Новини

Лише за 85 років після оголошення першим Нобелівським лауреатом з літератури французького письменника Сюллі-Прюдома премія дісталася вихідцю з Африканського континенту Воле Шоїнці (1986). Два роки по тому премію отримав єгиптянин Нагіб Махфуз (1988), хоча це, радше, арабська література, ніж африканська. Можна було би зарахувати до письменників «темного» континенту й Альбера Камю, уродженця Алжиру, що отримав Нобеля у 1957 році, але то суто французький письменник, «Совість Заходу».

Після Махфуза удостоїлись нагороди, здавалося б, істинно африканські письменники з ПАР Надін Ґордімер (1991) та Джон Максвелл Кутзеє (2003), щоправда, лише Шоїнка найбільше схожий на африканця. Але усі вони все ж зараховуються до канону англійської літератури як творці постколоніальної літератури. Та й тут є свої особливості, адже Ґордімер та Кутзеє – жителі колишніх британських колоній, а Шоїнка — англійсько-нігерійський письменник, тому етнокультурний африканський колорит у нього найбільш виразний.

І разом з тим усі троє писали про особливості стосунків «чорних» та «білих», генетично ретранслюючи історичну й культурну пам’ять кількох народів. Важливо, що творчість постколоніальних авторів допомагає роздивитися мультикультурний контекст сучасної англомовної літератури як феномен, що народжує велику кількість нових смислів ? філософських, соціально-історичних, етнокультурних, таких, які виникають у пограниччі колективної та особистісної пам’яті.

У 26 років Шоїнка ставить кілька п’єс, що приносять йому популярність. Неодноразово був заарештований за антиурядові висловлювання. Професор англійської мови університету Іфе. Письменника дуже шанують в Нігерії, але владі це не заважає забороняти його твори. Воле Шоїнці зараз 80 років.

Варто прочитати: п’єса «Людина померла», новела «Інтерпретатори»

1986 року письменник з Нігерії Воле Шоїнка був нагороджений Нобелівською премією з літератури «за створення театру величезної культурної перспективи і поезії». Вірші Шоїнка пише виключно мовою йоруба, а п’єси та прозу — англійською.

Перша п’єса Шоїнки «Дорога» була поставлення 1955 року, у ній багато хаосу, жорстокості та непорозуміння, як стверджують літературознавці, але водночас це спроба філософсько-образного осмислення суті буття та небуття. Опісля з’явилися п’єси «Жителі боліт» («The Swamp Dwellers») та «Лев і Перлина» («The Lion and the Jewel») — обидві побачили світ у 1958 році. Що ж до поезії, то перша публікація віршів датована травнем 1959 року.

Шоїнка вивчав англійську літературу та театральне мистецтво у Великобританії в університеті Лідса, та 1958-го переселився до Лондона, де читав п’єи у театрі «Роял-Корт». Проте нігерійського письменника найбільше цікавило культурне життя Ібадана, тому на початку 1960-х він повернувся до Нігерії, де йому вдалось організувати власну театральну трупу «Маски-1960». А першим спектаклем нового театру став спектакль за мотивами п’єси Шоїнки «Танець лісу» («A Dance of the Forest», 1960), постановка якої була присвячена святкуванню дня звільнення від колоніальної залежності.

Шоїнка ставив не лише свої п’єси, а й твори інших африканських письменників, спочатку рідною мовою йоруба, а з часом і англійською, намагаючись пристосувати саме цю мову для відтворення духовних цінностей та культурної спадщини свого народу. Та найулюбленішою п’єсою драматурга був «Сильний рід» («The Strong Breed», 1963) – Шоїнка приділяє найбільше уваги головним композиційним елементам, а саме ритуальним танцям, маскам та пантомімі, ритмам і музиці, декламації, прийому «театру в театрі». Ритуал завжди є кульмінацією і для героя він означає одкровення у його пошуках. «Сильний рід» саме така п’єса.

Середина 60-х у Нігерії виявилася часом державних переворотів та внутрішніх конфліктів, тому роман Шоїнки «Інтерпретатори» («The Interpreters», 1965) перенасичений тривогою та похмурими передчуттями. Інтерпретатори зазирають у минуле, очікують відповіді від майбутнього і корчаться від болю в сьогоденні — п’ять героїв-інтелігентів, що існують у світі зла і намагаються виборсатися з тієї мерзоти, яка їх оточує. Коли у Нігерії спалахує громадянська війна, Шоїнка у своїх статтях захищає бунтівну провінцію Біафра. І у 1967 році письменника заарештовують як зрадника і шпигуна та, не висунувши проти нього жодного офіційного звинувачення, впродовж двох років утримують у в’язниці. Однак ніщо не змогло приборкати розбурхану стихію творчих сил Шоїнки: незважаючи на заборону писати, під час ув’язнення письменник все ж зумів створити цикл віршів, п’єсу, публіцистичні замітки, почав новий роман. Шоїнку звільнили з-під варти лише у жовтні 1969-го в результаті амністії, оголошеної з нагоди річниці незалежності Нігерії.

Читайте також: Нобелівці: українською не перекладено

Надзвичайно цікавою знахідкою виявилася стаття Степана Женецького про нобелівського лауреата, яка містилася у газеті «СВОБОДА. Український щоденник» («SVABODA. Ukrainian dialy») за п’ятницю, 21 листопада 1986 року, виданій у Джерсі-Сіті і Нью-Йорку (коштувала ця газета 25 центів, а у її назві містився герб зі статуєю Свободи, яка стоїть на піраміді з українським гербом). Автор згадує за скандал навколо Воле Шоїнки: «Це признання викликало велику бурю незадоволення і критики серед письменників цілого вільного світу, а це тому, бо виявилося, що цьогорічним лавреатом став письменник, який виконував функцію… цензора».

А вся каша заварилася тому, що Шоїнка був у 1986 році головою Міжнародного театрального інституту, який цього ж року спонсорував Світовий драматичний фестиваль, що відбувався у Балтиморі. Того року гості фестивалю з Радянського Союзу, запротестували проти театралізованої класичної сатири-казки Джорджа Орвелла «Колгосп тварин», яка була в програмі Англійського національного театру. П’єса була викреслена з програми фестивалю за поданням Шоїнки, який пізніше «тлумачився перед репортерами, мовляв, міжнародний фестиваль не є місцем на те, щоб дразнити його власних членів, тобто комуністичну Москву».

Письменники все ж дивувалися вчинку Шоїнки, адже і він за власне вільнодумство двічі сидів у в’язниці, «виставляв своє життя на небезпеку, поборюючи тиранів», то чому ж він «скапітулював супроти забаганки тоталітарного режиму, який запроторює вільнодумних письменників і політичних інакодумців до карних таборів та домів для психічно хворих?». Найгірше те, що тут поступився не лише Шоїнка, а й вільнодумний Захід, а саме ті «західні драматурги-підлабузники, які вважали, що акт їхньої цензури був прислугою для «мирного співіснування» і «світового миру», про який теревенить Москва!». Проте один із американських драматургів, Лойд Білінґелі, відкрито говорив про те, що «В минулому нагороди Нобеля уділювано тим письменникам, що спротивлялися цензурі; тепер признали її тому, що цензуру практикує. І хоч сам Волє Шоїнка заперечує, що його винагорода є політичною, одначе він признав, що його вибір для цієї нагороди “був більш, як історичним жестом”».

Важливо також те, що професор Генрі Ґейтс із Корнелльського університету, який і висловлювався про інакодумність Шоїнки, постійно висував його на премію ще з 1981 року. Тобто Шоїнка отримав Нобеля лише через 6 років і присвятив свою нагороду Нельсону Манделі ? південно-африканському поборнику апартеїду.

Перше оповідання написала у віці 9 років під враженням обшуку поліції в кімнаті темношікрої покоївки. Ґордімер з часом вирішила боротися проти апартеїду своїми творами. Була близька до Африканського національного конгресу та Нельсона Мандели.

Варто прочитати: романи «Домашня рушниця», «Народ Джулая», «Земля чужинців», оповідання

«Людина, яка своїм прекрасним епосом принесла величезну користь людству» ? саме за це отримала «Нобеля» у 1991 році письменниця з ПАР Надін Ґордімер. Її ім’я згадується щоразу, коли хтось намагається звинуватити Нобелівське журі в політичній заангажованості, бо вважають, що письменниця отримала премію не за літературний талант, а за політичну позицію активного протистояння режиму апартеїду. Та Ґордімер не перестає повторювати, що вона ніколи не була рупором політичних ідей, а всі її твори присвячені лише одній проблемі: як людині зберегти себе у нестерпних для людської гідності умовах?

Дитинтство Ґордімер справді припало на часи, коли ПАР сповідувала політику апартеїду, та, за словами письменниці, вона жила «по сприятливий бік колірного бар’єру», бо навчалася у школі лише для білих при монастирі Божої Матері Милосердної (Convent of Our Lady of Mercy). Вона любила тривалий час бувати на самоті за читанням у бібліотеці для білого населення, тому й говорила, що «моєю школою була місцева бібліотека. Моїми викладачами стали <…> Пруст, Чехов і Достоєвський». Завдяки осмисленню прочитаного Ґордімер пізніше напише в автобіографічному нарисі, що не поділяє думок білих південно-африканців, бо відкрила, що «живе поряд із людьми, серед людей з найрізноманітнішими відтінками шкіри та поглядів». З часом колір своєї шкіри письменниця стала сприймати не як достоїнство, а як недолік, що спричиняв її самотність.

Перше оповідання Ґордімер «Завтра приходь знову» («Come Again Tomorrow») у 1939 році опублікував знаний південно-африканський журнал «Форум», коли авторці було лише 15. Дослідники зазначають, що на початковому етапі своєї творчості письменниця захоплювалася виключно психологічною прозою, критичні тенденції у ній ледь-ледь окреслювалися. Та найперший роман «Брехливі дні» вона написала у 30. А потім було ще 15 романів.

Читайте також: Дмитро Дроздовський: Для «Всесвіту» ціна на переклад нобелівця часто захмарна

В епоху апартеїду ? з 1948 по 1994 роки ? книги Ґордімер були заборонені у ПАР. Починаючи з її другого роману, що опублікований 1958 року і мав назву «Земля чужинців» («A World of Strangers»). Цей роман стосувався долі молодого британця, який нещодавно прибув у ПАР. Роман «Земля чужинців» був заборонений 12 років, а наступний ? «Загублений буржуазний світ» («The Late Bourgeois World», 1966) ? 10. «Після такого довгого чекання деякі книги вже майже мертві», ? сказала Ґордімер в інтерв’ю для «The Paris Review» [9].

Останньою забороненою книгою був історично-політичний роман «Дочка Бургера», що опублікований 1979-го, того ж року був на кілька місяців заборонений у ПАР. За твердженнями південно-африканського Департаменту з контролю за друком, роман «пропагує комуністичні погляди», «пробуджує революційний психоз» і «вчиняє розгнуздані нападки на авторитет влади, яким довірено пильнувати закон і порядок, і забезпечувати безпеку держави». Один із критиків «The New York Times» назвав роман «найбільш політичною та найбільш зворушливою» книгою Ґордімер, в якій йшлося про Розу, дочку Лайонела Бургера, яка продовжує справу батька і бореться з апартеїдом у ПАР у середині 1970-х. І, попри заборну, копія роману все ж потрапила контрабандою у камеру до Нельсона Мандели, що на той час був ув’язнений і відбував свій термін на острові Роббен поблизу мису Доброї Надії.

Місце дії багатьох творів Ґордімер ? Йоханнесбург ? мікрокосм усього життя Південної Африки і певна модель «неналежного» людського буття. У ньому існують європейці і нащадки давніх африканських родів, а існування у цьому місті/місці ? це життя при тоталітарному режимі, де самотні і раби, і господарі. У своїй Нобелівській промові Ґордімер зазначила, що якби вона народилася чорношкірою, то навряд чи стала би письменницею, бо навіть бібліотеки, які наштовхнули її на творчий шлях, тоді ще були закриті для чорношкірих дітей. Премія для Ґордімер ? це визнання досягнень не лише в романістиці, а, в першу чергу, в майстерності короткої прози.

Захистив дисертацію з творчості Семюеля Беккета. Отримав відмову у візі США через свої протести війни у В’єтнамі. Двічі отримував Букерівську премію (Man Booker Prize for Fiction) ? у 1983 («The Life and Times of Michael K.») і 1999 («Disgrace») роках ? і жодного разу не прийшов на вручення.

Варто прочитати: романи «Сутінкова земля», «У серці країни», «Залізна доба», «Життя та час Міхаела К.», «Очікуючи на варварів», «Безчестя»

Ще один представник Південно-Африканської Республіки, «…який в незліченних образах зображує дивну долю аутсайдерів» ? Джон Максвелл Кутзеє, що отримав Нобелівську премію 2003 року. Цей 74-літній письменник займається перекладами з нідерландської та африканської літератури і зовсім не любить виходити на люди. Та дивацтва південно-африканського прозаїка виявляються навіть у написанні його прізвища. Його іменують одного разу Кетце, іншого ? Кутзеє. Втім, люди, які володіють африкаансом, стверджують, що неправильні обидва варіанти: Coetzee ? одне з найпоширеніших бурських прізвищ, і вимовляється як Кутціє. І якщо проблеми з прізвищем зрозумілі, то плутанина з іменем виглядає і зовсім безглуздою. Тим часом і видавці, і критики розшифровують «Дж. М.» від Джозефа Максвелла до Джона Майкла.

Подейкують, що Кутзеє ще із 1999-го щороку входив у «шорт-лист» кандидатів на присудження Нобелівської премії, а у 2003 обійшов таких літературних суперників, як американець Філіп Рот і швед Томас Транстремер. Тим не менше, російська письменниця Татьяна Толстая, коментуючи присудження премії Кутзеє в ефірі «Ехо Москви» сказала, що «Нобелівська премія не має ніякого стосунку до літератури. Вона більше стосується політики, політкоректності. Там існують певного роду квоти, вони самі собі в них не зізнаються, але ми всі бачимо: обов’язково треба не обійти малих цих, треті країни, пригноблених, арабські країни, жінок, негрів». Напевно, Т. Толстая вважає себе або ж російську літературу обділеною Нобелівськими лауреатами, а от тодішньому заступнику головного редактора журналу «Иностранная литература» Алєксандру Ліверганду нагородження Кутзеє видалося досить вмотивованим та справедливим.

Кутзеє одночасно вивчав англійську мову і математику, тому пізніше вдало поєднував роботу програміста у декількох великих комп’ютерних компаніях із написанням магістерської роботи за творчістю Форда Германа Гюффера (Ford Hermann Hueffer). Він не прагнув довести якісь свої ідеї, він лише був тим, хто прагнув свободи. Африканська земля у романах Кутзеє ? необжитий куточок всесвіту, де місце комахам і звірині, але не людині. Або, може, ця земля і призначена для того, щоб тут розігралася трагедія виродження людського роду.

Кутзеє завжди хотів вирватися з ПАР, і це йому вдається лише у 21. Його трилогія «Сцени із провінційного життя», що складається із романів-спогадів «Отроцтво» (1997), «Молодість» (2002) і «Літо» (2009), уже сама назва містить іронію, адже для Кутзеє провінцією є вся Південня Африка. Саме заради мистецтва автор вирішує залишити свою країну. Світовідчуття Кутзеє і теми, описані в його книгах для нас особливо близькі, адже постколоніальне минуле було недоліком, баластом, що заважав йому жити своїм життям: «Він хотів би залишити південно-африканського себе позаду так само, як він залишив позаду і саму Південну Африку», «Південна Африка — рана в ньому. Скільки ще пройде часу, поки рана перестане кровоточити?». Бажання Кутзеє порвати будь-які зв’язки з Африкою величезне, але водночас він дуже болісно переживає за її народ (це стосується корінних африканців, яких білі колоністи примушують виконувати найважчу і низькооплачувану, «чорну» роботу). Саме тому, можливо, Кутзеє такий похмурий у своїх творах, в’їдливий скептик, а колеги згадують, що бачили його усміхненим лише одного разу.

Для творчості Кутзеє властиві дві категорії ? «історія» та «час». І найчастіше «історія» символізує негатив ? Імперію, Державу, де імперська історія ? це безкінечне тепер, бо у майбутньому є лише закінчення, а минуле стільки разів переписувалося, що ніхто не може сказати напевне, що було, а чого ні.

Цей африканський письменник цікавий і своїм романом «Осінь у Петербурзі», адже вихідець із неслов’янського середовища пише про російського письменника Федора Достоєвського та його прийомного сина Павла Ісаєва, оперуючи достовірними біографічними реаліями. Кутзеє навіть кілька разів описує припадки епілепсії у Достоєвського. Проте дослідники сперечаються, наскільки правомірно розглядати фігуру Достоєвського з точки зору його хвороби, адже досі невідомі її перебіг, хоч такий факт не виключається.

Питання у тому, з якою метою Кутзеє малює таку досить суперечливу картину? Дослідники припускають, що Кутзеє користується визначеннями Фройда, який сприймав Достоєвського, як «художника, невротика, мораліста і грішника». Незважаючи на багато конфліктних моментів і деякі недоліки перекладу, роман Кутзеє цікавий, з погляду південно-африканського письменника, що поєднує у своїй творчості англійські й африканські традиції, на російського письменника. І, безсумнівно, відкриває нові ракурси для вивчення життя і творчості Ф. Достоєвського.

У своїх нечастих і небагатослівних інтерв’ю він коротко відповідає на поставлені запитання, тому досі ніхто не знає, яка людина ховається за маскою Джона Максвелла Кутзеє, і чого від нього варто очікувати.

До Нобелівських лавреатів Африки інколи зараховують і Доріс Лессінг, оскільки у 1925 її сім’я переїхала на придбану батьком кукурудзяну ферму у Південній Розедії, що у Зімбабве. Її дебютний роман «Трава співає» (1950), а згодом опубліковані збірки оповідань «Країна старого вождя» (1951), «Звичка любити» (1957), «Африканські оповідання» (1961) та пенталогію «Діти насильства», до якої увійшли романи «Марта Квест» (1952), «Пристойний шлюб» (1954), «Відгомін бурі» (1958), «Середземне» (1965) та «Місто за чотирма брамами» (1969) досліднихи зараховують до першого етапу її творчості, що характеризується гострою критикою расизму на півдні Африки та лівими політичними уподобаннями, тому з 1956 по 1995 роки в’їзд до Південної Африки для Лессінг був заборонений. І все ж Доріс Лессінг – англійська письменниця. Помилково до письменників Африки можна зарахувати і ще двох чорношкірих нобеліантів ? карибського англомовного письменника Дерека Валкота та афроамериканку Тоні Моррісон, що отримали премію одразу після Ґордімер ? у 1992 та 1993 роках, та це вже зовсім інші історії.

Читайте також: Нобелівські лауреати українською: серії, цифри й факти

Інфографіка Читомо

Стаття надана дружньою редакцією книгознавчого часопису Коло