Інтерв’ю

Останнім часом Любов Якимчук писала у соцмеражах про своїх рідних, які до останнього вчилися жити під постійними обстрілами та, на щастя, вже переїхали з зони АТО. Поетка і  журналістка із Первомайська, що на Луганщині, по-новому переосмислила свою малу батьківщину, територія якої з кожним днем, за її баченням, розкладається. Цей концепт і є основним у її новій збірці «Абрикоси Донбасу», яка вже готується до друку. Читомо поговорило з Любов’ю про початок захоплення літературою у промисловому містечку, піар на смертях Майдану й про культурні заходи в Луганську.

– Як почались твої стосунки з літературою?

– Усе, мабуть, почалося із читання Тичини, книжку якого я взяла в шкільний бібліотеці та була вражена музичністю цих текстів. А ще – із говоріння римами – так ми спілкувалися із сестрою. У підлітковому віці я вже писала гостросоціальні вірші про всеможливі жахіття, голодних дітей і поганих політиків, і про мої проблеми з батьками. Навіть не вірші, а поеми, бо вони були величезні та усе-таки епічні. Читачів у мене було троє, але головному з них, моїй сестрі, ці вірші не подобалися. І мені дуже хотілося написати щось таке, щоби вона оцінила. Добитися цього було важко, і цього я досягла вже в старших класах, віршами про кохання.

А ще я видавала журнал для ляльок, це був жіночий журнал. «Ляльковий» формат, як дві сірникові коробочки. У журналі писала тексти про життя моїх ляль, малювала ескізи суконь. Тоді не дуже знала, що таке справжні жіночі журнали, але дуже любила журнали мод кінця 60-х років — бабусині, і мамині, видані в 80-х, але ці були гіршими. Так, ледь не забула, ще ж була «Работница», але це видання мені щось не подобалося, а от модні журнали — чиста естетика. І це був мій орієнтир у творенні власного. А потім мама наполягла, що ми маємо розлучитися з ляльками, та моїх двох барбі разом з усім їхнім добром  (а це також і сукні, які я їм пошила) поклали на горище. Так вони там і лежать, на горищі хати, у якій вже ніхто не живе через війну. Ну, тепер ти розумієш, чому я одну свою поетичну книжку назвала «, як МОДА».

— Чи сприяв рідний Первомайськ поглибленню цих стосунків?

— Первомайськ — це звичайне промислове містечко, маленьке. Я там народилася, але виросла в селищі Михайлівка або Золоте-5 (поштова назва) під Первомайськом. Там є річечка, великі пагорби, порослі ковилом, шахта, терикон, схожий на сфінкса, біля якого збирала блискучі камінчики, схожі на світлячків, вуглепереробна фабрика і електропідстанція. Нічого особливого, але все дуже рідне. Бібліотека була тільки шкільна, бо клубну закрили і розграбували ще коли я була дошкільням. Більшість людей розмовляють російською мовою, але коли стають пенсіонерами часто переходять на українську, як моя бабуся, наприклад. Ну, бо все російське там було пов’язане із соціалізацією. У Первомайську була літстудія, яку я відвідувала, і найяскравіший спогад, який залишився про неї, це те, що мені заборонили писати про шахту і шахтарів, бо я там не працювала і тому, на думку керівника, не маю право про це писати. Про екзистенційну правду нікому там не йшлося. Але роки три тому я позбулася цього комплексу, що я не можу. І тепер можу.

 Читайте також: «Українська весна» їде на Донбас

– Як впливають на твою творчість події, що відбуваються на Донбасі?

– На творчість, мабуть, впливають добре, бо пишу я про це багато, але погано впливають на мене. Мені важливо зафіксувати світ, що зникає, озвучити тих, хто сам не може цього зробити. Якщо раніше я проговорювала тему мирного Донбасу, зокрема у поемі «Абрикоси Донбасу», то тепер ця територія розкладається, як розкладається мова, як розкладаються міста і людські тіла.

Проте сама техніка написання не змінилася. Є папір, частіше папір, ніж вордівський документ, я записую, коли в голові вже якісь рядки і є сильне бажання їх зафіксувати. Вірші пишу переважно одним днем, а наступного редагую. Над поемами працюю від місяця до трьох, коли з’являється саме той стан, у якому я це почала. Приміром, поему «Тов. Дим» про Михайля Семенка я писала в луганських маршрутках, коли їхала на практику до обласного ліцею, і коли поверталася від дітей у свій гуртожиток. Прозу пишу ривками, поки не вистачає посидючості, щоб зробити якусь велику прозу, про яку мріють усі поети. Сценарії пишу у співавторстві, але це поки що секрет.

– Багато написалося останнім часом?

– Уже ціла книжка, яка буде називатися «Абрикоси Донбасу» та, сподіваюся, вийде вже до Книжкового Арсеналу. Але про війну там не лише свіжий цикл віршів «Розкладання», написаний у 2014–2015-х роках, а й вірші 2008-2009 років із циклу «Ням і війна». Та й не лише це, є, приміром, еротична поезія, і ще багато снігу.

– Чи були сварки із друзями через різні погляди на війну? Ти вважаєш із неоднодумцями варто продовжувати розмову чи краще «забанити»?

– Так, із друзями були деякі непорозуміння щодо війни, але на те вони й друзі, що потім усе в спілкуванні розв’язується. Я не думаю, що треба «банити» усіх інакомислячих, усе залежить від конкретного випадку. Однозначно «банити» треба тролів, бо з ними діалог неможливий, а з усіма іншими треба розмовляти. Комунікація здатна врятувати нашу країну.

– Зараз не надто проста ситуація в країні. Хтось каже, що взагалі мистецтво, розваги – не на часі. Ти як гадаєш, чи варто в такий час писати, видавати книжки, проводити різні заходи?

– Коли в нас траур лише один день, то так, розваги не на часі. Можна в траурі ходити й сорок днів, але не може вся країна перебувати в такому стані цілий рік «непростої ситуації в країні». Якби ми так робили, то я не певна, чи були б ми досі адекватними. Інша справа, що наше життя тепер відбувається в іншому режимі, економному. Усі ресурси, які можна зібрати, направляються на перемогу. Але окрім мілітарної перемоги ми маємо працювати над іншою перемогою, на яку ми вже заслуговуємо, але в яку ще треба вкладати багато праці, щоби довести це до кінця.

Як би це пафосно не звучало (інших слів для цього немає, а ці вже скомпрометовані), але ідеться про культурний розвиток. Не може бути сучасної держави без сучасної культури. Тому без книжок і фестивалів, без виставок і концертів, тобто без мистецьких подій різного кшталту, нам дорога в нікуди. Ну, не з’явиться воно в нас так із нічого, бо це — тяглість, і якщо її перервати, буде важко відновити. Ми не можемо собі дозволити поводитися зі своєю культурою так, як з нею поводився Радянський Союз у 30-ті роки, та й пізніше, не можемо робити вигляд, що її немає і не було ніколи.

Читайте також: Сім книг про Донбас, свободу й мистецтво від ІЗОЛЯЦІЇ

– Після початку війни на Сході, у літературі, та й узагалі в мистецтві в Україні, почали якось активно розкривати культуру Донбасу. Стали видавати авторів звідти. Добре це чи погано, що ось так раптово це почалась, як вважаєш?

– Гадаю, що це природній процес. Чому почали видавати? По-перше, тому що всім стало цікаво, чи дійсно Луганщина і Донеччина такі, як нам говорять із телевізорів, як запевняють політики, а коли є попит, з’являється і пропозиція. По-друге, тому що війна стала причиною появи нових авторів, людей, які за інших обставин може б і не написали таких текстів. Цей досвід не унікальний, так було в кожній війні. На нас ще чекає попереду хвиля художнього переосмислення цих подій, і не лише авторами з Донбасу.

–  Чи ці книги відображають суть проблеми? Чи не вважаєш їх поспішними?

– Відображають. Зараз час для рефлексій, тому чекати на великий роман про війну, поки вона ще триває, думаю, не варто. Зараз час коротких жанрів, віршів, оповідань, колонок тощо. Вони годяться для швидкого реагування на події. А свій новий воєнний роман у нас ще буде.

–  Як ти ставишся до осіб, які намагаються піаритися на книжках про Майдан?

– На резонансних подіях завжди хтось піариться, цим уже не здивуєш. Але час потім відбере зерна від полови — і все стане на свої місця, тому це не повинно нас лякати.  Кошкіна чи хтось інший, яка різниця? Я і не читала, і не засуджую.

– А як щодо культуних подій на Донбасі? Чи була культура на твоїй рідній Луганщині? Якісь заходи, книгарні? Навколо чого це все крутилося?

– Культура є всюди, питання в тому, яка це культура. У Луганську за останні 10 років з’явилося кілька нових пристойних книгарень, стала більш доступною сучасна українська література та переклади українською, хоч асортимент, звісно, був бідний, переважно це одна полиця на цілу книгарню. Якийсь час існувала книгарня «Східна брама», яка спеціалізувалася на українській літературі та патріотичній символіці, але її кілька разів закривали. Були й заходи. Коли я вчилася в університеті, з друзями ми заснували міський кіноклуб, і туди приходили люди, які хотіли не лише подивитися кіно, а й обговорити його. Відбувалися поетичні виступи, акції та перформенси мистецького об’єднання СТАН, яке в культурному плані робило насправді багато, і довкола якого все бурлило. Єдина проблема, що переважно це все варилося у власному соку, бо відомі українські письменники до Луганська заїздили рідко. Першовідкривачем був Юрій Покальчук, після якого побували в Луганську Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Ірена Карпа, Любко Дереш. Утім, системно там виступав лише Сергій, це в останні роки, коли я вже там не жила. Звісно, що були й свої місцеві гурти, художники, фотографи, автори стріт-арту.

– Чи не хотіла б ти після війни повернутися на батьківщину? З чого б почала зміни?

– Я ж звідти поїхала не через війну, а через навчання — вступила в Могилянку, вже добре функціоную в Києві, тому мені навряд ітиметься про повернення. Але коли скінчиться війна, розмінують всю територію, хочу зробити екскурсії по своїх містах. Для початку для друзів — і є вже багато бажаючих. Також можливо вдасться здійснити фотопроект, який ми з одним фотографом так і не зробили, бо розгорнулася війна. Я думаю, зараз з’явилося багато бажаючих щось робити для тих областей, але відчуваю, що закінчиться це все ще нескоро.

Читайте також: Війна і мир, що змінили Рондо

– В Україні зараз не так багато є літературних, книжкових фестивалів. Але все ж багато різних камерних вечорів поезії. Яких мистецьких заходів зараз не вистачає в Україні?

– Мені здається, що нам нічого не бракує. Що в нас уже є те, що нам треба, і це слід розвивати. І фестивалів багато, ну, звісно, не настільки, як у тій же Польщі, де кожне маленьке містечко має свій фест, але і в нас є. Взагалі себе варто порівнювати лиш із собою десять і двадцять років тому, а не з кимось, і дивитися, чи є розвиток, прогрес. Усі країни мають свій шлях, а порівняння завжди спрощує.

Востаннє я побувала…

… в Стокгольмі, Берліні, Краматорську, Слов’янську, Сєвєродонецьку, сподіваюся, що не в останнє.

Мені шкода людей, які…

…мислять шаблонами.

Ідеал в літературі – це…
…це бароковий автор Іван Величковський. Він справді недосяжний і справді досконалий. Як і пасує ідеалу.

Не люблю книги в яких…
… які погано написані.

Батьки вважають мене…
… Любцею.

Мої поезії – це…
… не мої поезії. Бо коли я їх написала, вони вже не мої.

Дуже дратує коли…

… іде війна, коли беруть друзів у заручники, коли обстрілюють рідних, а я не можу нічого вдіяти з цим.

Ідеальна збірка для мене – це…
«Українські птахи в українському краєвиді» Василя Голобородька, але вона не дописана, загалом має бути 365 віршів.

Якою бачиш свою майбутню книгу?
По-футуристськи хуліганською та з жовтими кольорами. Вона буде і сумна, і весела, вона буде про смерть і про любов.

Коли виросту, то…
…помру.

Коли все закінчиться, то

… почнеться щось нове.

Фото — Евгенiя Павленко, Ksenia Schnaider Studio «Дівчата пишуть вірші» й Нати Коваль