Місця

Під час Книжкового Арсеналу в рамках кураторської програми «Література як інструмент соціальної дії» Ірини Славінської пройшла дискусія «Як Михайль Семенко та Шмуель Аґнон впливають на життя малих міст і сіл». Читомо дізналося про переваги й недоліки організації культурних проектів у невеличких містечках та селах, про те, де взяти гроші та як знайти приміщення, з чого краще починати і як такі ініціативи впливають на місцевих жителів.

Ірина Славінська,

кураторка спеціаьної програми «Література як інструмент соціальної дії»:

«Дискусія «Як Михайль Семенко та Шмуель Аґнон впливають на життя малих міст і сіл» відкриває програму «Література як інструмент соціальної дії». І важливо, що першою є саме ця подія, присвячена дуже цікавим літературним проектам, що розгортаються в громадах малих міст та сіл.

Як видається, це дуже важливий і цікавий інструмент для того, щоб впливати на життя своїми руками, можливість трохи подивитися на те, якщо так етнічно сказати, як саме можна культуру намащувати на хліб, як літературні проекти можуть виявитися не просто літературними проектами, а чимось набагато більшим».

Любов Якимчук,

співзасновниця проекту «Метро до Кибинець» (село Кибинці, Полтавська область):

«Проект «Метро до Кибинець» ми започаткували разом з Галиною Танай. Насправді все починалося з дуже такої приватної історії, пов’язаної з переїздом моїх батьків з Луганщини у зв’язку з окупацією. Батьки хотіли переїхати в село, займатися садівництвом, вирощувати якісь рослини, словом, хотіли спокійного мирного життя. Тож коли нам запропонували подивитись Кибинці, батьки на це активно відреагували.

Тут варто сказати, що я дуже довгий період, певно ще з 2007 року, займалася вивченням творчості і біографії Михайля Семенка і дуже багато про це розповідала батькам. Постіно говорила про Семенка й Кибинці-Одесу-Харків-Київ, розказувала їм історії з його життя. Тож мої батьки, напевне, знають про Семенка трохи більше, ніж пересічний літературознавець, бо я, зокрема, розповідала їм цікаві історії з архівних документів, які до мене не читав ніхто.

І так сталося, що вони обрали перша хату, яку ми подивились в Кибинцях, а знаходилась вона, власне, біля того ставка, в якому купався колись Семенко. І раптом я подумала, якщо вже у мене тут буде база, якщо тут будуть батьки, то я можу спробувати повернути Кибинцям колишню славу. Отак і почався проект, і Галя Танай одразу погодилася долучитися до нього.

Читайте також: Семенко мертвопетлює: історія вічних пошуків

У вірші Семенка «Підземка» є такі рядки «І буде до метра паризького — дороги ніч од Кибенець». От ми з тим побавилися, а оскільки Семенко був такий хуліганський, то ми вирішили, що наш проект має мати якісь такі якості від натхненника.

Цим проектом ми хочемо зробити Кибинці своєрідним культурним центром, таким собі пупом землі, а не тим, чим село є зараз; щоб туди хотіли приїздити люди з довколишніх містечок і сіл. Тому ми багато консультувалися з Мар’яною Максим’як та з іншими активістами, які вже займалися подібними проектами, для того, щоб запустити свій і зрозуміти, як сільських людей, які живуть з думкою про свій город і господарство, залучити до культурно життя.

Мар’яна мені порадила кілька шляхів. Перший — через проекти, у яких зможуть брати участь і діти, і дорослі. Другий — час від часу привозити когось «з телевізора», для того, щоб привертати увагу. І третій — перемішувати події з відомими людьми «з телевізора» і події, які ви дійсно хочете провести, які будуть ефективними і якось змінюватимуть цих людей.

Ми почали з того, що зробили листівки з Семенком та його поезією, ходили й роздавали їх місцевим жителям, інформували про початок проекту «Метро до Кибинець». І люди брали, хоч деякі не знали, хто такий Семенко. Тоді ж ми познайомились з головою сільської ради й вона дуже позитивно сприйняла наші ідеї, долучилась до планування. І це все значно спростило.

В селі спілкування між людьми має якусь меншу відстань, ніж у місті. І важить значно більше. Вже на наступну зустріч голова сільради цитувала вірші Семенка з цих листівок напам’ять, а її син, талановитий студент-художник, який вчиться в Полтаві, зробив фантастичний проект пам’ятника Семенку, дуже футуристичний. Сподіваємось, що колись його буде втілено.

Першою нашою гучною акцією став приїзд Юрія Макарова з лекцією про Шевченка. Лекція відбувалася в школі, бо в таку холодну пору року це єдиний варіант, бо клуб великий, холодний і опалювати його не дуже зручно. І от на цю зустріч з Юрієм Макаровим приїхав голова районної ради, його заступник, чи не всі працівники довколишніх бібліотек.

Після лекції нам розповіли, що в миргородських перукарнях тільки те й роблять, що пліткують про «Метро до Кибинець» і про те, що там, у тих Кибинцях, а не в Миргороді, щось цікаве відбувається. Нас після цієї лекції працівники миргородських бібліотек просто завалили проханнями привезти і їм когось. Зрештою, ми записали їхні контакти, щоб з ними якось тримати зв’язок, та не для того, щоб їм когось привезти (тим паче враховуючи, що наша мета — щоб Мирогород їздив у Кибинці, а не навпаки), а щоб спробувати навчити, як самим таку зустріч організувати.

Наступного разу ми привезли дві події, які проходили одночасно. Це була лекція про те, як чинити опір пропаганді від Євгена Степаненка, журналіста та військовика, та зустріч із письменницею Іриною Цілик. Таким чином ми в один день охопили досить різну аудиторію. І знову приїхало багато гостей з Миргорода.

Важливо наголосити також на тому, що дуже вдячно організовувати такі події в маленьких містах і селах, ефект від цього надзвичайний. У Києві на цю зустріч прийде людей 15-20, а в Кибинцях це буде просто розрив свідомості, бо люди ніколи такого не бачили. До того ж, якщо ви загуглите «Кибинці», то одразу побачите посилання на наш проект. У цьому полягає легкість роботи зі ЗМІ та з піаром, адже конкуренції абсолютно немає. Тому пробуйте робити таке і собі».

Мар’яна Максим’як,

кураторка Літературного центру імені Аґнона, проекту «АртДвір» (місто Бучач, Тернопільська область):

«Ідея Літературного центру імені Аґнона виникла зовсім недавно, це досить свіжий проект. Як і АртДвір, наш мистецький простір вільного типу, де люди можуть просто прийти, безкоштовно, послухати музику чи почитати свої вірші, провести час з користю.

Одного разу ми просто вирішили, що оскільки Бучач є містом, де народився нобелівський лауреат з літератури. Твір, за який Аґнон отримав Нобелівську премію — про Бучач, але про це, на жаль, мало хто знає.

Ідея Літературного центру імені Аґнона полягала в тому, що ми хочемо надати місту та його мешканцям якісний літературний контент, запрошувати сучасних письменників, щоб вони вели з жителями Бучача культурний діалог. Мріємо також видати переклад Аґнона українською. Вже, звісно, існує один переклад, виданий у 2003 році у «Фоліо», проте він з англійської, а ми хочемо перекласти з івриту. Це важливо, бо Шмуель Аґнон — перший івритомовний письменник у світі, який став лауреатом Нобелівської премії. Поки шукаємо перекладачів, готові до співпраці.

Цього року виповнюється 50 років від дня отримання письменником Нобелівської премії, і ми плануємо організувати виставку, можливо, вона навіть буде мандрівною. Це буде невеличка двомовна виставка під назвою «50 кроків, щоб зрозуміти Аґнона» про те, як він з маленього міста став лауреатом такої почесної премії.

Читайте також: Література у провінції: 5 книжкових ініціатив українських міст

Проект наш працює цілий рік, влітку в АртДворі, який обладнано всім необхідним, в холодну пору —  в кав’ярнях. Вже бачимо позитивні результати нашої діяльності: якщо на наші перші презентації приходило 10-15 людей, то зараз в АртДворі в літню пору ми збираємо 50-100 людей, це колосальна цифра для такого містечка, як наше.

Гроші на проекти ми зазвичай беремо з власної кишені. Тільки цього року проект «50 кроків…» отримав фінансування з боку міжнародного фонду «Україно-Єврейська зустріч». Це тільки часткове фінансування, решту ми ще будемо шукати, оскільки проект великий: це і виставка, і приїзд письменників, і можливість цієї виставки подорожувати.

Хоча іноді нам допомагають не грошима, а ресурсами. Були такі випадки, коли проект АртДвір підтримували люди, які мають місцевий бізнес. Так, скажімо, чоловік, який має магазин будматеріалів виділив частину бруківки для цього двору, а жінка, яка володіє квітковим магазином надала багато насіння різноманітних квітів і вже готових саджанців для дворику. Також співпрацємо з невеликим місцевим готелем, він надає знижки гостям, які до нас приїжджають.

А от 3-6 червня будемо проводити фестиваль «Дні Пінзеля», міська влада його підтримує фінансово і це вже успіх».

Ілона Демченко,

асистентка  відділу культурних програм Гете-Інституту в Україні:

«Я не маю досвіду безпосереднього кураторства культурних проектів, однак у 2015 році в рамках проекту «Культурно-освітня академія» ми підтримали деякі невеличкі проекти фінансово. Коли ми почули про той досвід, який мають маленькі міста і культурні активісти з маленьких міст, то зрозуміли, що потрібно не тільки допомагати їм фінансово. Важливо також говорити про їх досвід, ділитися тим, що з ними відбувається, щоб всі, хто працює в малих містах, знали, що такі проекти в Україні зараз можливі, не зважаючи на всі складнощі.

На основі цього досвіду було видано книжку «PLAN Z: поради для агентів культурних змін», яка буде корисна всім, хто цікавиться реалізацією культурних проектів та заходів. Одним із вартих уваги прикладів є проект «Культурний діалог», мета якого полягала у створенні спільного культурного хабу в Кременчуці. Активісти дуже наполегливо шукали фінансування, і вони його знайшли, невеликими шматочками і в різних місцях, але знайшли. Суттєвими перевагами всіх проектів які робляться у великих містах є те, що там для цього потрібно суттєво менше грошей, ніж, наприклад, у Києві.

Кременчуцькі активісти почали з того, що привозили культурних активістів з інших країн і робили спільно культурні інтервенції. Тобто вони приходили якісь приміщенні й на певний час там щось організовували. Суть культурної інтервенції полягає не в тому, що приміщення стає повністю обладнаним, ні, це можливість показати те, чим воно може бути, якщо спільнота також долучиться до роботи над цією локацією.

Їхня команда стикнулася з великою кількістю проблема на цьому шляху. Насамперед місцеві не відразу зрозуміли, чому це бельгійські культурні активісти щось роблять із їхнім закинутим Домом культури, їх бентежив термін «культурна окупація», а потім вони почули і про «інтервенцію». Після цього налагодити контакт було не так просто.

Це викликало невеликий колапс, але, тим не менш, коли з часом місцеві побачили, що ці дуже дивні люди насправді хочуть хорошого, почали. Це такий момент чуда, коли ти робиш щось, що здається нікому не потрібним, а потім прибігає купа людей і починають допомагати тобі абсолютно безкоштовно. Тут я згодна з тим, що це значно простіше побачити в маленькому місті, ніж у великому.

Потім команда в Крменчуці створила «Адаптер» — постійне місце для культурних заходів, відремонтоване, з технікою. Його було створено переважно за підтримки різноманітних міжнародних організацій. Тож якщо шукати наполегливо і демонструвати чіткий зрозумілий бізнес-план, то існує велика ймовірність, що іноземна організація це помітить.

Знайти фінансування можливо, особливо хочу наголосити на тому, що зараз в тренді культурна децентралізація, тому проекти, які будуть плануватися у невеликих містах, мають певний пріоритет над проектами з великих міст. Та це не означає, що буде легко, докладати зусиль все ж доведеться.

Співпраця з місцевою владою дуже важлива, на цьому завжди всі наголошують. В Україні існує проблема недовіри активістів до влади, певне напруження,. Але для того, щоб проект працював, особливо якщо ми говоримо про маленьке місто, треба шукати можливості налагодити діалог, хоч це може бути складно.

Читайте також: Засновники «Їздеця»: За якісний культурний продукт можна і треба платити

А от з чим насправді немає проблеми, то це з інфраструктурою. Так, вона дуже стара, вона потребує значних інвестицій, але у є ціла купа приміщень у будь-якому місті, у будь-якому районі, які можна використовувати. І це шлях, по якому йде не лише Україна. Так було і в Німеччині, і у Великобританії, скрізь в тих країнах, які залишили за собою індустріальний спадок, що не використовується належним чином.

Тому є з чого почати. Інша справа, що це ще треба усвідомити, бо ці зони бувають іноді  «сліпими плямами», їх просто не помічають. Люди мають зрозуміти, що якщо є щось закинуте, то його можна реформувати, просто іноді бракує уваги, вміння побачити те, у що може вирости це приміщення.

У Жмеринці, наприклад, один проект проводили на вокзалі. Жмеринка — це відомий залізничний вузол, і там справді хороший вокзал, дуже красиве приміщення. Активісти звернулись до місцевої ради з проханням використати частину вокзалу для проведення одноденного фестивалю. Причин відмовити їм не знайшлося, тож міська влада погодилась. Потім випадково так сталося, що одні журналісти їхали в Одесу через Жмеринку. І коли вони з вікон потяга побачили, що щось відбувається, то повистрибували з вагона на зупинці і залишились. Тому так теж можна робити.

Часто буває так, що активістам вдається залучити фінансування ресурсами, тому що, звичайно, гроші фізично в руки мало хто хоче давати. Ця проблема є, і вона буде лише загострюватися. Потрібно активніше співпрацювати з бізнесом.

В інших країнах ситуація така сама. Коли ми зустрічаємося з активістами з Німеччини чи Великобританії, то три речі, про які вони завжди кажуть: «У нас немає грошей, у нас застаріла інфраструктура і ми не можемо працювати з місцевою владою». Тобто у нас, звичайно, інший порядок сум, але сама структура у нас приблизно ситуаційно така ж сама, ми так само змушені викручуватись, так само змушені вдаватись і до краудфандингу, і до допомоги друзів. В цьому плані ми вже в Європі».

Світлини Алекса Заклецького