uncategorized

Сни неофіта. Павло Вольвач. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 288 с.

Сама назва «Сни неофіта» уже задає інтерпретаційну рамку: в яких категоріях ми можемо говорити про цей роман, орієнтуючись на назву? Очевидно, по-перше, це «поетичність» заголовку. Ігрова метаморфоза – Вольвач-прозаїк, що пише про становлення Вольвача-поета, – задає оптику сприйняття, бо щоразу виникає спокуса «поетичного» прочитування тексту: ритміка окремих епізодів дрібниться версифікаційною просодією. Так – наче поет постійно хоче висловитись, а прозаїк-наратор не дає, вони ніби змагаються. І в цьому теж – іманентність конфліктного – родзинка твору.

Усі ті перипетії духовного і професійного (молодий поет) зростання, побутові обставини, друзі, любовні захоплення, словом, увесь вир життя бурхливих 90-х у Запоріжжі, – все це постає перед читачем неймовірним колажем-враженням, спогадами. Снами. Хоча до класичних фройдистських інтерпретацій (адже сни) текст не надто надається – помітніше раціональне, свідоме, що постійно бере гору над підсвідомим, несвідомим. Чим раз більш видимими стають інтенції автора «вдушити», притлумити всяку спонтанність образу, приструнчити емоційність висловлення, зредукувати експліковані почуття і відчуття до ранжованих, прийнятних форм чи рамок. І в цьому – знову ж таки – найцікавіший конфлікт роману. Не покидає під час читання відчуття, що ось-ось, а десь воно й вискочить, зірветься дамба Дніпрельстану: поет заговорить наповну. І часом таки прориває…

Читайте також: Павло Вольвач. «Сни неофіта» (Уривок)

Бо вигнане на манівці, відшароване з тексту скоріше за все десь втілилось іще – у Вольвачевих віршах, скажімо. Або ж – іще чекає на таке втілення. Прецінь, всякий раз, коли у творі обривається рефлексія, коли втрачається напруга оповіді через перехід, перескакування до нової теми, ламається наратив. А він узагалі є пунктирним, фрагментарним, однак через переобтяженість контекстуальними деталями, читачеві важко додумувати, або ж часто – просто неможливо: питань з’являється більше, ніж відповідей.

Роман фіксує різні характери, типажі того часу в безпосередньому, подекуди репортажному викладі, різні точки зору, тобто різні голоси звучать в творі, а значить, є поліфонічність (бахтінівська), діалогічна, – що робить текст живим.

Звичайно, вирощеним дбайливими словами учительок української літератури, неофітам, одразу прийде на ум однойменна поема Тараса Григоровича. Не настільки простий Вольвач, аби нехтувати такими речами.

Інший добрий знак, а не тривожний гудок, що письменник вводить в дискурс сучасної літератури місто східної України, яке попри легендарну історію, нині не переживає популярності. Запоріжжя – емблематична територія, для колективного несвідомого України важлива. Хортиця – це не просто точка на карті, повітря Запоріжжя просякнуте вібраціями історії. Однак, насичуючи текст деталями життя Запоріжжя 90-х, автор таким чином конституює genius loci; а також представляє місто з незвичної оптики, змальовуючи такі собі «внутряки». Адже той світ, в якому живе головний герой Пашок, напозір типовий для пострадянських міст початку 90-х: бандити, рекетири, ринки, торгаші, вокзали…

Але з іншого боку, це – зародження нового, модерного типу проукраїнської інтелектуальної еліти, що потроху відбруньковується від старої номенклатурної системи, ігноруючи її принципи, намагаючись відмежувати себе, як ідейно, так й інституційно. Перехід від перебудови до капіталістичних форм життя, поява місцевих патріотів (бійці Спасу, наприклад). Загалом, це час зміни, перехідний етап, на якому все ще звучить російська попса і шансон з репродукторів ресторанів, левова частка населення російськомовна, штампи та кліше радянської доби досі узуальні, memento mori під знаком ресентименту за совком… Але – усе нове: нові горизонти, нове оточення, журналіст, тектонічні зсуви 90-х, неофіти всі! Тільки формуються нові системи координат на зміну радянським. А тому – сни.

Важливо для контексту: Вольвач фіксує на літературній мапі Запоріжжя, разом з Олегом Солов’єм (Донецьк), Жаданом і Ушкаловим (Харків) – так говорить Східна Україна.

.

«Сни неофіта» – це досвід, переломлений через оптику художнього світу. Озирання назад, на 90-ті, але це радше погляд в дзеркало, який читачеві ставить різні питання, бо є способом знайти себе, сучасників і навіть актуальні проблеми нашого суспільства.

.

Текстова канва зіткана зі спогадів, що перемішуються зі швидкістю пригадування, щоправда, переходи від одного сюжетного епізоду до іншого майже завжди несподівані, ривкі, що часто доводиться під час читання повертатись назад, аби зрозуміти, що і до чого. Хоча з іншого боку, каскадність і калейдоскопічність створюють враження складанки. Пазл з інтертекстуальними частинками.

Вольвач пише роман-сентимент. Це красива бардівська балада про молодість, але експлікована до роману. Власне, романс і роман – спільнокореневі. У цьому зв’язку пригадується Тобайас Смоллет зі своїм романом «Мандри Хамфрі Клінкера» (1771), це написаний в епістолярній манері, популярній тоді в Англії, роман почуттів; але особливістю книжки була побудова епістолярію: листи-реакції на одну й ту ж подію написані різними адресантами до однієї людини.

У Вольвача ж це – колективний портрет епохи (але не панорама), показаний через побутові деталі, яскравих персонажів, упізнавані коди, тренди що були на слуху тоді.

Читайте також: «Вибухові слова»: як творилася українська література 1990-х?

Згадана вище поліфонічність роману «Сни неофіта» виявляє різність думок і поглядів, різні світогляди, що виявляються в репліках персонажів як відмінні погляди на ту саму подію, факт, явище.

Вольвач послідовно (згадаймо два попередні романи) працює з тим, що називається життя. Робить він це, звісно, на свій манір, однак можна відчитувати схожі художні стратегії, як у Джека Керуака, Генрі Міллера чи Чарльза Буковскі. Тому можна припустити, що за умови вдалого перекладу (хоч суржик важко дається для перенесення смислів) «Сни неофіта» можуть бути цікавими й іноземному читачеві, бо, як мінімум, на рівні представлення урбаністичного можливі подібності з реаліями інших міст інших країн.

Колорит книжки в особливому топосі: від приглушливого індастріала запорізьких кварталів до пасторальних «муток» на селах; від задимлених редакційних чи літстудійних посиденьок до сумнівних затишків пострадянських квартир. І десь між цими траєкторіями губиться-появляється Поет, що відрефлексовує бачене, транспонує його в тексти.

Читайте також: 25 найкращих книг за 25 найкращих років

А ось чого бракує в творі, то це натуралізму. Хотілось би більше деталей, об’єктивного, емпіричного. Натуралізм починається, а потім уривається, натомість переламуючись через оптику досвіду головного героя, чи приправляється авторськими коментарями, оцінками. Але чи завжди цікаво читати особисті спогади, замість об’єктивної картинки, коли вона там буквально «проситься»? Чи завжди можна відчитати образ або метафору, не маючи відповідного бекграунду, не знаючи контексту? Однак, можна «поласувати» філософічністю порівнянь, натурфілософськими спостереженнями про життя міста.

• тим хто любить урбаністику в літературі та «наші 90-і” в культурі
• фанаткам і фанатам поетів і їхніх історій “про вічне повернення”

• переконаним прихильникам шестистопного ямбу і виключно римованої поезії;
• тим, кого дратує суржик і багато прямої мови