uncategorized

Жураковська Ірина. По той бік війни – Чернівці : Видавництво 21, 2017. – 496 с.

Роман Ірини Жураковської «По той бік війни» демонструє свіжий погляд на події Першої світової війни, відкриваючи нові сторінки і теми. Перша світова війна. Для головних героїв роману (німця Бастіана фон Деттена та француженки Констанс Шартьє) усе відбувається вперше: буття в умовах війни, перше кохання і розлука, перші серйозні випробування, які визначать подальший шлях, місце у житті, позиціонування себе самого.

Роман «По той бік війни» висвітлює також такі теми, як становлення Червоного хреста, утвердження незалежної жінки, любов до Батьківщини, любов до ближнього, загалом милосердя, піднімає непрості запитання, серед яких чимало так званих незручних. Особливо важливо, що роман Ірини Жураковської дозволяє читачу побачити війну очима усіх сторін: і німців, і французів, і навіть нейтральних швейцарців. Однак персонажі роману – військові, медики, волонтери, біженці – такі близькі й зрозумілі українському читачу, що усі вони однаково «свої».

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво 21».

.

Дезертир перетнув місто, залишивши його позаду задовго до полудня. І лише коли шпилі Сен-Кантена сховались за обрієм, Бастіан вперше дозволив собі відпочити. Того дня він подолав найбільшу відстань за всю подорож. Ішов, майже не зупиняючись до самої ночі, доки не впав від утоми. А на ранок нога розболілася так, що взагалі не ступити. Довелося збавити крок і чистіше зупинятися на відпочинок. Бастіан боявся, аби рана не відкрилась, майже не спирався на ліву ногу, шкутильгаючи далі на милицях. За наступні дні він натренувався, нога потроху розробилася, і хоч спиратися на неї повністю хлопець так і не наважувався, тримати непоганий темп йому це не заважало. Трохи згодом Бастіан навчився обходитись лише однією милицею, а другу виміняв на хліб.
.

.
Також Бастіан добре навчився миттєво падати в траву й ховатися в кущах, ледь зачувши звук мотора чи стукіт копит. У нього завжди був гарний слух і відчуття ритму. Раніше це допомагало у співах і танцях, тепер він навчився розрізняти, з якого боку їдуть і на чому, здалека чув, якою мовою розмовляють. Якщо вантажівка прямує на захід, то як тільки проїде, треба одразу вискакувати зі схованки і добре роздивлятися на дорозі: повезли припаси, як поталанить, то щось і просипатися могло. Отак, буває, пощастить розжитися картоплинкою чи бурячинкою. Тільки збирати просипане треба швидко: селянки теж вискакували з поля на дорогу, щойно проїде машина. А якщо транспорт на схід, то можна й не поспішати: повезли поранених, що з них візьмеш?

Але найкраще Бастіан навчився жебракувати, випрошуючи їжу. В нього виявився неабиякий талант. Юнак сам собі дивувався: звідки? Добре, що батько не дожив до цього. Бастіана жодного разу не прогнали, не побили і майже щоразу чимось пригощали, жаліючи молодого пораненого. По селах лишилися самі жінки. Комусь Бастіан нагадував чоловіка, що саме на фронті, комусь брата чи сина. В окупованих селах він називав себе бельгійським утікачем. Як дістався Німеччини, то був комісованим пораненим, котрий намагається пішки дістатися додому. Дім у нього щоразу був у новому місці і щоразу на нього там хтось чекав. Переважно дружина, у якої щоразу було нове ім’я. Майже завжди з дитинкою, а то й кількома. Якось їх у Бастіана виявилось аж троє – натхнення було. Хлопець на ходу вигадував якісь деталі, зворушливі історії, аби якомога більше розчулити ту, до кого звертався:
.

«Це скільки вашій, донечці? Три рочки? Чудовий вік, моїй теж три було, як мене забрали. А в липні вже чотири виповниться. Дійти б до того часу, оце б їй подарунок був, що тато повернувся…»

.

А як доводилось до незаміжньої дівчини звертатися, то ніяких дітей у Бастіана не було, а чекала на нього молодша сестра чи хвора мама. І він розказував дівчинці щось про жахи війни, і про вигаданий рідний дім, про чисті озера рідного Мекленбурга чи Валлона, «такі ж бездонні, як ваші очі, мадемуазель». Дівча розквітало, і байдуже, що мати гриматиме за винесений пройдисвіту-волоцюзі хліб.

З такими талантами жебракування, Бастіану майже не довелося красти. Тільки раз він спробував залізти до чужого курника, але яєць не знайшов. Натомість насилу втік, коли кури здійняли гамір. Якось пощастило на базарі поцупити цілу головку сиру. Але красти було складно й небезпечно. Та й навіщо, якщо можна просто попросити? Що він бреше – ніхто не дізнається, а в довірливої доброї жіночки хоча б залишиться приємне відчуття, що допомогла нещасному пораненому з такими чесними очима. Тому йому й не було соромно ані просити, ані брехати. Все ж краще, аніж сконати з голоду при дорозі.

Бувало, його навіть запрошували заночувати в клуні чи в корівнику, але Бастіан ввічливо відмовлявся, навчений гірким досвідом. Втікача мало не спіткала біда, коли він прийняв запрошення від милої на вигляд жіночки зайти погрітися. Йшов дрібний огидний дощик, мандрівник змок до нитки і шморгав носом. «Ви ж зовсім застуджені! – сплеснула в долоні господиня. – Заходьте скоріше, я вас чаєм гарячим напою». Як від такого відмовитись? Бастіан радо заховався від дощу, повісив біля каміна мокру шинель, витягнув до вогню змерзлі ноги. Господиня справді поставила перед ним горнятко гарячого чаю, а до нього ще й склянку малинового джему: «Пригощайтеся, від застуди дуже допомагає». І вийшла ще за чимось. Бастіана врятував гарний слух:

– Каті, Каті! – почулося знадвору.

– Так, мамо, кликали?

– Ану швиденько біжи до мсьє комісара, – приглушеним голосом сказала жінка. – Скажи, що у нас тут сидить бельгієць, втікач…