідомі того, що початки модернізму – це творчість Лесі Українки й виходять з цього. У 20-ті роки зусиллями Зерова і Филиповича вийшов 12-томник Лесі Українки, який досі неперевершений. Неокласики не просто зібрали тексти, а кожен з них мав пояснювальну статтю. Неокласики тоді ж видали 12-томник Коцюбинського. Микола Євшан тоді казав, що канон українського модернізму – Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Точне попадання десятку!  Україністика не була академічною, і завдяки українізації ця ситуація змінилася. Збурена українська молодь заповнила аудиторії, саме вони хотіли модерної України.

Неокласики окрім видавничих проектів займаються перекладацькою  діяльністю. Вони хочуть, щоб український читач перестав сприймати західну літературу через російського посередника. Це те, що конче потрібно продовжувати зараз.

Про втому символізму

Неокласики не оформлюють себе як групу, хоча міжгрупова боротьба тодішнього українського літературного процесу до безглуздя гостра. «Неокласицизм – це дружба», – сказав Домонтович у спогадах. І це правда. Вони писали дружні присвяти: «Ми – неокласики, потужна/ Революційна течія;/ Йдемо напружено і дружно…/ Леконт де Лілль, Ередіа…/ Ми виникаємо стихійно,/ Щороку сходячись на чай:/ Страшися, “Плуже” безнадійний, / І статут свій переробляй». Ми можемо лише уявляти як дратувало це напівосвічених пролетарських письменників.

Але є у Миколи Зерова один сонет, який можна вважати програмним: «Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,/ Ця старосвітчина, цей дикий смак (…)/ Класична пластика, і контур строгий,/ І логіки залізна течія – /Оце твоя, поезіє, дорога».

У вірші чітко й очевидно прослідковується класицизм. І варто поставити питання, чому класицизм прослідковується у цьому неоромантичному бурхливому часі? Можна говорити про втому символізму. Символізм був однією з найбурхливіших течій європейського модернізму, але відбувся ще до Першої світової війни. Про втому символізму говорили усі.

Перша світова війна породила експресіонізм, але серед інших течій є неокласицизм. Київський неокласицизм, російський акмеїзм, польські скамандрити –  синхнонні явища, типологічно схожі, йдеться про увагу до предметного слова, до світу, як він є. Містичні глибинні пориви втомили, а навколо лежав забутий символістами світ у запахах і формах, і до нього повертається неокласицизм. Оце те, до чого приходять неокласики.

Рильський дав добре визначення цієї еволюції – «Від Бодлера до Гомера». Найбільшим неокласиком, очевидно, можна назвати Зерова. Вони культивують сонети, октави, і їм важливий зв’язок із традицією. Неокласики принесли в українську літературу дух високої філології, якої бракувало.

Читайте також: 10 історій про неокласиків,

після яких вам захочеться їх почитати

Про прокляття і спадок української літератури

Одним з проклять української літератури, та і зрештою польської теж, є романтизм. У нас романтизму було так багато, що освячена Шевченком романтична традиція породила багато епігонів. А вони є вторинними, власне кажучи модернізм заперечивши ХІХ століття, мусив знайти іншу традицію, тому відкрив XVIII століття, класицизм. Я говорю про неокласицизм, але в українській літературі швидше варто говорити про необарокові тенденції.

Класицизм – це придворне мистецтво, імперське, тому з українським класицизмом не склалося з незалежних від українців причин. І коли неокласики шукали української традиції, то відкрили величезний спадок українського бароко. Образи саду, винограду – це барокові образи.

Якраз неокласики у 20-ті роки ХХ століття модернізуввали український класичний канон, що сформувався як шевченкоцентричний. Поруч з Шевченком стає Сковорода (важливий як класицист і як європеїст, представник культури, яка не розірвала ниток з європейської традицією) та Пантелеймон Куліш (будемо чесними рівнем таланту поступається Шевченкові, але для неокласиків важливий як культуртрегер). У Зерова є цикл сонетів «Культуртрегер» є сонет «Куліш»: «В повітрі пише ще його рука».

Рецепція київського неокласицизму

Українська література розвивалася як колоніальна з усіма випливаючими з цього наслідками, а неокласики взялися за її модернізацію. Вони культувують сонет, Рильський пише про ідею октав, проповідує універсальний естетизм «Усі книжки, усі земні поети,/ Усі зрідні душі його живій!»

Київським неокласикам пощастило, що серед них був геніальний поет, у моєму особистому каноні – це Максим Рильський. Рильський приходить від лже-Бодлера від символізму до класицизму – вірш «Солодкий світ». Як співець солодкого світу він не зійшов з цього шляху. У фіналі вірша  Рильського «Запахла осінь в’ялим тютюном» є прощання з вежами темної гордині символізму.

Неокласики модернізували мову української поезії. У Лесі Українки пальцями відчуваєш, як їй бракує слів. Нечуй-Левицький якось «фекнув», що вона пише мішаниною польської і російської.

Тому на часі була модернізація поетичної мови, яка не була виробленою, замуленою. З подивою відчувається інша мова у Рильського. Неокласики встигли модернізувати мову, канон, ієрархію цінностей.

Цього їм не могли пробачити опоненти. Рецепція київського неокласицизму – і в 20-ті роки і пізніше – діагноз української літератури і української культури. Їх не любили і цькували. Літературна дискусія 1925 – 1928 років йшла і в площині модернізації українського літературного процесу, але швидко, і цього неможливо було уникнути, перейшла у площину політичну і закінчилась як політична з усіма її наслідками. Метафорично можна сказати, що вона завершилася 13 травня 1933 року пострілом Хвильового у скроню.

Вже опубліковані листи Хвильового до Зерова, які збереглися завдяки Софії Зеровій. Архів обох своїх чоловіків – Миколи Зерова і Віктора Петрова – вона зберегла до найменшого папірчика. Що єднало Хвильового і Зерова? Листи Хвильового до Зерова – це листи вдячного учня до мудрого учителя.  Хвильовий засвоює тези неокласицизму і виносить їх назагал. Заклик до європеїзму – це те, що він засвоїв у неокласиків.

Микола Зеров. Згадує дружина

Від 1925 року напади на неокласиків посилюються і вони переходять в кабінети. Їхня настанова – утриматися на марґінесі, не лізти в політику, залишатися в скромній просвітницькій  і культуртрегерській діяльності, але цього їм не дали. В одному Зеров пише: «Серед буденних справ і шкурної громади/ В душі плекали сон далекої Еллади…» Коли в одній з нечисленних статей було написано, що неокласики не йдуть у ногу з часом, то Рильський відповів віршем, у якому є рядки: «Коли доба нас дожене,?/ то й ми підемо в такт з добою».

Київський неокласицизм – це той міф, явище та поезія, яку ми, на щастя, маємо.

Проект UPLectorium: «Розстріляне відродження» триватиме до кінця лютого. Читайте повну програму лекторію «Розстріляне відродження».

Читайте нотатки з першої лекції проекту про амурів і батярів у масовій культурі Галичини,

яку прочитав Юрій Винничук

Світлини зі Facebook Української правди