Новини

«Більшість наших лекцій спрямована на усвідомлення того, наскільки значний культурний пласт ми втратили: когось із митців розстріляли, інших заслали, когось змусили замовкнути чи писати на замовлення. Багато хто забуває про те, що за іменами, датами, творами — живі люди. Саме момент розуміння, внутрішнього емоційного забарвлення того, що таких талановитих, веселих, реальних людей розстріляли, знищили, і є найкращим видом декомунізації», ? вважає Роман Романюк, лектор, організатор лекторію UPLectorium: Розстріляне відродження. Він ставить собі за мету, щоб люди, яким присвячені ці лекції, були однією з топ-тем в культурному середовищі України.

Читомо записало для вас лекцію, присвячену одній з найкращих літературних груп, створених на початку ХХ столітті в Україні ? «Ланці».

Утворення «Ланки»

На початку 20-х років літературне життя у Києві було не надто розмаїтим: існувала, фактично, єдина літературна організація «Аспис» («Асоціація письменників») на чолі з Миколою Зеровим, яка об’єднувала дуже різних за творчими переконаннями письменників; і ще Михайль Семенко, який між воїми приїздами-від’їздами встигав створювати і розпускати усе нові футуристичні групи.

«Аспис» припинив своє існування наприкінці 1924 року, тоді ж з його складу вийшли молоді, на той час ще мало знані письменники. Вони об’єднались в «Ланку», яка згодом, 1926 року, перейменувалась у Майстерню Революційного Слова (МАРС).

До цієї групи входило шестеро учасників, які залишили доволі відчутний слід в українській літературі: Марія Галич, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Тодось Осьмачка і Борис Антоненко-Давидович.

Головна ідея «Ланки»: поєднати те, що було в літературі до них і нову радянську дійсність; стати містком, який зможе об’єднати всі найкращі здобутки української літератури; створити нову літературу на базі того, що вже було зроблено.

Члени літературного об’єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, 1925 рік

Як ланчани опинилися в Києві?

1919 року приїхав Борис Антоненко-Давидович (спражнє ім’я ? Борис Давидів). Раніше він був кимось на зразок ідеологічним працівником армії УНР. У кінці 1919 року він відстав від військ Петлюри і, хворий на тиф, опинився в місті. Спочатку потрапив у Жовтневу лікарню, а згодом, підлікувавшись, поїхав в Охтирку, звідки був родом. Там він вступив до партії більшовиків (УКП (б)).

Перебуваючи в Охтирці, він очолив, за сучасною термінологією, обласне відділення освіти. Серед іншого, Антоненко-Давидович брав участь у збиранні продрозверстки і в «упокоренні» українського села.

Отриманий досвід дав йому змогу написати свій найвідоміший текст ? повість «Смерть». Головний герой повісті ? учасник «Просвіти», свідомий український патріот ? переходить до більшовиків і намагається змусити себе думати більшовицькими категоріями. Він розуміє: щоб спалити всі мости, що поєднують його з минулим, він має взяти участь в розкуркуленні. Герой відчуває, що стане справжнім більшовиком лише, коли когось вб’є, ? і врешті бере участь у розстрілі селян.

Очевидно, Антоненко-Давидович брав участь у збиранні продрозверстки  і в упокоренні українського села. У своїх спогадах він пише, що національне питання вирішувалось у більшовиків неправильно, тому він перейшов в УКП і переїхав з Охтирки до Києва.

Цікавим є те, що шлях Антоненка-Давидовича в політиці був досить неординарним: хоч переходи між партіями ? не новина, але, як правило, всі переходили спочатку в УКП або в боротьбисти, а потім, розуміючи, що більшовицька ідеологія володіє більшими ресурсами, переходили в КП(б)У. Він же пішов зворотнім шляхом.

У Києві Антотенко-Давидович займав високу посаду ? секретаря обкому партії (УКП).  Згодом, коли письменників масово заарештовували, підставою для одного із звинувачень Антоненка-Давидовича стало те, що він був політиком, на відміну від решти ланчан, звичайних письменників.

Коли в 1921 році Антоненко-Давидович повертається у Київ, вже були надруковані його перші оповідання.

1919 року у Київ приїжджає і Григорій Косинка (справжнє ім’я ? Григорій Стрілець), виходець з бідної багатодітної селянської сім’ї. Як він пише в спогадах, читати почав тільки після того, як перевірив, чи в книзі, яку читав йому дід, такі ж самі букви, як і в його букварі. Якщо букви такі ж ? є сенс їх вчити, якщо ж ні – можна покинути навчання. Букви виявились такими ж, і Косинка почав вчитися читати.  Згодом, коли його батько їздив в Київ на заробітки, він завжди просив привозити йому книжки.

Цікаво, що його батько обирав книжки так, щоб вони були з яскравою обкладинкою, пригодницькі і недорогі. Косинка згадує: все, що він читав в дитинстві, ? гостросюжетні екшени та детективи, як то «Нат Пінкертон» чи «Пригоди Шерлока Холмса», в поганих російських перекладах. Тому коли йому до рук вперше потрапила книжка українською мовою, Грицько дуже  здивувався: як вона може бути написана мовою, якою він говорить?

1919 рокуГригорій з батьком приїжджають в Київ: батько – вантажити ліс, а Косинка – шукати іншу роботу.

В одній з автобіографій Косинка про цей переїзд писав так:

«Я вирішив їхати на заробітки до Києва. До Києва ми приїхали найматися удвох: батько — грузити на березі дрова, а я — невідомо ще на яку роботу.

Цілу ніч ми розмовляли на пароплаві з батьком, як би то знайти мені кращу роботу; батько раяв мені двірником десь стати — робота легка, а грамотному, мовляв, чоловіку кращої й шукати не треба.

Або, наприклад, черевики від хазяїна чистити; спритний хлопець на три-чотири карбованці начистить за день, а хазяїнові ж треба платити два. Харчі хазяйські, хвартух видається, щоб одежа не псувалася…

Мені більше подобалася остання рада: чистити черевики. Я чистив черевики, а коли прийшли з Подолу одвідати мене батько, я, пам’ятаю, розплакався з жалю: хіба таки мені не можна знайти щось краще, аніж черевики?.. Сидиш на розі, неначе старець який під Лаврою.

Батько купили два фунти свіжої булки — ми мовчки їли ту булку на вулиці, в пилюзі.

— Що ж я, сину, поможу тобі, як я й сам — добре знаєш — ніколи красних днів не бачу: як не коса, то лямка…».

Згодом, за час роботи у канцелярії, Косинка ходив на вечірні гімназійні курси, і через рік, склавши іспити за шість класів гімназії, вступив в університет. До вступу він вже писав статті до ювілеїв в газети та журнали, чим мав додатковий заробіток.

Віра Агеєва: Київським неокласикам пощастило, що серед них був геніальний поет

1921 року Косинка написав перше оповідання «На буряки»,  яке того ж року опублікували, а 1922 року виходить книжка, у якій вміщено його, як він називає, новели, насправді ж ? сім різних за жанром творів. Після виходу цієї книжки, як зазначає дружина в спогадах, «Косинка почав ходити в письменниках».

За все своє життя він написав 33 оповідання, три з яких не збереглись до нашого часу.

Тодось Осьмачка – легендарний персонаж в українській літературі. Родом він з тодішньої Київської губернії (тепер межа Київщини і Черкащини), народився у сім’ї знахаря. Він теж опиняється в Києві у 1919 році, проте спогади про цей період не збереглись і деталі його життя цього часу невідомі. Імовірно, якийсь час він воював в УНРівських військах.

А до того, як він потрапив в літературу, трапились дві події, які ніби передвіщали йому нелегку долю письменника. Перша: він написав антивоєнний вірш, коли проходив службу, і потрапив за це в карцер. Друга: написав антибільшовицький вірш – і його старшого брата, який з цього вірша зробив пісню, розстріляли, коли він її заспівав.

Проте, незважаючи на це, Осьмачка пише вірші, опиняється в Києві, вчителює і вступає у Вищий інститут народної освіти (пізніше – Київський інститут народної освіти, теперішній «червоний корпус» КНУ), де знайомиться з Косинкою.

Вірші Осьмачки ? моторошні, але водночас ? це великі метафоричні конструкції, космогонія, кожен інший вірш – інша  міфічна система. Ранній Осьмачка за майстерністю текстів не поступається ранньому Тичині. Навіть Сергій Єфремов, старогромадівець, який не сприймав модернізм і вважав, що література має бути зрозумілою для селян, не зміг оминути увагою Осьмачку. Хоча на той момент поет видав лише одну збірку віршів, Єфремов згадує про нього у своїй «Історії українського письменства».

Валер’ян Підмогильний теж походив із сільської родини, його батько керував господарством у поміщика. Підмогильний навчався в реальному училищі, яке закінчив з відзнакою, пізніше ? в університеті в Катеринославі (теперішній Дніпропетровськ), спочатку на математичному факультеті, потім ? на юридичному, а згодом – в Києві в Політехнічному інституті, який, однак, теж не закінчує.

Жоден із членів угруповання не мав завершеної вищої освіти, але саме Підмогильний був найбільш освіченим: начитаний, володів французькою, вивчав англійську. У Київ він приїхав вже знаним письменником: одна збірка оповідань вийшла в Катеринославі, другу ? «В епідемічному бараці» надрукував в Ляйпцігу Винниченко (керівник уряду УНР, який на той час був в еміграції), а у 1923 році у Празі Винниченко у своєму журналі «Нова Укра?на» друкує добірку оповідань. Згодом цю празьку добірку згадуватимуть у кримінальній справі як доказ проти Підмогильного, який мав зв’язки з «фашистами» і петлюрівцями.

Читайте також:10 історій про неокласиків,

після яких вам захочеться їх почитати

У Києві Підмогильний оселився на тодішній Львівській вулиці (тепер ? Січових стрільців, донедавна – Артема), на розі з Житомирською. Степан Радченко, головний герой роману «Місто» також живе неподалік – на розі Львівської і Гоголівської.

Коли 1924 року майбутні ланчани збираються в «Асписі», до них приєднується Євген Плужник.  Ще від народження майбутній поет хворів на туберкульоз. Його родина жила біля Воронежа, батько був дрібним торговцем. Плужник навчався у реальному училищі у Воронежі, проте відвідував лише заняття з літератури, історії та малювання. Інші предмети – прогулював, а всі гроші, які отримував від батька, витрачав на цукерки і походи кіно, тому  батько змушений був переводити його до ближчих  шкіл, намагаючись вплинути на синове навчання. Зусилля його виявились не марними  ? Плужник таки закінчив училище.

У 1919 році помирає мати майбутнього поета, і батько вирішує переїхати на історичну батьківщину – на Полтавщину, поблизу Великих Сорочинців. Спочатку Плужник живе там, вчителює, а наприкінці 1919 – на початку 1920 вперше переїжджає в столицю, але затримується там недовго – в Києві розпал революційних подій, постійна зміна влади, війна… А вже в 1921 році він переїжджає в Київ вдруге і остаточно.

Попри бажання, вступити в КІНО Євген Плужник не може, оскільки за радянськими визначеннями його батько – «спекулянт», тому спочатку, за сприяння сестри, Плужник вступив на ветеринара, зрештою покинув навчання і вступив на театральний факультет, який теж покинув.

У літературу він приходить незвичайним чином. Надрукувавши всього кілька віршів під псевдонімом, Плужник написав збірку віршів, яку нікому не показував, оскільки був дуже сором’язливою людиною. Його дружина Галина Коваленко вирішила виправити ситуацію ? з викраденим у Плужника зошитом віршів зустрілась з Юрієм Меженком (бібліографом, науковцем, літкритиком, видавцем «Книгаря»), щоб з’ясувати, чи варто її чоловікові писати. Меженко, прочитавши, підтвердив – «звичайно, це письменник».

Тому одного  дня дружина «виганяє» Євгена у визначений час на прогулянку. Його «випадково» зустрічає Юрій Меженко і пропонує йому відвідати засідання «Аспису» в ролі слухача. Проте на засіданні представляє його як нового письменника і просить почитати свої твори. Плужник соромився, але прочитав вірші.  Після цього навіть Микола Зеров підтвердив, що серед них – новий оригінальний поет.

Робота «Ланки»

Згодом, після знайомства, письменники зрозуміли, що «Аспис» не здатен задовольнити їхні потреби. Антоненко-Давидович згадує: «Уявіть собі, маючи такого поета, як Рильський, «Аспис» не організував жодного його літвечора». Тому одного дня у Підмогильного виникла ідея створення «Ланки».

Всі ланчани потрапили в літературу одразу на найвищі щаблі. Це був якісно новий рівень художньої творчості. Учасники угрупування збирались переважно раз на тиждень, на зібраннях панувала іронічна, іноді навіть саркастична атмосфера. Обговорювали нові тексти і все нове, що з’являлось в літературі. Організовували публічні заходи.

До появи Плужника найуспішнішим оратором «Ланки» був Косинка. Невисокий, з привабливими рисами обличчя, світло-русявим волоссям і дзвінким сильним голосом. На виступах він був зіркою: читав гарно, а тексти мав романтичні, з постійною динамікою, з поривом. Завжди читав напам’ять.

Геній Плужника

Одного вечора у бібліотеці ВУАНу, яка тоді містилася у  теперішньому Жовтому корпусі, у актовій залі, де відбувались усі публічні і літературні дискусії та поетичні вечори, виступив Плужник.

Читайте також: Микола Зеров. Згадує дружина

Антоненко-Давидович пише про це: «Невдовзі ми влаштували чергову літературну вечірку в залі Всенародної Бібліотеки Української Академії Наук, на яку прийшло багато люду різного віку, різних фахів та різних літературних смаків. Серед них було і чимало наших симпатиків, які особливо любили творчість Косинки, були й літературні антиподи, що завзято дошукувались в кожному нашому слові дрібнобуржуазної ідеології, без якої вони упереджено не могли уявити собі творчість ланчан.

Та якщо перших приємно вразив виступ тоді ще невідомого нікому Плужника, то других «Галілей» нового поета просто-таки збив з пантелику. Як було заведено, ми всі виступали з читаннями своїх нових творів, але всі наші виступи, навіть прекрасна новела Косинки, який умів краще від усіх виконаців читати свої твори і мав завжди незмінний гучний успіх, цього разу поступилися перед поемою  нового нашого товариша.

Уже перші рядки, які виразно і просто, без афектацій і патетики читав цей незнаний поет у скромній чорній блузі з великими розумними чорними очима і пишним зачесаним назад чорним волоссям, прикували до нього увагу великого залу…  Поет-читець не тільки опанував увагу великого залу, він підкорив собі чуття й думки присутніх. Тиша в залі ставала дедалі напруженіша, густіша, коли страшно ставало недочути не те що окреме слово, а найменшу інтонацію поета. Я давно не відчував такої владної сили художнього слова і на самому собі і на інших. Емоційна напруга слухачів доходила до краю. Здавалося, ще мить, і хтось у залі, а, може, й увесь зал, злютований в одне незвичайне піднесення, не витримає вже цього емоційного шквалу».

«Галілей» Плужника і «Місто» Підмогильного – дві найбільші, найгеніальніші речі, які створили в межах «Ланки».

Читайте нотатки з першої лекції проекту про амурів і батярів у масовій культурі Галичини,

яку прочитав Юрій Винничук

1925 року Рильський і Лебідь видали антологію «За 25 літ», де були зібрані всі найкращі тексти за 25 років нового століття. Усі автори, що увійшли до неї, вже мали свої збірки (навіть Осьмачка, який 1922 видав першу збірку «Круча»), а Плужник мав лише кілька віршів, друкованих у пресі. Незважаючи на це, він потрапляє у цю антологію, єдиний з авторів – навіть без біографічної довідки. А на початку 1926 року виходить збірка Плужника «Дні», яка робить його справді знаменитим.

Загострення хвороби Плужника

Один із найзворушливіших спогадів: влітку 1926 року Плужник затягнувся папіроскою – і почав кашляти кров’ю. 12 днів кров не зупинялась. Лікарі порадили відвезти його у Ворзель (на курорт, там же і тубдиспансер).

Антоненко-Давидович, Підмогильний і Косинка пішки по черзі несли його на руках до залізничного вокзалу, оскільки їхати бруківкою з його хворобою було заборонено. Колеги занесли поета в поїзд, і він поїхав у Ворзель «вмирати» ? лікарі сказали, що залишилось йому днів 10. Проте, попри сумні прогнози, він не помер: дружина, яка приїхала його відвідати, побачила, що він лежить не на спині, як завжди, а боком і дивиться у вікно. Він почувався значно краще, і прожив з того часу ще 10 років.

Процес над СВУ 

1926 року почалась літературна дискусія ? конфлікт новоствореної інтелігенції «з народу» (ПЛУГ, ГАРТ) з одного боку, і неокласиків, «Ланки», ВАПЛІТЕ, з іншого. Учасники дискусії активно друкувались у пресі, Хвильовий видавав памфлети. Цей ажіотаж спричинив до того, що компартія ЦК винесла окрему  постанову, щоб припинили дискусію. Наслідок дискусії такий: всі організації заборонили і створили одну — Радянську спілку письменників.

Оскільки всі учасники «Ланки» проігонорували засідання місцевкому Спілки письменників і не підписали документи з вимогами розстрілу членів СВУ (вигаданої Спілки визволення України), за ними почалось полювання, і врешті їх заставили поставити підписи.

У потязі, дорогою до Харкова, де мав відбутись публічний суд, в Антоненка-Давидовича і Підмогильного виник план – якщо всі члени Спілки поводитимуться достойно, вони підійдуть до сцени і скажуть: «Тут судять українську культуру – судіть і нас». Але Єфремов на суді зізнався, нібито очолює терористичну організацію, яка готувалась розстрілювати керівників партії. Ніхто з присутніх не розумів, з чим пов’язаний цей фарс.

Згодом, вже на засланні, Антоненко-Давидович зустрів одного із «учасників» СВУ (а точніше, одного з підсудних), який розказав, що Єфремову погрожували: або вони всі зізнаються у своїх «злочинах», або більшовики знищать всіх і заллють українську культуру кров’ю. Єфремов здався заради молоді і їхнього майбутнього.

Відбувались ці події саме в розпал українізації: коли шаленими тиражами видавали книжки, всі установи українізували, почалось українське національне відродження, розвиток української культури, всю школу перевели на українську мову.

Антоненко-Давидович пише згодом, що одного боку, Єфремов піддався благородному пориву ? віддати себе в жертву, щоб врятувати інших, але з іншого ? всіх, кого потім судили, розстрілювали, засилали – робили це, посилаючись на процес СВУ. Це зізнання стало першим виправданням для подальших репресій.

Переслідування ланчан

Всіх ланчан почали цькувати. Осьмачка поїхав в Харків у Міністерство закордонних справ з проханням випустити його за кордон, проте його відправили у психлікарню. Пізніше Осьмачка поїхав і в Москву у Міністерство закордонних справ. Дорогою назад його заарештували, він знову перебував у психлікарнях і зміг виїхати, лише коли фашисти окупувати Київ. На той момент він був у Кирилівської лікарні, звідки всіх божевільних випустили. Він був єдиним з «Ланки», хто виїхав на Захід.

А єдиним, хто вижив з тих, що залишились, окрім Марії Галич, був Антоненко-Давидович. Перед арештами і початками репресій йому не давали працевлаштуватись, він навіть не міг перекладати. Натомість Підмогильний переїхав в Харків і там видав 15-томного Анатоля Франса, багатотомники Мольєра, Гі де Мопассана тощо. А Плужник перекладав з російської, у співавторстві з Підмогильним уклав словник, який витримав два видання  ? «Російсько-українська ділова фразеологія». Антоненку-Давидовичу не давали такої можливості, і він поїхав в Казахстан, в Алмату, там займався російською літературою в обласному відділенні.

Уже на початку 30-х, під час голодомору, коли активізувалась пропагандистська машина і будь-яке відхилення в сторону строго каралось, Плужник почав писати п’єси  ? на робітничу тематику, ідеологічно забарвлені, написав вірш про Сталіна, про героїчну червону армію (вірш «Потомлені коні»). Але навіть це Плужник робить добре. Він фізично не міг написати поганого вірша.

Арешти, розстріли, заслання

Підмогильного заарештували в Харкові, Косинку на той час вже розстріляли, Осьмачка в цей час перебував у психлікарні. А про Антоненка-Давидовича не забули – з Києва відправили людей в Алмату, де його знайшли, заарештували, привезли в Київ. На допиті проти нього свідчив Плужник. Плужник здався першим ? в момент, коли йому переказали, що дружину вже звільнили з роботи і що її теж зашлють, якщо він не стане більш говірким.

Антоненко-Давидович згадує, як Плужник на очній ставці на запитання, чи був Антоненко-Давидович членом терористичної організації, відповів — «як і я». Після повернення з таборів у Київ Антоненко-Давидович видав книжку, у якій згадує про тих, кого реабілітували. Про Плужника він написав зворушливу статтю під назвою «Недоспівана пісня ранньої осені» (за назвою другої збірки Плужника ? «Рання осінь»).

Плужника заслали, і він через рік помер. Підмогильного розстріляли 1937 року, коли почалась зачистка всіх таборів. Осьмачка вижив і емігрував на Захід, хоча теж пережив страшні історії. У еміграції він написав великі епічні поеми «Поет», «Із-під світу», але метафоричної величі ранніх його віршів у них немає. Антоненко-Давидович після повернення з заслання видав збірку оповідань «Сибірські новели» ? про різні ситуації, в яких ламались люди. Твори цікаві самі по собі, але зі стилістичного боку це вже не той письменник, який написав «Смерть».

Марія Галич була прозаїком, але чогось цікавого за час своєї творчості не написала. Проте вона пережила всіх ланчан і дожила до глибоких шістдесятих. Коли деяких письменників реабілітували, вона встигла надрукувати про них спогади і статті.