uncategorized

Джером Селінджер – автор «Ловця у житі», Франсиско Гойя – відомий іспанський художник, Жаклін Кеннеді – дружина вбитого президента, Ролан Барт – теоретик структуралізму та постструктуралізму. Якими були ці люди поза загальновідомими характеристиками, поза вікіпедійними фактами про дату народження, місце навчання та досягнення? Ми підготували добірку белетризованих біографій, героями яких виступають відомі постаті зі своїми страхами та вадами. Цей жанр дає можливість зробити акцент на якомусь одному аспекті життя відомих постатей або вигадати, що насправді могло відбутись у тих ситуаціях, про які мовчать спогади та листування.

Фредерик Беґбедер. Уна і Селінджер

Уна і Селінджер : Роман / Фредерик Беґбедер ; Пер. З фр. Леонід Кононович. – KM Publishing, 2015. – 320 с.

Минулого року Беґбедер написав роман, героями якого стали американський письменник Джером Селінджер і дочка драматурга Юджина О’Ніла (та дружина Чарлі Чапліна) Уна О’Ніл. Щоправда цей роман не стільки про стосунки Уни і Селінджера, як можна сподіватися з назви, скільки спосіб поговорити про війну та різні форми її переживання. Критики називають цю книжку першим «дорослим» романом Беґбедера (чим він і є в плані тематики й проблематики) і найкращим у його доробку, хоча ця романізована біографія написана дещо похапцем і місцями в ній більше про Беґбедер, ніж про Селінджера, Уну чи війну.

Сама історія любові між головними героями роману, яка подається на початку, є досить солодкавою й схематичною. Після нетривалого юнацького роману Селінджер важко переживає розрив з Уною і вирушає на Другу світову війну, яка перевертає його життя та дещо деформує психіку. З початком війни в тексті починається основне: те, якими різними стають життєві трагедії двох людей, які опинились по різні боки війни. Трагедія Уни – це брак батьківської любові, який вона компенсує коханням до Чапліна (старшого від неї на 36 років) і смерть Чапліна, яку вона не змогла пережити. У випадку Селінджера – це те, що він побачив на війні і його постійні повоєнні кошмари про в’язнів концтаборів, які продовжували помирати там після проголошення перемоги. Після цих описів важко уникнути переосмислення «Ловця у житі», адже починаєш слідом за Беґбедером шукати в цьому романі риси пережитого воєнного досвіду.

Проте крім Уни і Селінджера (а також Капоте, Чапліна, Хемінгуея та інших відомих епізодичних персонажів описаної епохи) у цій книзі є один дуже недоречний герой. Це сам Беґбедер, який з’являється в ті моменти, коли йому там точно не місце. І найгірша його поява відбувається в той момент, коли, здавалося б, роман вже закінчився. Тож останніх 10 сторінок «Уни і Селінджера» можна назвати зайвою авторською «післямовою» й зовсім видерти їх із книжки, оскільки протягом них автор пише не про героїв свого роману, а про себе самого.

Яцек Денель. Сатурн

Денель, Яцек. Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя. З польської переклав Андрій Бондар. — К. : КОМОРА, 2015. — 224 с.

«Сатурн, який пожирає свого сина» – відома картина художника Гоїй. Сатурн, який знищує своїх дітей, оскільки боїться, що один з них знищить його, – відомий античний сюжет. Сатурн або Кронос – це також уособлення часу. Кожна з цих інтерпретацій назви наближає нас до розуміння того, що за романом сучасного польського прозаїка Яцека Денеля відбулося в родині Франсиска Гойї.

Роман подає три погляди на ті самі історичні та родинні події, які хронологічно вкладаються в час від дитинства до старості сина Гойї. Це погляд самого Франсиска, його сина Хав’єра та онука Маріано, які сповнені образ одне на одного і, за браком налагодженої комунікації, залишаються все життя чужими зі своїми батьками. Головне нерозуміння та протистояння триває між Франсиском, активним, грубим, хтивим, невтомним художником та Хав’єром, м’яким, вайлуватим чоловіком, який постійно ховається за книжками і весь час перебуває осторонь власного життя аж до смерті батька. Хав’єр живе з переконанням, що вся батькова критика в його адресу має намір принизити, а не виховати сина кращим, що в його батька є сексуальні стосунки з усіма натурницями і що в цього «старого борсука» (як його подумки називає Хав’єр) імовірно дійшли руки і до його, Хав’єрової, дружини. Маріано, який любить свого діда значно більше, ніж батька, продовжує лінію міжпоколіннєвого непорозуміння і засуджує всі ті батькові риси, з яких жартував і якими насправді переймався Франсиско.

Читайте також про романізовані біографії В. Домонтовича  

„Самотній мандрівник простує по самотній дорозі”

В чому особливість цього роману? Про справжнього сина Гойї фактично нічого невідомо. Свій текст Денель структурував завдяки дослідженню Хуана Хосе Хункери, в якому йдеться про те, що «Чорні картини» Гойї не схожі на інші його роботи і могли б бути створені кимось іншим, наприклад його сином. Звідси в романі постать Хав’єра, який більшу частину життя знаходиться в затінку свого батька, ніяк не може зробити щось вартісне, доки постать Франсиско не припинить тиснути на нього і пожирати його життя. Такий перебіг романних подій змінює наше сприйняття реального Гойї та його картин, проте оскільки ми залишаємось в межах художньої вигадки і оскільки інших варіантів історії сина Гойї в нас все одно немає, ми можемо на якийсь час повірити Денелю і зануритись у задушливу атмосфери родинних непорозумінь і браку любові.

Ельфріда Єлінек. Смерть і діва І-V. Драми принцес

Переклад О. Григоренка, Видавництво Книги – ХХІ, 2015. – 128.

У новій перекладеній книзі австрійської нобеліатки Ельфріди Єлінек представлені драми 7 казкових та реальних жінок. У цих текстах мало дії і багато почуттів та рефлексій – вони спрямовані не на спокійне прочитання, а на емоційне переживання, бажано як театральної постановки чи монодрами, а не як тексту. Це досить жорстокі п’єси, в яких багато міфологізму, зокрема міфологічне поєднання еросу й танатосу, саме звертання до архетипного образу діви та принцеси (казкової, як Білосніжка, реальної, як принцеса Діана, чи символічної, як Сильвія Платт чи Жаклін Кеннеді). Це грубі та відверті драми жінок, в чиє життя вдираються насилля, зрада, смерть та інші прояви реального, неказкового життя.

Сильне емоційне навантаження текстів змінює ставлення у читачів чи спостерігачів до головних героїнь, кожна з яких добре нам відома поза текстом. Наприклад 4-та драма – монолог Джеккі (Жаклін Кеннеді), протягом якого вона постійно говорить про одяг, який стає заміною її тіла та душі, своєрідною маскою, під якою нічого немає; про смерть Мерилін Монро та її роль у власній історії, про тиск своїх батьків, проблеми, які спричинив її чоловік. При цьому подумки (а при постановці можливо й насправді) вона постійно стискає череп Джона Кеннеді і тягне за собою вервечку всіх своїх мерців. Цей моторошний та емоційний діалог проймає і не дає думати про Жаклін Кеннеді як про врівноважену першу леді. Ми опиняємось всередині її потаємної драми, яка вивертає суть цієї жінки, яка є «принцесою» для загалу і чимось дуже іншим насправді.

Читайте також: Іван Сила: портрет Довбуша ХХ сторіччя

Володимир Єрмоленко. Далекі близькі

Єрмоленко В. Далекі близькі. Есеї з філософії та літератури / Володимир Єрмоленко. – Л. : Видавництво старого лева, 2015. – 299 с.

Книжка есеїв Володимира Єрмоленка є наближенням до розуміння 12-ти філософів і письменників не через пояснення їхніх ідей і концепцій, але через їхні біографії. В чому особливість погляду Єрмоленка? Він зосереджується на одному аспекті, через який пропонує розглянути життя й творчість автора. Кожен розділ книжки називається за прізвищем філософа чи письменника та тим аспектом, крізь призму якого нам пропонують побачити його чи її (Повільність, Чуттєвість, Страх близькості). Це прочитання життя і творчості через хворобу, любов або межовий досвід. Це глибокий емоційний аналіз, який полягає у віднаходженні цього важливого досвіду в усьому подальшому житті, в написаних працях та в найменших деталях.

Серед філософів та теоретиків, про яких йдеться у книзі немає попсових і безліч разів обговорюваних Фройд чи Ніцше (про яких Єрмоленку, безумовно, теж є що сказати). Натомість ми бачимо есеї про менш відомих Сабіну Шпільрейн, Жака Дерріда, Жуля Мішле та Сьюзен Зонтаґ, історії яких стануть запрошення до знайомства з їхніми творами. Після есеїв Єрмоленка важко читати їхні теоретичні тексти беземоційно. Важко дивитись на праці Барта без думки про його Втрату (смерть матері, яка дуже змінила всю його подальшу діяльність, стиль письма, спрямування думок). Від цього подальше читання текстів Барта набуває додаткового важливого сенсу. Ти прочитуєш їх так, як би прочитував тексти свого близького друга і шукаєш в них не лише думки теоретика, але сліди особистих переживань автора. Таке прочитання робить далеких поважних філософів і письменників живими і близькими.