uncategorized

 «Неокласики» – для багатьох, навіть часто для любителів літератури, це слово залишається просто одним із абстрактних імен із підручників. Хтось іще згадає «п’ятірне гроно» – неформальне коло поетів Миколи Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Освальда Бургардта. А щоб ці імена стали вам цікавішими і щоб ви захотіли прочитати нову антологію «Київські неокласики», я розповім вам 10 історій про цих самих неокласиків.

1. Любовний трикутник

У дружини Миколи Зерова Софії та письменника, дослідника Віктора Петрова (Домонтовича), як кажуть літературознавці, ще з кінця 1920-х років (або на початку тридцятих) виник роман. Про якісь подробиці чи з’ясування стосунків невідомо, є хіба двозначно-іронічні натяки Зерова в епіграмах.

Петров при цьому залишався його приятелем. Після загибелі поета і після війни стосунки «легалізували». Збереглися повоєнні листи Петрова до коханої (він тоді жив у Москві, під наглядом «органів») – сповнені химерних методичних описів одноманітних буднів та бажання зустрітися.

Дехто підозрює Петрова у причетності до арешту й загибелі «суперника», але факти, які б це підтвердили, невідомі, та й як сьогодні напевне доведеш, хто і до чого був причетний у вирі сталінських репресій?

Микола Зеров. Згадує дружина

2. Суперагент «Професор»

А ось що відомо напевне, то це те, що Віктор Петров співпрацював з радянською розвідкою та виконував її завдання. Дослідниця Віра Агеєва припускає, що «завербували» його тоді, коли викликали на допити у справі «Спілки визволення України». 

У кожному разі під час війни Петров перейшов фронт, улаштувався якимось чином працювати в структурах німецької пропаганди. Він редагував журнал «Український засів», де друкував, зокрема, масу антирадянських матеріалів, але сам же й знищував основну масу тиражу.

Потім виїхав до Німеччини, опублікував чимало своїх творів, а ще сенсаційну на тоді працю про українських письменників – жертв радянських репресій. Увесь цей час він виконував якісь завдання, про які нікому так і не розповів.

Але співпрацю підтвердили вже пострадянські спецслужби, Петров мав нагороди. Що ж саме робив цей агент, уявити важко, надто зважаючи на те, що виглядав і поводився він відверто «по-професорськи», всіляких бойових «суперагентських» навичок явно не мав.

Читайте про книгу Домантовича

«Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» 

3. Соловецький перекладацький «воркшоп»

Коли Миколу Зерова відправили відбувати «покарання» на Соловки, він тривалий час намагався морально не зламатися й бодай якось зберегати звички позатюремного життя. Так, у таборі він продовжив свою працю над перекладом «Енеїди» Вергілія, більше в нас відомої у пародійному переспіві Івана Котляревського (в якого «Еней був парубок моторний…»).

Вражаючий на сьогодні факт не був аж таким поодиноким. Сталінські табори були переповнені творчою інтелігенцією – і при першій можливості розгорталися диспути, виголошувалися лекції, писалось і читалось… На жаль, переклад «Енеїди» очікувано не зберігся.

4. Порятунок по-німецьки

Освальд Бургардт (він же Юрій Клен) став чи не єдиним українським письменником, який примудрився тихо й спокійно порятуватися від радянських репресій у тридцяті роки за допомогою легальної еміграції. Порятувало поета, перекладача і критика його німецьке етнічне походження – німцям іноді щастило виїхати з СРСР, і 1931 року Бургардт не пропустив свого шансу.

На еміграції він став, зокрема, промотором творчості своїх друзів-неокласиків, посередником між ними і поетами Празької школи. Під час Другої світової поет повернувся в Україну перекладачем у нацистському війську, але згодом звільнився за станом здоров’я.

Після падінння Райху в літературних справах часто таємно переходив межі зон окупації в Австрії та Німеччині, бував у різних таборах із українськими «переміщеними особами». Під час одного з таких переходів захворів на запалення легенів і невдовзі помер. Кордон метафізичнно помстився…

5. У пошуках ритуальної жертви

Максим Рильський після війни вже зовсім не вважався неокласиком, та й слово це тоді майже забули. Але це не означало, що, позбувшись «неблагоданійної», поет гарантував собі спокійне життя.

Так, дослідники вважають, що Рильський ледь не став жертвою інсцинізованого замаху. Радянські спецслужби хотіли розіграти виставу, за умовою якої поета б убили бійці УПА як «зрадника української нації, що оспівує більшовицьку владу». Втім, щось не зрослось, і Рильський лишився живим. А «жертвою бандерівців» і радянською іконою став інший письменник – Ярослав Галан. Хто саме вбив його, достеменно невідомо й тепер.

6. Любов до стінгазет

Арешт Максима Рильського в тридцятих роках тривав недовго і трагічних наслідків не мав. Його випустили. Але за час перебування за ґратами, як згадують однокамерники, Рильський відзначився тим, що організував… тюремну стінгазету «Наша Балагула».

Не можна не подивуватися силі почуття гумору поета, так само не можна не подивуватись і всюдисущій любові радянських громадян до стінгазети як явища. Та все-таки перебування в камері не минулося для морального стану Рильського безслідно. Є свідчення, що, повернувшись додому, він став навкарачки й гучно загавкав. Що ж, людині, яку випустили зі сталінської в’язниці, мабуть, можна було все.

7. Людина-автопілот

Літературознавець Ананій Лебідь не був, власне, поетом-неокласиком, але входив до кола їхніх однодумців, друзів, формував із ними спільний інтелектуальний простір.

Поважний науковець, упорядник літературної хрестоматії «За 25 літ», глибокий дослідник творчості Михайла Коцюбинського, знайомий із його родиною. А ось неформально він прославився як «хранитель п’яних». Адже після занадто гучних вечірок чомусь неодмінно залишався найтверезішим – і допомагав друзям знайти дорогу додому.

8. Ціна книги

Розповідають, що коли Михайло Новицький, літературознавець, дослідник творчості Шевченка, ще один представник «кола неокласиків», прибув на етапі в один із сталінських таборів, його вирішили пограбувати «урки». Не змігши захистити свій одяг і майно, він попросив лишити йому книжку – «Кобзар» Тараса Шевченка. «Кобзар» зацікавив ватажка кримінальників.

«Віддайте шмотки, а книгу я заберу собі», – скомандував він колегам.

9. Не всі ухили однаково корисні

Лінгвіст Михайло Калинович був людиною енциклопедичних знань. Щоб приблизно уявити, наскільки, досить сказати, що він керував семінаром із готської мови, знав санскрит і старолитовську, не кажучи вже про такі дрібниці, як чеська, німецька, італійська, іспанська, французька чи сербська. Зробив перші переклади українською мовою давніх індійських священих текстів упанішад.

У тридцяті роки Калиновича публічно звинуватили в «ухилі» від партійної лінії. Але не націоналістичному, як зазвичай. Його назвали російським «великодержавним шовіністом». Учений і його близькі злякались. І не безпідставно: зазвичай після таких обвинувачень відбувався арешт. Але порятував Михайла Калиновича несподівано сам Сталін. На одному зі своїх виступів у ті дні він оголосив, що великодержавний шовінізм не такий шкідливий, як націоналізм, а в окремих випадках може бути навіть корисним. Арешт не відбувся.

Літературознавиця Віра Агеєва про «не ті» канони

10. Виправити жереб

Поет Михайло Драй-Хмара, власне, й вигадав термін «гроно п’ятірне», яким часто позначали ядро групи неокласиків. Він використав це словосполучення у сонеті «Лебеді», що, серед іншого, метафоричнно зображував невеселе становище творців у тоталітарній країні. Невдовзі Драй-Хмара опинився в таборі на засланні. Є переказ, що одного дня зеків поставили у шеренгу, й енкаведист почав виводити зі строю та розстрілювати деяких із них. Стало зрозуміло, що розстрілюють кожного п’ятого. Поет розрахував, що зовсім скоро прийде черга його сусіда, молодого хлопця, і помінявся з ним місцями, порятувавши життя іншої людини ціною власного.

Ці та інші історії, а головне – зразки творчості неокласиків і їхнього оточення – ви зможете знайти в антології «Київські неокласики» (видавництво «Смолоскип»).