Новини

Романізовані біографії Віктора Домонтовича, чи то пак Петрова, чи Бера, заслужено стали власниками чи не найбільшої кількості лайків і поширювань у соціальних мережах. Представники молодого видавництва «Спадщина–Інтеграл» зізнились «Читомо», що новинка, до того ж, добре купується – на рівні з «Музеєм покинутих секретів» Забужко.

Однак попри успіх цього роману й достатню розкрученість автора (твори Домонтовича є у шкільній програмі), пересічні читачі знають про нього більше як про радянського шпигуна й героя–коханця із заплутаного любовного трикутника. Джеймсбондівського амплуа додає заплутаність і відсутність певних відомостей із його біографії, за яку поки що жоден письменник не взявся. 

Натомість Домонтовича–письменника – знають менше. Тож, якщо «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» стане першим знайомством з письменником, то воно обіцяє бути приємним. 

Принаймні, у цьому переконана упорядниця біографій Віра Агеєва та Сергій Іванюк, які нещодавно презентувала новинку у книгарні «Є». Ми подаємо думки пані Віри, а також учасників презентації, які, можливо, стануть поштовхом до прочитання книги.

ВІРА АГЕЄВА:

Про канони

Звичайно, це один із найцікавіших українських прозаїків ХХ століття. Петров-Домонтович входить у будь–який канон, він вносить в український інтелектуальний ландшафт так багато, що все важко осмислити. Але досі не всі його художні тексти видані. Я не кажу вже, що європейському читачеві взагалі невідома його спадщина.

Про першопублікацію

Біографія „Самотній мандрівник простує по дорозі” – це романізована біографія Вінсента Ван Гога – ніколи не публікувалася в Україні. Текст про Гельдеріна не дописаний, я його знайшла в архіві, у рукописі.

Про псевдонім

Стаття Петрова „Криза класичної фізики” було підписано псевдонімом «Віктор Бер». Як на мене, це би мало розшифровуватись як «біологічний еквівалент рентгена».

Про шпигунське минуле

Романізована біографія Віктора Домонтовича-Петрова стала би бестселером, якби її добре написати, але є проблема: обмаль документів. Коли я писала «Поетику парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», то упродовж кількох років я тричі зверталася до СБУ, зазначала, що не хочу знати шпигунських секретів… І єдине, що вони надали мені – друковану довідку, у якій значилось: Віктор Петров-Домонтович був дійсно співробітником НКВС КГБ. І те, що він виконував якісь розвідницькі функції, це очевидно.

Мабуть, він був поганим розвідником, бо ніяких нагород не отримав, навіть квартири у Києві йому не дали, не підтвердили докторський ступінь із 30-го року.

Про орден

За що йому дали орден Вітчизняної війни? Справа у тім, що 42-43 роках Віктор Петров ходив у формі німецького офіцера, зі зброєю. А коли, повернувшись із Німеччини, почав працювати в Інституті археології у Києві, то на нього постійно надходили доноси, що він, так би мовити, фашистський гад. 

Тож, йому дали орден, щоб більше ніхто не писав доносів.

Про аналіз терору

Я не знаю, чи ті, хто давав Домонтовичу орден Вітчизняної війни читали його книжечку «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору». Можливо, вони або не читали, або їм не вистачало інтелекту зрозуміти. Це перший системний інтелектуальний аналіз терору як методу управління. Такої антирадянської книжки з українців ніхто не писав.

Про караїмів

Під час окупації у Києві Петров врятував цілий караїмський народ, адже радянська влада не знала, що робити з ними: з одного боку, вони – наче саміти, з іншого, не євреї. Найврозумливішою для окупаційної влади була аргументація професора Петрова, що караїми – не євреї, тому що за царського режиму, вони мали дворянське звання, а євреї – ні.

Караїми досі вдячні Віктору Домонтовичу. 

Про ґудзики

І романізовані біографії, і романи написані на однаково доброму рівні. Він був перфекціоністом – усе робив старанно, вивіряв кожне слово. Проте жахливо пришивав ґудзики – криво і різного кольору.

Про топ

3 романи, написані у 30-ті роки – «Дівчинка з ведмедиком» (1928), «Аліна й Костомаров» (1929), «Романи Куліша» (1930) – одразу зробили нікому не відомого досі письменника топ-фігурою. 

Про „Без ґрунту”

 Я знаю людей, які з ним працювали, чимало захоплених його постаттю, так-от всі казали, що Ростислав Михайлович із роману „Без ґрунту” – це автопортрет Віктора Платоновича.

Це філософський роман, який є узагальненням усього покоління 30-х років, що було зламане. Це найсильніший український інтелектуальний роман ХХ століття. І якби не Віктор Домонтович, нам було б важко говорити про інтелектуальну прозу у ХХ столітті.

Про романізовані біографії

Він почав як автор романізованих біографій, він же увів цей жанр в українську літературу. Одночасно жанр став популярним в Росії, країнах Європи.

Романізовані, белетризовані біографії писали переважно ерудити. У біографіях є велика документальна основа, якій можна вірити.

Про цитатність

Тексти у романізованих біографіях дуже цитатні, хоча Домонтович їх не залапковує. Це така майже постмодерна манера, але, за бажанням, ми можемо відстежити першоджерела, листи, тексти.  

Про ідеологію

У 30-ті роки найкращі, найгеніальніші письменники – Підмогильний Хвильовий, Куліш – всі кривили душею у своїх текстах, особливо це стосувалось ідеологічних питань. У Домантовича ідеології взагалі немає.

Про анабіоз

Після свого блискучого дебюту у 30-х він просто зникає, йде з поля гри. Він обрав найбезпечніше заняття і тікає в археологію, де також робить кар’єру. Він – один із найкращих знавців трипільської культури, дуже багато всього накопав – і в прямому й переносному значеннях. Археологія врятувала йому життя.

Про любов до жертв

Про Петрова дуже багато написано поганого, зокрема про його зраду Миколи Зерова. Як дослідниця впевнена: всі, хто пережив терор, так чи інакше мали якісь контакти зі спец-службами, і спец-служби приходили до всіх без винятку. До Миколи Зерова вони б прийшли, незважаючи на свідчення Петрова.  

Про обивательські тексти

Петрова не арештовували, не забороняли його книжок, але все одно його ніхто не знав, він так само був вилучений із канону. Десь у восьмитомній історії української літератури письменник згаданий один раз – там його лаяли на обивательські тексти.

Про кохання

Любовний трикутник, у якому опинився Віктор Домонтович, – найцікавіший в історії української літератури. Жінка, у яку були закохані і Микола Зеров, і Віктор Домантович – Софія Зерова, – очевидно, була дуже цікавою.

Хто з українських патріотів не кидав каменя у сторону Віктора Домонтовича? Мовляв, як це так – закохався у дружину свого приятеля? Але тоді всі люди, які закохувались у заміжніх жінок чи одружених чоловіків, – аморальні.

Збереглося 317 листів Віктора Платоновича до Софії, особливо вражають листи, написані під 30 вересня – день іменин коханої.

Про архів Домонтовича

Архів Віктора Петрова збережений бездоганно, і це заслуга Софії Зерової, яка зберегла і архів свого першого чоловіка, і другого.

Про інтелектуальний ландшафт

Я вже з 3-ма видавництвами укладала угоду про публікацію його статей. Я впевнена, том його статей дещо змінив би інтелектуальний ландшафт нашої гуманітаристики.

ОКСАНА ЩУР:

Про ауру

Ми очікували що книжка стане популярною, але ніхто не думав, що настільки. Це дійсно феномен, хід. Книжка живе після свого видання, коли її читають, проходять презентації, пишуться рецензії. Бо якщо її видати і просто поставити на полицю, то все довкола стишується. Довкола книжки потрібно створювати свою ауру.

Про переможця

На українському ринку мало гарно написаних романізованих біографій. Є спроби сучасних письменників, але Домонтович їх перемагає після стількох років написання своїх текстів.

Про продажі

На Книжковому Арсеналі, принаймні, щопівгодини приходила якась людина, яка брала книжку Домонтовича в руки, і більшість із них купували. Наклад – 500 примірників, тому й така ціна. Багато читачів жаліються, що вона висока. Але це зумовлено якістю друку, паперу – видання справді дуже гарно видано. Сподіваюся, будемо додруковувати наклад і книжки вистачить для всіх.

Ростислав Семків, літературознавець, директор видавництва «Смолоскип»

Якщо ми читаємо романтизовану біографію „Письменник і генерал”, то там помічаємо єхидність Віктора Петрова, який дуже тонко висміює уявлення про мистецтва й про Ґете. Але якщо прочитати тексти про Франциска Ассізького і про Рільке, то вони вражають романтичністю. Чи може бути так, що це дуже іронічно, і в обох біографіях він просто знущається над читачами? Тобто чи він зраджує своїй питомій парадоксальності, чи це абсолютна знущальність над двома персонажами? І тоді все потрібно розуміти навпаки.

Ірина Шатохіна, режисерка фільму «Самотній мандрівник»

Це не складало великої роботи знайти справу на Віктора Петрова – вона зберігається в архіві СБУ. Проте у нас було більше амбіцій, ми намагались знайти ще якісь документи, через 10 років після розшукувань Віри Павлівни. Але нам не вдалось відшукати жодного коментаря. І сьогодні справа Домонтовича залишається дуже таємничою.

ДУМКИ ЧИТАЧІВ:

Ярослав Володарець-Урбанович, археолог  

За спеціальністю, я – археолог, і був причетний до публікації невеликого розділу монографії Віктора Петрова, під час підготовки зацікавився ним як археологом. Але для мене Домонтович як літературознавець, як письменник залишається невідомим. Тому завдяки цій книжці я сподіваюсь дізнатися про інші сторони його творчості.

  Оля Полюхович, аспірантка НаУКМА

Я працюю над дисертацією про феномен відчуження в еміграційній і українській літературі 20-30–х років. Разом із Миколою Хвильовим, Валеріаном Підмогильним, з Косачем Домонтович – повноцінний персонаж моєї дисертації, його концепція безґрунтянства дуже вписується у цей контекст.

Ольга Берлолог, філолог, викладач німецької мови

Я давно знаю про Віктора Домонтовича, адже прочитала його книжку «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору» , і була дуже вражена. Тепер мені  цікаво ознайомитись із романізованими біографіями.

Хмельовська Оксана

Світлини автора