Новини

2 лютого в рамках проекту книгарні «Є» «Новітні тенденції: суспільство, політика, культура» відбулася публічна лекція відомого літературознавця та критика Віри Павлівної Агеєвої.

Доктор філологічних наук дискутувала на тему «Не ті книжки: що змушують читати учнів і студентів?»

Як зауважила пані Віра, у школах чомусь викладають не найкращі твори української літератури, і через це не тільки страждає естетичний смак учнів, а і формується хибне ставлення до літератури в цілому.

Навіщо і кому потрібен літературний канон?

«Якщо шукати вирішення проблеми, то однозначно натрапиш на поняття канонізму в літературі. Канон: чи потрібен він взагалі і, якщо так, то який саме? Так, він потрібен з самої людської природи: життя, на жаль, скінченне. А тому не варто витрачати його на погані книжки. Канон – це мистецтво пам’ятати, структурувати і вибудовувати ланцюг вартісної літератури за спаданням», – поділилась Віра Павлівна.

В Україні так сталося, що у шкільних програмах представлені не всі «ті» автори. До того ж, у багатьох випадках для читання пропонуються ще й не найкращі твори великих письменників. Такий собі український національний мазохізм.

Але добір вартісних текстів – надзвичайно важливий.

Мабуть, найпростіше уявити, що канон потрібен лише викладачам української літератури в школах, університетах, будь-де.

Але слід наголосити, що канон вкрай необхідний письменникам, бо кожний амбітний майбутній геній має спочатку визначитись зі своїми попередниками, вчителями та наставниками.

Зрештою, це така собі підказка для будь-якого читача.

«Пиши під Тараса Григоровича – і все буде гаразд»

Віра Агеєва пропонує подивитись на функціонування канону української класики. Очевидно, він сформувався в добу романтизму як романтичноцентричний, а саме як «шевченкоцентричний». Не новина, що Шевченко – центральна постать канону, батько та символ української культури.

Літературний процес взагалі відбувається завдяки зміні поколінь, і ця зміна не може пройти безболісно.

«І хоч у світі після романтизму прийшов реалізм, і письменники реалізму вірили, що вони – лікарі, тому можуть поставити діагноз хворому суспільству та вилікувати його. Але в українському переході від романтизму до реалізму боротьби не було, так само, як і маніфестів та періодики. Цей феномен мав місце тільки завдяки відсутності адекватного літературного процесу, україномовної літературної преси тощо», – вважає дослідниця.

Як наслідок – романтизм в українській літературі став тягарем, бідою, яку важко було подолати.

Спочатку Тарас Шевченко був піднесений до центру канону і це логічно, але далі послідовники Шевченко перетворили його писемну манеру на панацею: «Пиши під Тараса Григоровича і все буде гаразд».

Власне, через це боротьба генерацій не відбулася, стара манера не була заперечена. Тож, романтичний період, щоб не перебільшувати, дотягнувся аж до 20 століття.

Модерністам не вдалося…

Лише наприкінці 19 століття Леся Українка першою знайшла в собі мужність заперечити фальшивий культ віршем «Легенда».
А першим, хто заговорив про необхідність модернізації канону, був «хатянин» Микола Євшан. Він 1912 року опублікував статтю в «Українській хаті» на тему «Боротьба генерацій в українській літературі», в якій висунув дуже жорстокі звинувачення «батькам».

У той же час Сергій Єфремов у своїй статті «Лицарі ночі» неоднозначно написав: «Українці-патріоти сиділи на своїй патріотичній печі і так знизили градус культурного життя, що воно опинилося на точці замерзання. А тепер вони ще звинувачують нас, що ми не шануємо святощі».

Євшан мав досить сміливості та напрочуд розвинутий естетичний смак, що визначив трійку центральних персон модерністського канону, а саме: Леся Українка, Ольга Кобилянська та Михайло Коцюбинський. Насправді дуже рідко трапляється, щоб сучасники бездоганно бачили канон. Тим не менш, сталося так, як сталося.

Зміна поколінь відбулася. Проте як не працювали модерністи – канон залишився той же.

Неокласики: моноцентризм на поліцентризм!

Модернізували канон київські неокласики у вже 20-их роках.

Школа неокласиків налічувала як мінімум 12 творців навколо метра Миколи Зерова. Як казав Зеров, неокласики перевіювали на тло критики всю спадщину української літератури, принаймні 19-го століття.

І що кардинально змінилося? Моноцентричний (шевченкоцентричний) канон вони спромоглися переробити на поліцентричний. Ціллю перетворення було поставити на одну сходинку із Шевченком Сковороду та Куліша.

Неокласики розпочали вдихати життя у новий канон і видали 12-томники Лесі Українки та Коцюбинського. Та й досі немає кращого видання Лесі Українки, як видання 20-их років за редакцією Миколи Зерова. На жаль, від початку 30-тих років в розвиток канону втрутився соціалістичний реалізм – погоджений партією напрямок української літератури.

Мистецтво амнезії і кастрована радянська література

Для радянської влади література мала працювати як ідеологічний інструмент та забезпечувати пропагандистські завдання.
«Якщо подивитися прозоро, ніколи письменникам не платили таких гонорарів. Але ціну їм доводилося віддавати неймовірну, тому що письменників було зведено до рангу державних службовців. І ось тут починається історія канону як мистецтва амнезії», – продовжує пані Віра.

Попри ретуші та вилучення письменників із нового радянського канону, література показала опір матеріалу та живучість.
Шевченка викреслити із канону було неможливо, не дивлячись на його стовідсоткову відповідність образу буржуазного націоналіста.

Шевченко був залишений у каноні, над ним проробили певні ідеологічні процедури, а на вакантну роль українського буржуазного націоналіста підпав… Пантелеймон Куліш. Хоча, якщо логічно розглядати культурні події, то Куліш був значно менше «винний» за Шевченка. Але принцип який? Якщо не Шевченко, то Куліш.

.

Які наслідки радянського канону?

По-перше, письменники, що залишилися в каноні, були представлені кастрованими. Українська література (виключно з політичної точки зору) мусила бути гіршою за великоросійську, тому визначалася як провінційна та бідна.

По-друге, топову п’ятірку письменників 20-их років – Володимира Винниченка, Миколу Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Віктора Домонтовича та Майка Йогансена – не вивчали в шкільних та студентських програмах. На щастя, талановитих письменників видавали. Наприклад, той же самий Григорій Костюк, що видав п’ятитомник Миколи Хвильового з блискучими коментарями. Саме існування такого «задзеркалля» полегшило історію літератури кінця 80-тих років минулого століття.

Заповнення білих плям… Але ким?

На початку 90-их років радянське літературознавство розвивалося під псевдошляхетним гаслом «Заповнення білих плям». От, є білі плями, тож, візьмімо всіх письменників: чим більше, тим краще.

 І тоді ж постала проблема шкільної та університетської програм. Перше, що треба було зробити, – це дерадянізувати канон. Але змінювали червону радянську ідеологію на ідеологію жовто-блакитну.

Як кажуть, шило на мило. Краще від цього не стало.

Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Багряний, Улас Самчук – письменники, яких першими ввели в програму. Чи були настільки естетично вартісними їхні тексти, щоб канонізувати їх? На думку самої Віри Агеєвої – ні.

.

Гончар проти Домантовича

10 років потрібно було, щоб визнати Домонтовича, одного з найталановитіших романістів, на одній сходинці з Іваном Багряним.
Але пані Віра піддає сумніву: чи можуть існувати поруч в одному каноні Гончар з Домонтовичем?

Лектор наголошує, що значення Гончара було перебільшено. Роман «Собор» важливий тим, що було сказано, але зовсім не тим, як саме це було сказано. «Мені образливо, що українську літературу представляє роман «Собор», в якому психологія героїв не розроблена, а сюжет – нудний. Роман адресований недалекому, неперевченому реципієнту», – вважає Віра Агеєва.

Якщо віддати менше місце Гончару, тоді можливо лишиться місце Рильському, якого взагалі викреслили з програми зовнішнього тестування?

Хто має створити канонічний список?

Варто, щоб багато літературознавців та досвідчених читачів поміркували, де добре, а де гірше чтиво. Без консенсусу і фахової думки канон не сформується.

Насамперед працювати мають естетичні міркування, а не ідеологічні повчання.

«Навряд доцільно створювати комітет заборони читання поганої української літератури, але обговорювати такі питання все ж варто, особливо молоді. Все ж, кому нудно на шкільних та університетських лекціях?», – підсумувала лекторка.

І на кінець пані Віра пообіцяла долучитись до творення канонічного списку. Проблема тільки в тому, хто візьметься за його організацію?

Спеціально для «Читомо» Олександра Єременко