Інтерв’ю

ХХ століття знаменувалось розквітом української культури, а також її трагічною паузою. Проте сьогодні поняття «Розстріляне відродження» та дотичні до нього зводяться до загальних фраз, які лишаються німими та беззмістовними. Проте є проекти, що актуалізують історичні лакуни та повертають нам право на пам’ять – до прикладу, «Розстрільний календар». Його засновники – поетка, громадська діячка Олена Герасим’юк та активіст, лейтенант гвардії, командир взводу 54 окремого розвідувального батальйону Денис Поліщук – розповіли Читомо про те, як важливо відбудовувати історію,  розуміти, як поводяться люди в закритому суспільстві, чим воно небезпечне для кожного та чому повторення подібного досвіду не можна допустити.

– Як виникла ідея «Розстрільного календаря»? Яку роль в цьому проекті відіграло п’ятигодинне зачитування імен репресованих митців на Майдані?

– Денис Поліщук (Д. П.): Ідея зародилась у дослідниці Тетяни Швидченко та поетки Олени Герасим’юк. Я долучився до реалізації, коли вийшов із Лук’янівської в’язниці, де провів півроку за підозрою в сфабрикованій справі вбивства Олеся Бузини. Ми з Оленою та Тетяною знайомі не перший рік. Дівчата надзвичайно активні й ініціативні, відстоюють правові засади нашого суспільства.

Ідея виникла в кінці минулого року. Календар працює з 1 січня, як і будь-який звичайний календар. Ми говорили про репресії минулих днів та сьогодення, знайшли багато паралелей та певні закономірності. Вирішили донести до суспільства «репресивний» процес Радянського Союзу, щоб люди зрозуміли, що він нікуди не зник, а його адепти продовжують будувати велику тюрму в межах України.

«Розстрільний календар» є надзвичайно глибоким проектом. Раніше мені доводилось чути та дізнаватися про правове свавілля в нашій державі в різні часи. Але схожість механізмів помітив тільки тоді, коли відчув усі нюанси процесу на собі. Піднявся суспільний резонанс навколо нашого з Андрієм Медведьком ув’язнення, люди зашуміли: чому людей, які захищали країну, безпідставно кидають за ґрати?

Якщо поглянути на історичні факти, то такі справи – не нові, їх були тисячі в минулому. В проекті «Розстрільний календар» ми, в тому числі, хочемо відобразити тюремний досвід нашого народу: репресії, реакції та наслідки.

– Як сьогодні виглядає команда проекту? І якою вона була від початку?

– Олена Герасим’юк (О.Г.): Основний корпус – це ми з Денисом Поліщуком. Час від часу до роботи долучаються різні люди на волонтерських засадах. Так ми публікували статті поетки Олени Степаненко, журналістів Міли Мороз та Олени Кухар, нещодавно до роботи долучився доброволець Олексій Бешуля та інші.

Насправді ми радіємо, коли нам беруться допомагати різні люди, це означає, що проект живий і цікавить користувачів. Звісно, у нас є низка вимог до статей: жорстка структура, основні та додаткові джерела, перевірка фактів тощо.

Читайте також: Як знайти в архівах родинну пам’ять і популяризувати історію

Так, це багато роботи, але є люди, які нам допомагають на добровольчих засадах. Статті мають бути доступними для всіх, тому ми обираємо відкритий і безкоштовний формат.

Д. П.: Ми працюємо з відкритими джерелами. Перечитуємо чималу кількість статей, записів, консультуємось із спеціалістами, відшукуємо факти.

Важливо побудувати динамічну, цікаву історію

Часто в джерелах трапляються протиріччя, доводиться відшуковувати відкриті архіви. Ми стараємось подати інформацію об’єктивно, без припущень, без якісної оцінки тих подій, щоб цю оцінку мав зробити сам читач, адже самостійні висновки надзвичайно важливий досвід.

О.Г.:  Всі документи – у вільному доступі. Суть проекту полягає саме у новій структуризації фактів. Просто список загиблих вже не вражає – у людей піднялась планка чуттєвості. Для того, щоб активізувати емпатію і співчуття, треба зробити щось вражаюче. Проект, який показує, що у репресивної структури немає жодного «вихідного» дня – це саме те, що зараз треба.

На фото з мережі, факти з відкритих джерел ми даємо посилання в кінці кожного допису. Кожен, кого зацікавить тема, може одразу почати знайомитись з додатковими джерелами. Я за освітою філолог, моя дипломна робота з текстології. Звісно, у мене був досвід роботи з архівними джерелами. В рамках проекту з архівами нам допомагають інші люди – історики, дослідники, журналісти, знайомі наших героїв надсилають нам листи з коментарями та історіями.

Найбільший резонанс викликали документи про відмову у реабілітації отаманів Холодного Яру, надані письменником Романом Ковалем. Це стало прикладом того, як важко працювати з радянськими законами, які досі є легітимними у незалежній Україні і надають юридичну вагу вирокам червоного революційного трибуналу. Це деталі, які оживлюють радянського диявола.

– Чому ви обрали саме форму календаря?

– О.Г.: Коли ми зібрали перші факти з різних джерел, перед нами постала проблема, як подати матеріал, як структурувати усі історії так, щоб це було цікаво і несподівано. Коли ми ризикнули подавати статті щодня, то боялись, що не вистачить матеріалу. Через місяць ми буквально були завалені статтями і почали просити про допомогу, бо не могли впоратись з таким потоком інформації. Статтями нас завалили події минулих днів. Жертвами ставали як митці, так і науковці, як військові, так і цивільні, як борці за Україну, так і самі кати народу.

 Люди щодня отримують відповіді на питання, куди поділась українська культура та наука

І це не може не вразити. Більше того, це шокує. Немає жодного дня в календарі вільного від репресій, розстрілів або арештів.

Читайте також: Олена Герасим’юк: Я намагаюсь творити свій міф

– Ким є герої «Розстрільного календаря», як ви їх добираєте, як із ними працюєте? Як приходить розуміння про що і про кого треба говорити, а що лишати осторонь (себто як фільтрується інформація)?

– О.Г.: Надаємо перевагу маловідомим історіям, описуємо долі простих людей, селян, не оминаємо і тих, хто ці репресії влаштовував – НКВДистів, комісарів тощо.

12 січня ми зранку до півночі щогодини публікували статті про людей, яких арештували в рамках операції «Блок» – Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Стефанії Шабатури та інших. У твіттері час від часу публікуємо трансляції з лекцій на історичну тематику, круглих столів, такі матеріали користуються популярністю.

– Чи можна сказати, що вас щодня щось шокує, чи ви за півроку «призвичаїлися» до теми розстрілів і репресій? Чи можна загалом якісь висновки робити? 

– О.Г.: Психіка людини може адаптуватись до найжахливішого. Звісно, ми більше розуміємо трагедії минулого, але головне – робити висновки.

 Писати статті – це не найбільший стрес,

але інколи стає моторошно 

Не можна безкінечно читати історії репресованих для того, щоб утверджувати одну-єдину думку про жахливість «совка». Важливо розуміти, як поводяться люди в закритому суспільстві, чим таке воно небезпечне для кожного, чому повторення подібного досвіду не можна допустити, і знати, як саме зароджується диктатура.

– Чи є серед репресованих людей видавці, літератори, літературні критики, про яких зараз мало знають? 

– О.Г.: Із нового: 6 червня ми писали про «україномовну Ахматову» Ладю Могилянську, письменницю, яка спричинила справжній фурор серед арештантів на Соловках; 2 червня – про «справу Добоша», яка стала фактичною причиною арештів Стуса, Чорновола, Шабатури, Овсієнка та десятків інших шістдесятників; ми пишемо про повстання у таборах, у яких брали участь такі, як Данило Шумук – добре знані у вузьких колах істориків та очевидців, але невідомі звичайним громадянам; публікуємо заяви класиків про неприпустимі методи допитів та етапи, через які вони пройшли – наприклад, Остап Вишня або Валер’ян Підмогильний; публікуємо історії політичних діячів УНР, імена яких на 70 років були забуті; пишемо про сфальшовані дати смерті, як-от Олекси Бузька та історії, коли родини роками вимагали свободи для своїх рідних, не знаючи про розстріл; ми знайшли і поширили інформацію про те, як через заборону абортів, звинувачення працівників РАГСів у нефіксації народжуваності та інші методи, Сталін намагався приховати наслідки Голодомору; публікуємо історії тих, хто вірив у червону комуну – наприклад, Григорія Яковенка, із статті якого почалась дискусія 1925-1928 р.р.

– Які автори з вашого календаря заслуговують перепрочитання, хто із героїв постає інакше, ніж ми собі уявляли? Хто із забутих або непомічених авторів чи діячів потребує повернення?

– О.Г.: Цікавою є реакція читачів на, здавалося б, відомі історії. Наприклад, багато хто не знав, що Остап Вишня пройшов табори, хоча творчість цього письменника добре вивчають в школі.

Список тих, хто потребує перепрочитання і повернення, надзвичайно великий, його неможливо перерахувати в одній статті. Фактично, ми повинні починати з нуля, збираючи інформацію та переосмислюючи тексти і біографії без нашарування пропаганди.

Читайте також: Рідкісні фото й книжки Остапа Вишні

Д. П.: Одна з постатей – це український письменник Кузьма Гриб. Його засудили за співпрацю з нацистами під час Другої світової війни. Хоча фактично за співпрацю з ОУН-івськими групами, адже він партизанив на територіях, які поспішно звільнила Червона армія.

Цей момент біографії тривалий час був упущений, вірогідно з ідеологічних мотивів, адже лише Червона армія боролася проти ворогів, а письменник-інтелігент не міг співпрацювати зі злими «бандерівцями». Цікаво, що його правнучка Тіна Пересунько репостнула статтю у Facebook та доповнила: «його партизанський загін переховувався під німецьким штабом і друкував там антинімецькі листівки, які потім назвали антирадянськими, оскільки закликав дід боротись не за Сталіна, а за вільну Україну».

Або історія про повстанського отамана Ананія Волинця, про суд над ним згадував діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни, засновник УПА «Поліська Січ» Тарас Бульба-Боровець, як людини, яка ніколи не просила помилування та засуджувала своїх суддів.

Певний час існувала лише така версія. Можливо, знову спрацювала ідеологія, адже як український герой міг схибити та повести себе інакше. Однак дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття Роман Коваль віднайшов документи з його архівно-кримінальної справи, де заначено, що він написав «покаяння» та просив «помилування». Хоча цей вчинок аж ніяк не можна розцінювати як ганебний. Можливо, Ананій Волинець намагався змінити свою долю та продовжити боротьбу. Все ж живим бити ворога простіше, ніж розстріляним.

Читайте також: Українські архіви та наукові бібліотеки очима іноземця

Коли була опублікована стаття про повстання холодноярських отаманів у Лук’янівській в’язниці, Роман Коваль надав нам документи з прокуратури, датовані 1994 роком, в яких вказано, що отамани не можуть бути реабілітовані, бо вони «бандити» – боролись з радянською владою.

 Ми очікували активності громадськості й отримали її

Читачі почали надсилати офіційні запити з вимогами пояснити ситуацію і отримали продубльовану відповідь: холодноярці – «бандити», реабілітації не підлягають.

О.Г.: Зараз у прокуратуру надіслано ще кілька запитів від журналіста Олександра Северина. Адже президент оголосив 2017 роком Української революції 1917 – 1921 років, а холодноярські отамани були ключовими фігурами цих подій. Також якщо державна інституція України визнає легітимними вироки окупаційної влади, то у людей виникають сумніви: а на яку країну, власне, ця інституція працює?

– Тематика цього проекту є непомірно складною. Як потім із цим всім жити?

– Д. П.: Ми актуалізовуємо інформацію з певною метою. По-перше, потрібно робити висновки і змінювати своє ставлення до багатьох речей. Потрібно вимагати закону і справедливості, щоб наші діти, наступне покоління не переживало те, що зараз змушені переживати ми – війну, зневагу, репресії, зміну історії тощо.

О.Г.: Як би не було важко, але люди мусять почати контролювати правоохоронні органи, вимагати від них дотримання закону, бо інакше ми отримаємо такий же результат, як у 1937 році. Якщо люди не реагують на хвилю фальсифікацій судів, зміни законодавства для зручності окремих осіб, корупцію, катування у відділках, то злочинці вважають, що можуть чинити так і далі. Якщо зло не зупиняти – воно буде множитись.

Читайте також: Як 105 письменників, художників і філологів сповідались і брехали про себе

– Чи не була, Олено, твоя «Тюремна пісня» на Книжковому Арсеналі своєрідним оффлайн-продовженням календаря?

– О.Г.: Це має певний зв’язок, але я проти ототожнення кожного мого кроку з «Розстрільним календарем». Я рухаюсь вперед і змінюю простір, у який потрапляю.

В поемі є сцена обшуку Василя Стуса у таборі і цитати з передсмертної записки Олекси Гірника, є бій отаманів Холодного Яру в Лук’янівці – матеріали, без яких «Тюремна пісня» стала б локальною історією. Інше – документалістика: розмови з в’язнями, переселенцями, добровольцями, перебування в судах, відслідковування процесів та моніторинг реакцій людей на них. Щоб описати тюрму, мені довелось шукати нову мову і нові образи, працювати з живим матеріалом, а не лише з доступними у мережі статтями та документами.

Я писала поему близько року, це була страшенно важка робота. Мова не лише про збір матеріалів та їх аналіз: довелось іти на певні компроміси та поступки. Вперше відчула, що моя поезія так сильно зачепилась корінням за реальність, що на неї починає діяти закон та кримінальний кодекс. Сильне враження.

Кожна читка відбувається у закритому приміщенні за участі людей, які мають бойовий або тюремний досвід. Глядачі – це наші в’язні, яких ми теж залучаємо до дії. Вони творять музику, співають пісні, годину живуть за нашими законами. Працюючи нарівні з акторами, у глядачів є можливість зрозуміти найважливіше – як людина почувається там, по той бік свободи. І побачити ці межі у своєму житті.

– Як ви бачите майбутнє вашого проекту? Чи може він трансформуватись у книгу, інтерактивну мозаїку тощо?

– О.Г.: Відоме українське видавництво запропонувало нам видати «Розстрільний календар» у форматі книги. Працюємо над тим, щоб тексти були абсолютно інакшими, ніж на сторінці. Готуємо акцію до річниці розстрілів в урочищі Сандармох.

Крім того, у Музеї Шістдесятництва у Києві під керівництвом Тетяни Швидченко ми розпочали лекторій за трьома напрямками: історія, соціологія, політологія.

Також працюємо над форматом сайту. Просто дублювати статті – нецікаво, тож ми мізкуємо над структурою та оригінальною ідеєю. Сподіваємось, наш вогонь запалить багатьох людей.

Світлини Максима Яковенка