Інтерв’ю

Роман, який виношувався близько 10 років і ще два роки перебував у роботі. Десятки персонажів та цілий світ, що існує за своїми власними законами. Нова, «краща» Україна, «на яку ми всі заслуговуємо». Читомо зустрілося з відомим українським письменником Олександром Ірванцем та поговорило про його нову книжку «Харків 1938» (видавництво «Laurus»), дія якої відбувається в альтернативному історичному вимірі.

— Що стало поштовхом до створення роману про Харків у альтернативному минулому?

— Цьому сприяло безліч чинників. Насправді я всім досі казав, що в основі роману – історія, яку мені розповів Юрко Позаяк. Він дав мені цю ідею. Але потім я зрозумів, що крім того в мене ще й мама походить із Харківської області. І що це було перше місто-мегаполіс, яке я побачив.

Мої ранні роки пройшли на Волині. Коли мені було рочки чотири, мама сіла зі мною в поїзд, мабуть, у Луцьку, бо ми проїхали Рівне, Київ, і приїхали до Харкова. Тоді ще там не було метро, але вже були Держпром, університет, хмарочоси, і це вражало. Тоді вже в мене склався своєрідний міф Харкова, що був 15 років столицею підрадянської України, і який зберіг шарм столичності. Це дійсно місто з претензією на столичність. І, прийнявши пропозицію Позаяка, у новому романі я таки переніс столицю в Харків. Київ — стара столиця, а столицею нової України має бути саме Харків.

Я дозволив собі трохи перебудувати це місто. Збудував нормальний Оперний театр, на місці їхнього теперішнього, бо у старому проходили слухання у справі СВУ («Опера СВУ, музика ГПУ», — тоді так казали). На місці облдержадміністрації я поставив Президентський палац. До того ж, обидві будівлі зводили архітектори зі світовим іменем. Один із двох у Європі будинків Френка Ллойда Райта стоїть у Чернівцях — будинок офіцерів, а другий — музей Далі в Італії. У мене в романі його будівля — той самий Президентський палац. А новий театр для Харкова в мене спроектував Корбюзьє.

Національна ідея роману будується на українській класичній літературі. Насправді я писав його для кількасот людей, які на моєму рівні знають історію України й історію української та світової літератур. Я не кажу, що мій рівень супервисокий, але я маю в голові таку картину XX сторіччя, і переробляю її, базуючись на всьому, що мені відомо. Але до кінця роман буде зрозумілий дуже небагатьом.

— Які архіви ви вивчали? Читали тодішню пресу? Має ж бути якась серйозна історична розвідка?

— Я спростив цю концепцію. Я ще не вмію, як Віктор Гюго, писати роман на 300 персонажів. У всьому світі є тільки один письменник, який спроможний на таке, – це Стівен Кінг. Я можу написати на 30 осіб, але й це багато. Тому я вирішив обмежитись. Усі мої 30-40 персонажів – переважно історичні постаті. Вимислених цілком, без додавання чиїхось рис є лише 5-6 осіб.

За сюжетом Україна вистояла в українсько-російській війні 18-20 років, і 20-го року витіснила московського загарбника за свої межі, віддавши їм Білгородщину, Кубань. 9 травня 1920-го року було підписано мирну угоду в Білгороді. Тому в Україні 9 травня — День Перемоги, в Росії – ні.

Михайло Грушевський передав правління Євгенові Коновальцю, тим часом як Симон Петлюра жив в еміграції. І Коновалець, і Петлюра – два великі політики. І є ж приказка про двох ведмедів, які не вживуться в одному барлозі. То у мене в романі Коновалець витіснив Петлюру, як найбільшу свою небезпеку, за кордон. Дихотомія типу Сталін-Троцький.

Якщо далі вдаватися до сюжету, то держава трансформувалась з УНР в УРСР (Українська Робітничо-Селянська Республіка), яка не входить в СРСР, а окремо будує свій суспільний лад – націонал-комунізм. Владна партія називається ПУНК (Партія українських націоналістів-комуністів), англійською PUNK. Головний ідеолог – Микола Хвильовий. Усі живі, з митців ніхто не репресований. В романі фігурують: Аркадій Любченко, Валер’ян Поліщук, Остап Вишня, Василь Чечвянський — рідний брат Остапа Вишні, дуже талановитий письменник-сатирик.

Читайте також: Ірванець про богемні кнайпи та генделики Києва

— Чому в романі відсутні деякі по-справжньому знакові постаті тієї епохи? Наприклад, де подівся Валер’ян Підмогильний?

Підмогильний, і Куліш, і неокласики, і ще багато важливих постатей просто не вмістилися. Я вже казав вище, що я не Стівен Кінг, і на 300 персонажів роману не втну. Поки що. В мене лишилося сторінок 70 якісного, як я називаю, «шлаку», там розвиток сюжету ширший, і там є ще дехто з історичних фігур. Мабуть, я ще перепрацюю цей свій твір. Але навряд чи персонажів аж так багато приросте.

Там є кілька часових поясів. Певною мірою я писав його і для друзів. Тому в романі навіть є трактир «Купідонъ», дехто з моїх близьких друзів зображений, як персонаж другого плану.

Я люблю брати друзів, як модель, змальовуючи якогось персонажа, даю йому зовнішність когось зі знайомих, приятелів.

— Чому саме ці герої? Вони вам найбільше подобаються? Чи це ваші музи?

— Відповідь десь посередині. Є поняття композиції, і я його там дотримуюсь. Мені була потрібна тріада. Це тріада митців з Волині, а за сюжетом Волинь і Галичина під Польщею. У романі до Харкова приїздить з Острозької академії отець Інок Пйотр Острозький, який привозить свій рукопис «Гоголь-сатана». З ним приїжджає молодший за нього письменник Улас Самчук з романом «Прадід Дунай, дід Дніпро». З ними ще одна дівчина письменниця. Я створив таку суміш персонажів, багато начитався. Я читав Юрія Смолича, усі ті «Розповіді про неспокій», Олександра Копиленка, Аркадія Любченка, історичну літературу…

— Тема 20-30 років останнім часом почала викликати помітно жвавий інтерес у суспільстві. Довгий час цей культурний пласт залишався невідомим широкому загалу. «Розстріляним відродженням» переймалися лише спеціалісти-дослідники або ж переважно письменники. Як ви вважаєте, це якийсь тимчасовий тренд, чи закономірний процес повернення втраченого?

— Це — дуже хороша тенденція. Давай-но, я нагадаю, що іще 30 років тому, за мого життя, наприклад, творчість Хвильового (вся!) була заборонена! Ти не могла купити його книжки у книгарні, бо їх не видавали, і в хрестоматії не включали також. Тільки співробітник Інституту літератури за спецдопуском міг отримати зі спецсховища його давні прижиттєві видання. Грицько Чубай писав «Доля піде попідтинню, пошукає Хвильового». І всі 30-ті роки були дуже маловідомими. Я з Куліша почав розуміти, яка це була велика епоха. Його також не видавали, а потім у журналах спершу, а потім книжками з’явилися його п’єси. Театри почали їх ставити. Я тоді починав займатись драматургією. І мене аж прострелило — ого, який ми мали час! Який інтелектуальний розквіт! Бо раніше мало можна було довідатися. Того самого, вищезгаданого Смолича можна було почитати, а щоденників Любченка — ні-ні!

Час Розстріляного Відродження, як на мене, такий собі український «золотий вік». Якби вони лишилися живими й могли працювати — яку літературу ми б сьогодні мали! Який народ, яку державу!

— Жанр альтернативної історії дуже популярний на Заході, але масова українська література здебільшого тяжіє до реалістичного відтворення минувшини. Пригодницькі книжки Василя Шкляра про Холодний Яр, родинні саги Володимира Лиса та Оксани Забужко. Чи не здається вам, що українці надмірно сакралізують свою історію?

— Ось це я теж десь мав на увазі, працюючи над романом. Я свідомо дозволив собі певні досить гострі моменти. Наша літературна традиція у великій прозі все-таки більш хуторянська, ніж, скажімо, в поезії. Причому, насправді (принаймні, я це зауважив на своєму власному прикладі), певним людям от просто не подобається Ірванець, принципово, бо не так пише, не так живе, і тут ось нарешті є за що до нього причепитися! Це так нещиро, так по-жлобськи. «Ей, а чого в тебе така шапка?» — із такої фрази починається бійка «Ей, а чого це ти такого вірша написав?» Поняття свободи творчості таким людям незнайоме. А для мене свобода, і не тільки творчості — цінність найвища.

— Чи можна вважати «Харків 1938» спробою розвінчати поширений історичний міф про «Україну-мученицю» – країну, яка постійно страждає та знаходиться у стані перманентного зникнення? Чи відчуваєте ви суспільний запит на «історію успіху»?

— Я ніби розмотую заплутаний клубок української історії, і я його випростую. У мене там Україна, яка перемогла одразу. Я над цим дуже багато думав. Україна була завеликою, щоб стати державою, і мала дуже сильні  проросійські тенденції по містах і на Сході, а в міжвоєнний період ті самі Литва, Латвія, Естонія були незалежними. А у мене в романі Україна, яка вистояла. Зменшена в розмірах, без Волині, Галичини, але вона є. Вона функціонує. «Українська держава для українців», «Україна понад усе». На будь-якій презентації я можу запитати: «Чи не хотіли б ви жити в такій прекрасній патріотичній державі?».

Читайте також: «Вибухові слова»: як творилася українська література 1990-х?

— Скажіть, ось ці численні факти збираються до купи? Чи не гадаєте Ви, що за таким нагромадженням губиться глибина?

— У мене все лягало як конструктор «Lego». Це роман-комікс, роман-плакат. Зараз готуються ілюстрації до видання, їх не буде багато. Це великий роман, де є притаманна йому епічність. (Ірванець пускає очі під лоба — таке про себе сказати!) Але одночасно все максимально спрощено. Я зробив гарний заміс з української попсової літератури, детективний сюжет. Там є вбивця, який приходить, щоб застрелити канцлера і Президента, є головний герой, який полює за вбивцею. Це цікаво, мені здається, що буде непогано читатись.

Але й ображених буде дуже багато, зокрема й через непрості теми. У Миколи Хвильового була падчерка Любонька, збереглися листи Хвильового до неї, які вона не бачила. А в моєму романі Хвильовий сидить в кабінеті, нюхає кокаїн і прагне Любоньки, а їй 14 років. Або ж є сюжет із трьома агентами, що живуть однією родиною: одна жінка й двоє чоловіків.

— Кого ви маєте на увазі, коли говорите про ображених?

— Дуже давно, у 91-му році, коли я написав вірш «Любіть», мені ніхто так і не пояснив чому я цим віршем образив Володимира Сосюру. Про це говорили багато письменників, дорікаючи мені. Аргументи були такі, що Сюсюра за вірш «Любіть Україну» так настраждався, а Ірванець його пародіює. А разом з тим, у кінці 80-х, я більше за всіх інших молодих поетів ходив з Марією Гаврилівною Сосюрою по алейках Ірпінського будинку творчості. Я знаю історію їхньої любові.

У всіх я намагався допитатися — чому саме я образив Сосюру? Ніхто не відповів переконливо. Багато з тих, хто так казав, були людьми, яких я поважав, люди зі смаком. Зараз теж таке буде.

— Це антиутопія?

— Моє визначення жанру — антиантиутопія. Тобто мінус на мінус дає плюс.

— Чи може бути таке, що події романів «Рівне-Ровно» та «Харків 1938» відбуваються в одній часовій лінії? Чи здатна ця утопічна Нова Україна докотитися до того стану? Як ми знаємо, утопії бувають дуже нестабільними?

— Ні, у своїх романах я малюю інакшу Україну в різних версіях. Тому «Рівне/Ровно» – це одна часова лінія, а «Харків-1938» — зовсім інша. Інший світ, інший всесвіт.

— Чи плануєте ви отримати «Золоту бульку»?

— Там ще є приз за бездарні сексуальні описи – «Золотий хрін». Я хочу і те, і інше. Я вже в такому віці, коли маю право писати кітч, тому із задоволенням отримаю й «бульку», й «хрін». Я знаю ціну своєму творові, навіть якщо його не оцінять.

— Це фактично найочікуваніший роман цього сезону…

— Не знаю. Ось є Сергій Жадан, який вже анонсував свій більший за обсягом роман. Коли я закінчив писати, це були перші дні лютого. Тут у «Купідоні» на сходах я зателефонував Юрієві Андруховичу й зазначив, що останнім часом часто застаю його в Україні, і на це він відповів, що також закінчує свою книжку…

Наближається якась нова проза. Попередня вже втомила. Дурна, політкоректна й слабенька.

Сучасна українська проза, відколи мої ровесники відійшли, здрібніла. Є окремі більш талановиті люди, але чогось великого ще не було сказано. Когось я не прочитав, але в загальному я ознайомлений з прохідною прозою. Читаю, приміром, Андрія Любку. Немає драйву. Може, мене проклянуть за ці слова, образяться, але я це відчуваю.

Читайте також: Ірванець: У цій збірці – не те, чим пишаюся, а те, чого не соромлюся

— Я так розумію, що з поезією все краще?

— Поезія у нас хороша. Я читаю й більш-менш розкручені імена, того ж Дмитра Лазуткіна. Є такий Олександр Корж, мій давній друг. Він вчиться в Могилянці. Ми бачимось з ним дуже рідко. Рік чи два тому ми зустрілися з ним в метро. Він пише класні речі.  Хороший поет. Я лайкаю його тексти абсолютно щиро. Моя колишня студентка Таня Ковальчук також пише дуже непогані вірші. Є дуже багато справді талановитих поетів, від уже розкручених до невідомих, які також пишуть на високому рівні.

Я знаю теперішнє покоління молодих від їхніх, фактично, народжень. Павла Коробчука знаю з його чотирьох років, Тараса Малковича фактично з народження. Тараса Чубая знав дев’ятикласником!Ось такі ми давні.

Бачу, яке воно сильне й різноманітне, поетичне поле України. Думаю, якщо укладати рейтинг улюблених українських поетів-сучасників, то у мене було б зо дві сотні.

— Чи є у вас якісь плани щодо продовження роману «Харків 1938»?

— Я не люблю повертатися до написаних творів. Мені не раз казали, що цікаво було б продовжувати мої твори, але я не можу. Кілька людей в різний час казали мені щиро в очі, що хотіли б продовження «Очамимрі». А я вже опанував той стиль, яким написана повість, і мені нецікаво.

Але від цього роману в мене залишилось теж близько 70-ти сторінок дуже якісного шлаку, який описує моя У.Р.С.Р. Тож саме у випадку з цим романом я, можливо, зроблю перепрацьоване видання, хоч і початок і фінал будуть ті самі, проте всередині буде щось більше. Але треба зачекати. Поки що являю на суд читача саме таку версію можливого розвитку України.

Автори: Оксана Хмельовська, Влада Романченко, Олександр Мимрук

.

У матеріалі використані фрагменти фото та зображень: проект «горизонтальних хмарочосів»  Лисицького, дизайнерські ескізи Єрмілова для харківського Дому піонерів, фото Києва Льва Шевченка, фото Михайла Масловського, 5.ua та molbuk.ua