Новини

Нещодавно у київському кнайп-клубі «Купідон» дискутували про цензуру. Відомі журналісти й письменники, серед яких Євгенія Чуприна, Андрій Бондар, Тетяна Щербаченко, Юрій Макаров, Юрій Володарський та модератор Ірина Славінська, обговорювали проблеми заборон у ЗМІ й книжковій індустрії. Зрештою, більшість спікерів погодились: якщо щось забороняти, то Національну комісію з питань моралі або російську пропаганду.

Лариса Денисенко

письменниця та правиця (долучилася заочно)

На мій погляд, доки в законодавчому просторі існує ганебна  комісія Костицького, будь-який твір українського письменства може підпасти під цензурування. Автор і видавництво, що видало нещасливий текст повинні будуть звертати увагу на ці зауваги, незважаючи на рівень їх маразматичності.

Ще існують громадяни, що тяжіють до канонічного україномовлення, тому будь-яке новаторство, складні та незручні теми – все, що випадає з їхнього «соловейко-калинового» канону, може не сподобатися та оскаржуватися. Література повинна бути вільна від цензури, для мене це – очевидно.

Євгенія Чуприна

поетеса

У мене таке враження, що нацкоммор зробив певні висновки зі справи з Олесем Ульяненком і його романом «Жінка його мрії».

У принципі, нацкоммор  ні з чим  не боровся, бо роман Ульяненка не підпадав під дію закону про суспільну мораль (закон стосується продукції, що не має художньої цінності, а твір Олеся як лауреата Шевченківської премії її мав).  Тут була якась видавнича інтрига – хтось чомусь послав комісії цей рукопис, чомусь замість містичного трилера вона почала називатися «любовний роман», чомусь на обкладинці з’явилася гола жінка і портрет автора топлес…

Голова комісії Василь Костицький не хотів підписувати висновок комісії – він хотів подобатися людям, хотів потім бути депутатом, а тут його просто використали. Все що він планував – залагодити скандал, і тому вони віддали роман на експертизу в Інститут літератури. А там дали такий експертний висновок, що висновок нацкоммору – це просто дифірамби, там написали, що цей роман «не гідний називатися порнографією», бо порнографією називалися знамениті романи світової класики, поруч з якими Ульяненко не гідний стояти. Згадали й мене як автора передмови – гадаю, що на цю роль запросили саме мене як цапа-відбувайла, бо знали, що роман буде заборонений…

Те, як змінювали деякі слова у тексті роману – це теж окрема історія. Мені якось подзвонила представниця «Телекритики», коли я ще спала – і каже «назвіть усі ці слова, які точно змінили!» Я назвала всі матюки, які я знала, а вона вимагає ще – і тут вона почала мене серйозно дратувати, і я кажу: «а ще замість «Він засунув їй палець в анус» ми написали «він ніжно вкусив її за кінчик вушка». Я просто пожартувала, а вони як почали нас пресувати, мовляв, «Ульяненко співпрацює з режимом», «він зрадив українську літературу». Фактично, наша «незалежна преса» довела Ульяненка до чергового мікроінсульту.

Після цієї історії Ульяненко сказав «а хєр вам! Я таки вставлю в роман цю фразу про вушко». Так вона там і стоїть, курсивом… Тобто, він зробив цю заміну не через нацкоммор – а протестуючи вже проти незалежної преси.

До речі, нацкоммор заявив, що більше не займатимуться експертизою книжкової продукції, яка ще не вийшла друком. Але мені здається, що комісію просто використали. Є дивним, наприклад, зв’язок комісії з Радою Церков – УПЦ МП має великий вплив, має монополію у цій Раді і узгоджує свою діяльність з нацкомморалі.

Мені здається, що викорінити комісію неможливо – можна вичавити її з ринку, створивши натомість громадську організацію.  У нас же є речі, які справді треба контролювати, – такі як, наприклад, українофобія.

Юрій Макаров

журналіст, публіцист, письменник

Мені здається, що зараз ми обговорюємо ситуацію, яка, в принципі, не є актуальною, і навпаки – не обговорюємо ситуацію, яка є актуальною чи може стати нею в найближчий час. Якщо йдеться про офіційну цензуру, то, перепрошую за снобізм, але до всього, що робить нацкоммор, у мене претензія естетичного порядку – вони настільки недолугі; все, що вони виголошують від імені української культури, викликає у мене незручність – таку, яку відчуваєш, коли бачиш невиховану, неосвічену людину, яка вдає з себе освічену.

Немає ніяких міркувань для того, щоб цей орган продовжував навіть на папері існувати – не кажучи вже про якийсь штат, що продукує тексти, які далі отруюють суспільний простір значно більше, на мою думку, ніж порнуха, зоофілія чи педофілія. Це навіть не смішно – це просто вчорашній день, і якщо воно буде продовжуватися – то рано чи пізно помре природнім чином…

Щодо цензури в літературі… Ми увесь час вдаємо, що в Україні є книжковий ринок – так само, як вдаємо, що є медіаринок – в той час як немає ні першого, ні другого. Будь-яка людина, дотична до продажів книжок, підтвердить, що в Україні немає бізнесу на книжці, бо книготоргівля – збиткова. Ринок – не кращий інструмент регулювання, але кращого поки не знайшли. І поки цей процес не буде живим – ми так чи інакше будемо підозрювати в маніпуляціях цим квазі-ринком тих чи інших людей. Мені здається, що зусилля суспільства мали би бути зосереджені не на наслідках, а на причинах. Має бути машина, що їде сама по собі, а не так, що хтось її штовхає, а ти дивишся: хто ж її штовхає?

Читайте також про всі книжкові заборони Національної комісії з моралі

Юрій Володарський

літературний критик

Я згоден з Макаровим, що ми зібралися не з того приводу, з якого варто було б. Мені здається, що на даний момент говорити особливо нема про що: у письменників ніяких проблем зі свободою висловлювань немає. По-моєму, у нас може друкуватися що завгодно, з будь-якими словами, з будь-якою «дупою» і будь-яким «вушком». Зараз не до цього, бо є інші завдання, проблеми та можливості – тих можливостей, які мав нацкоммор, зараз немає. Я згадую, як до нас на один круглий стіл прийшов Костицький. От всі люди як люди – а він у костюмі в таку спеку. Він був людиною якоїсь іншої культури, якщо це можна назвати культурою, чомусь я одразу подумав про якусь… плісняву чи що.

Коли я дивлюся на депутатів, на членів різних комісій – у мене саме такі асоціації виникають, як про щось, що треба змити. Я не знаю, як це зробити – я дивлюся на їхні обличчя і думаю, що ці люди не можуть вирішувати, що мені читати чи  дивитися… В одній сусідній державі таке вже трапилося – ця «пліснява» вирішує, що її  мешканцям можна, а що не можна… Наша ситуація зараз здається безкінечно далекою від цього, але ситуація може так стрімко мінятися… Тому зараз завдання громадянського суспільства, про народження якого ми так багато говоримо, – продовжувати існувати і давати відсіч на всіх рівнях ймовірному виникненню будь-якої цензури. Якщо, не дай Боже, надійде якийсь дзвінок з адміністрації з вказівками – слід негайно кричати: хлопці, нам телефонували!

До речі, раніше я був палким противником заборони російських каналів, а зараз вважаю, що заборонити всю цю гидоту – це свята справа… А от до заборони книжок, виданих у Росії, я ставлюся категорично негативно. Я був би радий, якби до нас не потрапляли всякі божевільні, огидні фантастичні романи про те, як Росія підкорює Україну, доходить до Києва і все таке інше, бо така література – це як «Майн кампф» якийсь. Але штука в тому, що відділити цю гидотну від всього хорошого, що ми маємо на ринку, дуже важко, і якщо почати відділяти – це буде вирішувати все та ж «пліснява» у костюмах, всі ці позбавлені смаку дядечки. І вибачте, я досі вважаю, що 90-95% перекладної високої літератури надходить до нас з Росії, і обмежувати цей потік не можна

Андрій Бондар

письменник, публіцист

Я думаю, ми опинилися в дуже непростій ситуації, коли ти  як письменник, як громадянин не можеш виступати за цензуру, але водночас ти не можеш змиритися з існуванням на полиці українського магазину книжки на кшталт «Игорь Стрелков: чума украинских бандеровцев». Володарський правильно сказав щодо перекладів – у нас немає такої бази перекладачів, як у Росії, немає коштів, щоб перекладати у такій кількості. Тому зараз ми перебуваємо у ситуації такого «младоросійства», коли ми не можемо просто відмовитися від російської продукції з цілком прагматичних причин.

Наша тема звучить як «література в часи військової агресії: цензура vs самоцензура». Чесно скажу – я проти цензури в принципі, але особисто мені треба вже ставити цензора, бо з мене пре зараз якась суцільна фобія. Але втручатися в художнє висловлювання в жодному разі не можна – можна обмежувати його просування, продаж, зазначати на обкладинці наявність експресивних виразів, але не викидати з тексту якісь погані слова, ксенофобські вирази.

Я вважаю, що істеричний стан, в якому ми зараз перебуваємо, минеться, але в умовах війни, скажімо, така недержавна організація як Форум видавців має право на такий жест як відмова російським видавцям у презентації.

Читайте також про дискусію “АнтиНЕК: цензурі — ні!”, яка пройшла 2010 року

Тетяна Щербаченко

редакторка сайту Барабука

Така мертвонароджена структура як нацкоммор, використовує певні кліше, які вже десь колись існували: скажімо, в Америці одна матуся написала листа на сім сторінок, після якого на повному серйозі розглядалася можливість заборони потрапляння у дитячі руки книжки «Людина-невидимка».

Це ж саме було і з книжкою Джеремі Стронґа «Знамениті сіднички мого братика» – хтось написав листа, після чого комісія намагалася розглянути аморальність цього твору, хоча я підозрюю, що жоден представник цієї структури не читав цю прекрасну, веселу, визнану у світі книжку. На мою думку, ми можемо не боятися таких структур в Україні – боятися слід реакції громадськості. Коли ми питаємо, що цензурувати в дитячій книжці, в нас є кілька варіантів: ми маємо на увазі матюки, табуйовані теми…

У Європі були прецеденти, коли намагалися заборонити книжки, що пропагують традиційні гендерні ролі або описують традиційні шлюби – але я не думаю, що це колись дійде до нашого суспільства. Коли говоримо про старі кліше – такі як матюки – ми маємо на увазі, що діти не знають матюків, хоча діти можуть знати більше матюків, ніж дорослі. Якщо я даватиму своїй дитині книжку, де в контексті мовлення героя вжито матюк, я не буду через це червоніти, якщо вона пройшла у мене випробування на естетику.

Сьогодні з огляду на тенденції до книговидання в Україні, я не думаю, що щось можна буде заборонити, у нас дуже цнотлива дитяча література, і єдине, де можна було б щось підозрювати – це перекладні видання. Показовий приклад того, які можуть бути небезпеки – це книжка Беате Терези Ханіки «Скажи, Червона шапочка», з якою був пов’язаний великий скандал у сусідній державі. Це підліткова книжка, у якій порушено тему інцесту, і саме серед прогресивних, як я вважала, російських дослідників, була велика сварка стосовно того, чи давати підліткам таку книжку…

Якщо хтось перекладе і видасть в Україні подібну книжку – то моя порада така: цензура в дитячій літературі – це лише батьки, як ви оцінюєте психіку своєї дитини, чи не буде вона травмована. Якщо редакція вирішила видати книжку, то наступний етап контролю – це тільки батьки. Я – проти цензури, але якщо йдеться про ідеологічне її спрямування, то цим має займатися СБУ, а не літературні критики.

Підбиваючи підсумок дискусії, можна сказати, що загалом праві були ті її учасники, які зауважували, що привід для її проведення був не дуже актуальним як для сьогоденних реалій. Незважаючи на постійне згадування «незлим тихим словом» Національної комісії з питань моралі, оратори зійшлися на тому, що наразі в Україні немає підстав турбуватися про цензуру в літературі з боку держави – це питання, радше, актуальне для Росії, яку в цьому контексті згадували чимало. А от на що справді слід звернути увагу – то це на очищення літературного простору від продуктів російської пропаганди, до того ж, зробити це слід так елегантно, аби разом з плевелами не повикидати зерна.

А точно не втратить своєї актуальності каталог Міжнародного конкурсу «Стоп цензурі. Громадяни за вільні країни 2011/2014 роки», упорядкований Аксинею Куріною. У ньому зібрані есеї, зображення, вірші, слогани, які стали переможцями у конкурсі. Відзначимо, й чудову верстку від дизайнерки Олени Старанчук.

Світлини Аксинія Куріна, Оксана Хмельовська